Сидячи на хиткій табуретці, вона стежить за пирогом у духовці, помішує печеню та розповідає собі історії. Дорогою за взуттям для дітей, забираючи чоловіка з роботи, ошелешено шукаючи шланг на газоні, вона розповідає собі історії. Різні історії. Будь-які.
Серед шкарпеток, ковзанів, всохлих скоринок із маслом розкидані нотатки: «Ширлі, пам’ятай, жодного вбивства до п’ятого розділу!», під списками продуктів: «Зіштовхни старого зі сходів». Коли родина нагодована, одяг випраний, а шланг знайдений, вона зачиняється в кабінеті. За кілька годин шаленого друкування історія завершена, складена у конверт і відправлена до «Нью-Йоркера». Ширлі Джексон — найсильніша авторка свого часу. Оповідання дозволить сплатити рахунки.
В історії «Прийшов лист від Джиммі» подружжя вечеряє: чоловік заявляє, що отримав листа від Джиммі, але викине його, не читаючи, і продовжує їсти. Дружина ж напружено міркує, чи згодиться підвал для того, щоб сховати там труп.
Наелектризований домашній горор, зловісне мовчання, родинні таємниці, нестабільні персонажі. Читач не знає, що в листі. Читач не знає, чим завершиться вечеря — можливо, отруєнням миш’яком, як у «Ми завжди жили в замку», можливо — нічим. Але буденна сцена Ширлі Джексон набуває крижаного жаху, а білостінне передмістя ось-ось перетвориться на театр абсурду.
Письменниця народилася 14 грудня 1916 року і буквально одразу розчарувала свою матір, яка хотіла більше часу побути в статусі молодої бездітної дружини. Потім додалися відлюдькуватість, повнота, «незрозумілі історії про зникнення дівчат», чоловік-єврей і знову повнота. Сорок шість років по тому мати написала Ширлі, яка щойно повернулася з прем’єри фільму за її романом: «Твої чоловік та діти соромляться тебе».
В більшості біографій читаємо, що Ширлі Джексон страждала від алкогольної та наркозалежності, але не завжди зустрічаємо уточнення, що на амфетаміни її посадив лікар. Щоби схудла. Болісне сприйняття себе як неправильної, чужої, недостатньої супроводжувало письменницю все життя і відтворювалося у роздвоєних, ненадійних персонажах (більшість із них — жінки), що втрачають свою особистість або відмовляються від неї. На користь насильства.
Під час навчання у Сиракузькому університеті Ширлі публікує оповідання про дівчину, яка розповідає оточенню про нещодавню спробу самогубства. Оточення німує. Студент Стенлі Гайман, прочитавши його, оголошує, що одружиться з авторкою.
Харизматичний, бунтівний інтелектуал стає для Ширлі жаданим партнером, який «перевершує її», а життя з ним не перетвориться на «рабство за триразове харчування». Такий же вигнанець, як і вона (через походження), все життя він мотивував її писати, підтримував контроверсійні ідеї та надихав. Також примусив до полігамії, жив коштом її творчості та повністю переклав на неї домашні справи і догляд за дітьми. «Рабство за триразове харчування» було прикрашене красивим будинком (коштом Ширлі), богемними вечірками (зі студентками і коханками Стенлі), алкоголем та 30 тисячами книжок (загальний наклад її виданих книжок, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
«Ніколи не погоджувалася з тим, що привиди можуть населяти лише той будинок, де є діти. І полтергейст, і діти водночас — це занадто»
Авторську збірку «Лотерея та інші оповідання» об’єднує образ Джиммі Гарріса. Саме його листа отримує подружжя; він гіпнозує змучену жінку, що самотньо їде в автобусі («Зуб»); принижена наречена шукає його містом («Коханий-демон»); він руйнує побачення («Як у матусі») та кар’єрні сподівання («Елізабет»). Інколи він являється лише дотично, марою, в спогадах чи на тлі, проте завжди його вплив зловісний та необорний — життя жінок поглинене, кероване демоном-коханцем.
«Можливо, коли дитина народиться, я поговорю з нею, і вона полюбить мене, і не стане злою», — пише Ширлі в щоденнику, молода дружина, яка до того використовувала спіраль, прагнула зробити кар’єру та… розлучитися.
Двадцять років по тому, після сексуального, фінансового, психологічного насильства, вона повторить своє бажання, але залишить його невиказаним. Діти, ці «демони», «дикуни» сповнили життя Ширлі щирою радістю та сенсом. Пишучи для масових жіночих журналів нотатки про побут, виховання, кумедні забавки малечі, вона отримала популярність та забезпечила родину, буквально профінансувавши наукові праці Стенлі. Її «масові» твори — іронічні, кмітливі, діти в них постають бунтівниками, пліткарями та зловісними інопланетними створіннями.
«Ніколи не погоджувалася з тим, що привиди можуть населяти лише той будинок, де є діти. І полтергейст, і діти водночас — це занадто», — писала Ширлі Джексон. Оповідання «Чарльз» — біографічний зняток з її сина Лоуренса, який казився у дитсадку, а капості приписував уявному товаришу.
Тож сподівання марні: діти долучаться до зла, що існує. Крихітний син Тессі бере каміння, щоб забити матір, якій випало в лотереї стати жертвою.
У «Зрадниці» діти піддаються прагненню дорослих вбити (задушити, засліпити, отруїти, зогнити заживо) їхню улюблену собаку. Діти бавляться у зло, знущаючись із захватом та енергійністю. «Власне, мене завжди дратувало, що Гензель і Гретель, які з’їли хатинку відьми, так і не отримали за це покарання», — наголошувала письменниця. У творах Джексон казкові мотиви та колискові супроводжують жахливе, а для дорослого інфантильність чи ностальгія за дитинством — прямий шлях до божевілля.
