Видавництво Vivat готує до друку книжку української воєнної кореспондентки та науковиці Євгенії Подобної «Її війна. 25 історій про сміливість, силу і любов» — розповіді жінок-військових, медикинь, волонтерок, переселенок, журналісток, які пройшли полон або чекають із полону найрідніших, які зазнали непоправних втрат на цій війні, але мають стільки сили й любові, що діляться ними з іншими.
Зокрема, свої історії розповіли Валерія Зеленська, Ольга Меняйло, Ірина Язова, Анастасія Заудальська, Валерія «Оса» Васильченко, Леся «Карамелька», Анастасія Блищик, Ярина Чорногуз, Ірина Юрченко, Вікторія Головіна, Олена Петяк, Аліна Смоленська, Ярина Мелентьєва, Олександра Безсмертна, Оксана Чорна, Євгенія Вірлич, Олена Авілова, Тамара (Ізюм), Ольга Мазенкова, Оксана Бондар, Ірина Рибакова, Наталія Попова, Євгенія Таліновська, Олена Розвадовська.
У цих історіях багато болю: обстрілів, підвалів, ран, вибухів, смерті, — але так само в них багато світла: вдячності, віри, доброти, любові та — головного — надії. Кожна історія — унікальна, але водночас усі вони — про наш спільний досвід цієї війни, про наші спільні рани і сподівання.
Дизайн обкладинки книжки створив відомий ілюстратор Нікіта Тітов, ілюстрації — Тетяни Копитової. «Її війна» надійде у продаж орієнтовно 3 травня, наразі на сайті можна оформити передзамовлення.
Публікуємо уривок.
Валерія Зеленська
[…]
«Ми були певні, що місце, де ми спимо у підвалі, найбезпечніше. Одного дня ми всі повечеряли, а поранений Сергій відмовився їсти, його батьки теж. Сергієва мама тоді ще сказала, що в неї якесь погане передчуття, щось має статися. Вони пішли спати, а я того дня замісила так багато тіста на плюшки, що лишилася на нашій імпровізованій кухні їх досмажувати. Аж раптом такий різкий “Ба-а-а-а-а-а-ах!”. Гудіння від вибуху тривало ще кілька секунд. І — темрява. Я нічого не бачила, нічого не розуміла, розплющила очі — уся в пилу. Знайшли ліхтарики. Хтось із хлопців побіг до місця, де ми спали. Відсунули шторку — а там бетонні плити. Будинок не витримав: увесь стояк, усі десять поверхів просто склалися. Ми кричали, чи є там хтось живий, хоча розуміли, що під цими великими бетонними плитами ніхто вижити не може. І тоді я побачила, що на місці, де лежав Сергій і його батьки, — теж бетонна плита.
Знаєте, Сергій після поранення весь час повторював: “Я, напевно, вже ніколи не побачу свою доньку, не виживу”. А я постійно йому відповідала: “Навіть не думай, ти мені обіцяв свої фірмові солоні огірки і квашені зелені помідори. Ти обов’язково маєш вижити”. Але сталось ось так… Мене ж урятував хліб, який я тоді пекла. Бо лежала би під тими самими плитами. Мій кіт перед цим вибухом два дні ходив за мною хвостиком. Я ще казала йому: “Кокс, ну чого ти за мною ходиш?” Я вірю, що мій кіт живий, що він зміг урятуватись. У мене потім параноя була: я постійно чула його нявкіт. Мою собаку теж привалило плитою, вона була ще жива, але ми нічим уже не могли їй допомогти: ані витягти, ані полегшити її біль…
Я взяла свою м’яку іграшку, документи і пішла у підвал іншого будинку. На вулиці лежали тіла, біля під’їзду теж. Раптом почула крик. Це був батько Машки-кучеряшки. Вона теж була там, під плитами… Її мама Свєта вижила, вона прийшла до нас у підвал, точніше заповзла, бо стеля у підвалі була така низька, що стати на повний зріст там було ніяк. Вона повторювала весь час: “Маша… вона загинула… Маша… я її не врятувала…” Ми розуміли, що в неї шок. І тут із нею сталася нова біда: вона переплутала баклажки і замість води ковтнула бензину. У неї почалася сильна блювота, ми дали їй ліки, які мали. Вона повторювала, що в неї болить голова. Я подивилася, а в неї черепно-мозкова травма, опіки, забої… Військовий приніс аптечку, я надала Свєті якусь допомогу, обробила рану. Вийшла. І цієї миті я зрозуміла, що загубила документ. Уранці пішла його шукати, побачила наш старий підвал. Там уціліла лише кухня. Жодних речей не лишилося. Я була в халаті й лосинах, а холодно ж! Паспорт знайшла і дуже раділа — я знову людина, у мене є документ!
Коли почали підступати кадировці, вони постійно кричали: “Акбар!” Коли ми чули цей крик, то розуміли: треба тікати, бо зараз вони битимуть по будинках».
