У 2022 році Оксана Лебедєва заснувала організацію Gen.Ukrainian, щоб допомогти дітям, які зіткнулися з жахіттями війни. У подкасті «Чому їй не байдуже» Оксана розповіла про те, як зараз працює організація та чому одним з основних фокусів Gen.Ukrainian нині стало дослідження дитинства у часи війни, а також чому важливий комплексний підхід до ментального здоров’я.
Повний випуск дивіться на Youtube або слухайте на Apple, Google Podcasts, Spotify, NV та MEGOGO.
Цей випуск подкасту DIVOCHE.MEDIA створили як учасники мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі.
Про заснування та роботу Gen.Ukrainian
Громадська організація Gen.Ukrainian була заснована 2022 року як емоційна відповідь на травматичні події.
Наразі напрями діяльності змінилися, звісно, ми, як і від початку займаємося фаховою ментальною реабілітацією дітей, що зіткнулися з жахами війни, а саме втратами, полоном, депортацією. Працюємо в практичній площині, беремо найважчі кейси, які нам чи нашим волонтерам вдається розшукати. Також працюємо у науковій галузі.
Можу сказати, що зараз це більше фокус на науковий підхід та на просвітницьку діяльність. Це велике дослідження дитинства у часи війни, оскільки ця травма не є завершеною, вона ще продовжується, змінюється. Немає категорій дітей, яких би ця війна не зачепила, і ми мусимо визнати, що це все дуже надовго. І на десятки років після того, як все закінчиться. Тому ми досліджуємо це питання з практичного погляду, коли створюємо психологічні інтенсиви для дітей та з ними працюємо. Ми працюємо з дітками різних категорій, яким не потрібні настільки потужні інтенсиви, і, сподіваюсь, зробимо правильні висновки, а на них вже побудуємо методологію програми відновлень.
Наразі більше людей розуміє, що ментальне здоров’я — це теж здоров’я. Так, мами або інші родичі думають про те, як стягувати дітям це життя після пережитого. Коли ми шукали перших 50 дітей, було важко, це була просто ручна робота. Зрозуміло, ще невідомо, хто ти, немає бекграунду.
У нас була бабуся, яку я пів року вмовляла. У неї три онучки, і в них на очах розірвало маму і тата в Київській області в березні 2022 року. І вона дуже довго не наважувалася віддати їх нам кудись в Іспанію. Якісь слова, якась психологічна реабілітація, якась когнітивно-поведінкова терапія, якась програма. Для неї головне, що коли вони не будуть у неї перед очима, — буде дуже зле. І нам довелось дуже довго вмовляти, що погано буде їй, але ми впораємось, ми будемо на зв’язку, а дітям це дуже потрібно.
Пояснювали, що це нові часи та нові технології, які допомагають дітям переживати горе, що це дуже важкий процес. Аби не було важких наслідків, зараз треба професіонали, які допоможуть їм це зробити.
Про комплексну роботу з дітьми
Коли у Дніпрі 14 січня сталася трагедія, загинула мама одного нашого підопічного та його молодшої сестри. Коли я набрала їхнього тата, вже в березні, він сказав, що з меншою дитиною ще не говорив, а старший все забув, і він не хоче йому про це нагадувати. Звісно, Ігор потрапив до нас, пройшов реабілітацію і зараз повертається вже тьютором, тобто допомагатиме іншим.
Ми не випускаємо їх із ком’юніті, тому що не можемо, це неправильно. Ми маємо робити чекап, маємо дивитися, наскільки цей ресурс, який надаємо, тримається, завдяки чому він тримається. Ми всі зараз шукаємо безпеки, після наших інтенсивів є емоційна безпека.
Кожному з дітей, хто пережив травматичні події, потрібен такий інтенсив. І зараз вже тато Ігоря телефонує та каже: «Марусю тепер забери», — це молодша сестра, яка ще не проходила програму. Й Ігор просить і хоче допомагати іншим проходити цей шлях.