«Сукупність особистостей, яких я називаю “я”»
Роздвоєння особистості — одна з провідних тем для Джексон. Можна трактувати її суто соціологічно: молоді дівчата 40–50-х років мали можливість для освіти та кар’єри, але суспільний тиск зводив їх шлях до статусу домогосподарки. Чеки за «Лотерею» Ширлі Джексон отримувала на ім’я «Місіс Стенлі Гайман», і попри популярність, її сприймали саме як дружину професора.
Про цей статус вона напише для університетського вісника: «Вважається ймовірним, що років десять тому вона [дружина] мала власні обличчя та особистість, але якщо вони залишилися, то очікується, що вона пристойно залишить їх при собі».
Можна трактувати її психосоціально: Ширлі захоплювалась окультизмом, побутовою магією та заявляла, що «зламала ногу одному видавцеві, коли він катався на лижах у Вермонті. Довелося чекати, доки він приїде, бо федеральні закони забороняють мені використовувати магію за межами штату».
В щоденниках Джексон пише про «сукупність особистостей, яких я називаю “я”» і прямо вказує, що обидві героїні роману «Ми завжди жили в замку» (отруйниця-підлітка та ідеальна домогосподарка) — вона сама. Її «випадок був настільки складний», що письменницю збиралися вивчати в Центрі поведінкових наук Стенфорду, щоправда, ігноруючи вплив зрад Стенлі на її поведінку і те, що саме чоловік рекламував та просував образ «Ширлі-відьми, що пише мітлою».
«Я не думаю, що мені дуже подобається реальність»
Безумовно, ніхто яскравіше не втілив «американську готику», аніж Ширлі Джексон. Вона зобразила будинки з привидами, жертвоприношення в передмісті, божевілля вітальні та апокаліпсис у Нью-Йорку. Але геть не через копання зілля в саду і зачарування потойбічним, а завдяки гострому, критичному розуму. Щонайменше, тих, хто допустив сталінські репресії, Ширлі Джексон називала «расою ідіотів».
Вона використовує міф, щоб показати, наскільки суспільство не здатне критично поставитись до сталих переконань. Лотерея була вигадана за печерних часів, але якщо її не проводити, людство повернеться до печерних часів! Вона використовує надприродне, щоб ізоляція, відчуження та насильство були зображені такими, якими є насправді — безвихідними, постійними. Знайомими.
Джексон анатомує пристойні та ліберальні містечка Нової Англії, всіяні коледжами і газонами. Млявоплинний расизм (письменниця протестувала проти блекфейс-водевілей), згуртованість громади проти чужинців (вихователька фізично покарала доньку Ширлі, але під час скандалу більшість стала на бік «своєї»), ігнорування суб’єктності жінок, і більше з тим — байдужість до їхньої смертності. Світ прилаштований «для дівчат, що щезають» та їхніх убивць.
В оповіданні «Джек-Різник» (цього оповідання немає в оригінальній збірці, — прим. DIVOCHE.MEDIA) чоловік турбується про дівчинку, що лежить п’яна на холоді коло кав’ярні. Бармен та відвідувачі ігнорують її, а чоловікові радять зателефонувати в поліцію, самі ж не воліють докладати зусиль. Після численних невдалих спроб озватися до їхнього сумління («Це ж дитина!») чоловік сам відвозить дівчинку за адресою в гаманці. І вбиває. «Турбуючись», він насправді пересвідчувався, чи помітять його злочин. Після вбивства чоловік повертається додому, де мирно спить дружина, і ховає за її світлиною на тумбочці фотографію недавньої жертви.
Тут стає очевидним інше — чому Ширлі Джексон стала настільки цікавою сьогодні. Уславлена «Лотереєю», яку включили до підручників та тестів з етики майбутніх лікарів, поступово скинута з полиці серйозної літератури до «авторки жахастиків» без перевидань, повноцінну біографію вона отримала лише через 50 років після смерті від серцевого нападу.
Після популярності серіалу Майка Фленаґана за «Привидами дому на пагорбі» та ренесансу гендерних досліджень її творів Джексон віднайшли як забутий голос усіх жінок її повоєнного покоління і поколінь до неї.
Лише у 2019 році виходить книжка «П’ять: нерозказані історії жінок, убитих Джеком-Різником» Геллі Рубенголд, де розвінчується міф про те, що серійник забирав життя саме повій. Загальноприйнята деталь. В гаманці дівчинки з оповідання Джексон лежать світлини з моряками, її квартира неприбрана, на вішалці — розірване кімоно. Вона п’яна спить на вулиці. Але Джексон не зображує її повією та не концентрується на ножах і крові: вона невпинно діагностує реальність, яка дозволяє вбивати жінок. Так само, як раніше дозволяла позбавляти їх незалежності, ім’я та кар’єри, як у всі часи — життя, полишаючи привидом, вмурованим у родинний маєток.
Ширлі іронічна, коли пише про «вовче око проти зуроку» та побутові закляття з черепами; безжальна до буденної жорстокості, хай її героїні і не втікають зі свого «комфортного концтабору»; з якою відвертістю та увагою зображені привиди її будинків і «демони в її голові».
Її поради щодо письменництва дорогоцінні, бо стосуються тієї ж уважності й тонкості, з якою вона відтворювала домашній горор та марення під час зубного болю. В одному з оповідань Джексон написала: «Я не думаю, що мені дуже подобається реальність».
Тож завершимо цитатою з оповідання зі збірки «Лотерея та інші оповідання»: «Реальність», — сказала вона і вийшла.