[…]
Анастасія Заудальська
[…]
«Коли росіяни прорвали оборону, нам сказали, що зараз вони можуть зайти до нас. Я сиділа і молилася, щоб вони, якщо таки зайдуть, просто розстріляли нас. Щоби тільки не знущались. А потім я побачила цих людей в іншій формі… Було дуже страшно, було відчуття, що все це відбувається не зі мною і не насправді. Наче моє тіло окремо, а я дивлюся на себе збоку. Почали на нас світити, кричати, речі позабирали наші. Говорити не можна було. Кудись нас повезли. Вони думали, що захопили великих “снайперок-убивць”, а коли зрозуміли, що в полон до них потрапили медики, то були розчаровані, почали приписувати нам якісь вигадані злочини. Вони були шоковані, як небагато людей було на заводі Ілліча і що нам вдавалося стільки часу стримувати таке величезне військо. Нас, жінок, відокремили, посадили в КамАЗ. Хлопці дуже переживали за нас. Спершу сказали, що нас повезли в Сартану. Ми там були в ангарі півтори доби. Потім жінок знову зібрали і вивезли в Оленівку. Везли нас дуже довго, понад 12 годин, хоча відстань там насправді не дуже велика. Привезли в Оленівку. Там була їхня славнозвісна прийомка… Там ми пробули з 15 до 19 квітня».
[…]
«Поводилися з нами в полоні жахливо. Для них не було різниці, чоловік чи жінка, поранений чи ні. Я не знаю, як це пояснити. Описувати те, що з нами робили, не буду… Усі бачили, якими повертаються полонені, а дехто і не повертається. Як ті, кого вбили в Оленівці. Вони так поводилися з усіма. Комусь більше, комусь менше попадало. Жінки їхні… З якою ж насолодою нас били на перевірці. Мене раз бив і чоловік. Струмом били, коли вважали, що ми недостатньо швидко біжимо. Але те, що вони з хлопцями нашими робили… У моїй голові це не вкладається. Ми з камер чули, як хлопці кричали.
У них є спеціальні кімнати, де є все необхідне, щоб катувати людей. Оголені дроти прикладали до тіла. Струмом били. Якось били мене, хотіли, щоб я дівчат обмовила. Відповідала, що я їх не знаю. Я справді їх не знала, бо ж приїхала в Маріуполь за пару днів до початку повномасштабної війни. З деякими з них я взагалі познайомилася вже у полоні. А він мені: “Розповідай!” Запитував про одного нашого лікаря-анестезіолога, мовляв, що він робив. Казала їм у відповідь: “Проводив анестезіологічні процедури”. Я говорила їм, що вигадувати і брехати не буду.
Допити були на кожному новому місці. В Оленівці — раз, у Таганрозі — два-три рази, у Валуйках, здається, чотири рази. Мене водили на детектор брехні. Говорили, що я біологічною зброєю займалась. Епідеміолог — отже, біологічна зброя. Одна жінка з госпіталю розповідала: росіяни вимагали, щоб вона зізналася в тому, що в нас розробляють біологічну зброю. Мені один росіянин доводив, що в нас є якісь таємні лабораторії. Заперечувати щось було марно. Абсолютно марно».
[…]
«Коли ФСБ нас допитувала — тортури були, коли слідчий комітет — не били. Якби в них була можливість нас постійно бити, вони так і робили б. Нас переодягали в тюремний одяг, в якому ходили їхні в’язні. Усе знімали з нас, ми не могли навіть волосся зв’язати. Їм дуже подобалося взяти це волосся, розтріпати. Перед перевірками ми швидко розплітали волосся. Ховали ті нитки, якими зв’язували. Туалетний папір був не скрізь. Про шампунь ми навіть не говоримо, господарське мило сумнівної якості було за щастя. Їжа була жахлива. Точніше, це взагалі була не їжа. Такого навіть собакам не дають. Таганрог — це найгірше місце. Там давали щось прокисле і дуже мало. Тепер я розумію, що коли кажуть: “Я голодний, але це не хочу їсти”, — то, значить, що не голодний. Коли голодний, ти їси все. Абсолютно все. Щоб просто тобі дурно від голоду не було.
Були випадки каліцтв. У Таганрозі нас сильно били по ногах. Згодом рентген показав, що в однієї жінки був перелом. Коли нас привезли в Білгородську область, то навіть росіяни були в шоці, коли бачили, в якому ми стані, наші сині від побоїв ноги. Ні, вони не переживали, не допомагали. Їм було глобально все одно, просто вони були здивовані. Мене не ґвалтували. Це було би для мене найстрашнішим. Я не знаю, чи змогла б я жити, якби це сталось…
Я запитувала себе: за що конкретно ця людина б’є мене, людину, яку вона бачить уперше в житті? Я нічого їй поганого не зробила, то за що вона зараз мене принижує і б’є?»
[…]