Це просто комплекс: після травматичної події відбувається інтенсив, далі важлива правильна підтримка в родині, в школі, хобі, яке знаходять психологи, розвивають, підтримують дитину, дають спеціальні пропозиції, проєкти. Я завжди кажу — оточення робить все.
Україна зараз має стати таким безпечним місцем для дітей. Ми не маємо іншого вибору, ми маємо стати для них цим, бо тоді ми збережемо найкращі покоління в історії.
Що для цього потрібно робити? Банально, здається, розвивати емпатію. Загалом ми говоримо про те, щоб просто розуміти, що поруч із тобою може бути дитина, людина, яка пережила травму.
Необхідно визнати, що ми всі дуже травмовані й усі дуже постраждали. Але, як каже мама однієї моєї підопічної Марго, дуже її люблю (вони з Маріуполя, втратили 12 членів родини в один день): «Марго, ми пострадавшиє, но ми нє жертви».
І це дуже важливо, тому що в дітей є теж є така стратегія, як копінг, просто рентні установки: «я біднесенький», «так сталося тільки зі мною» і «ви всі мені винні пожиттєво тому». Щоб цього не сталося, завжди треба говорити про сильних людей, яких ми зараз вирощуємо.
Знову ж таки, всі ці люди, які завжди користувалися послугами психічних сервісів, вони і зараз це визнають, про це говорять, а ми говоримо про те, що бабуся, яка варить борщ онукам, і це дуже важливо, знала, що треба звертати увагу на те, як дитина пішла спати, як вона їсть. Не тільки цей борщ, взагалі подивитися на всі її звички, що змінилося, чи як вона грається, що вона малює.
Наша програма обов’язково має компонент роботи з батьками чи опікунами. Абсолютно точно ми будемо працювати з вчителями, бо мені у цій замкненій екосистемі не вистачає школи. Бо психічне здоров’я викристалізовується в сім’ї, потім допрацьовується в школі. І якщо у сім’ї немає цих важливих безпечних дорослих, то у школі вони з’являються. Якщо і там, і там нема, то дитині важко. Це вже інституційні організації мають долучитися, тому ми працюємо зі школами, робимо тренінги, освітні продукти, ми будемо спостерігати і працювати з цим більше і більше, тому що я не бачу без вчителя відновлення людського капіталу.
Про те, що онлайн-допомога не працює
Я втомилась вже казати, не знаю, можливо, колеги, мене підтримають чи засудять, але онлайн із дітьми не працює. Це викинуті гроші. Я не розумію, чому люди продовжують це роботи. Спочатку звертаються до тебе за консультацією, що робити з цією важкою дитиною, а потім беруть гранти і витрачають їх на онлайн дітям.
У нас були діти після онлайн-допомоги, які не хотіли говорити з психологами, боялись їх, не любили… Взагалі нема жодного анамнезу, вони не ведуть жодних записів. У нас є всі документи щодо кожної дитини. Кожна терапія зафіксована і лежить у хмарі, і ми на неї дивимося, супервізор щодня на неї дивиться — темпи змінює або щось вносить.
Уявімо, дитина сідає з психологом онлайн, і ця дитина звикла до онлайну, але вона в горі, і психолог має за 55 хвилин якось, взагалі не встановивши контакт, не знаючи цю дитину, не відчуваючи, щось зробити. І от під час онлайн-сесії, десь на 45-й хвилині, їй знову пропонують поговорити про тата і про маму, які загинули.
Вона починає розповідати, а потім мені брат цієї дитини телефонує і каже, що вона постійно ридає та взагалі не довіряє психологам, тому що це єдиний її досвід.
Може хтось скаже: «Це боляче, але треба». Так, це боляче і це треба, й вони ридають і в нас, але це ти робиш із другом, коли вже довірився, коли вже відкрився, коли ти зрозумів, що тобі безпечно, коли цей психолог є для тебе важливим дорослим на якийсь час.
Онлайн не працює, єдині бенефіціари від цього — це психологи, і я не знаю, який у них стаж чи ще щось, я менеджерка, я не психологиня, я кажу як людина, яка шукає найефективніші методики.
