Життя в такій близькості до кордону з росією змушує прийняти той факт, що наступної секунди може статись що завгодно, а тебе ніхто і ніщо не попередить про небезпеку. Ми з друзями часто жартуємо, що в Харкові вибух попереджає про те, що зараз буде звучати сирена.
Якщо ви зайдете в телеграм-канал «Суспільне Харків», можете порахувати, як часто сирена не встигає сповістити про те, що на місто летить ракета. Приблизно кожен раз.
Те, як харків’яни проходять це пекло, вкотре нагадує мені, що обрати це місто і назвати його домом дев’ять років тому було одним із найкращих рішень. Я тут свідомо не хочу вживати слово «виживають», бо Харків обрав стратегію жити, а не виживати.
Зараз Харків вкотре проходить дуже важкий період. Від трьох до 15 прильотів на день. Іноді днями без світла чи зв’язку.
Українські прапори по всьому місту і великий прапор біля річки щодня нагадують про те, що Харків і у 2014-му, й у 2022 році відбив чергову спробу зробити його містом під триколорами. Коли бачиш черговий приліт по житлових будинках, вже перестаєш шукати логіку чи хоч якесь пояснення, якого чорта те, що ти так любиш, щоденно закидують всім чим тільки можна: «Іскандерами», С-300, Х-59, «шахедами», а тепер ще й КАБами. Нещодавно ракетами знищили ТЕЦ, і місто живе з трохи хаотичним доступом до електроенергії.
Наша весна, як у треку Паліндрома, «пахне бензином» і звучить ричанням генераторів. А ще — страшною тишею вночі в очікуванні вибуху, коли бачиш у моніторингових чатах «РАКЕТА НА МІСТО! В УКРИТТЯ!».
Водночас у тій же реальності триває весна. Разом із КАБами в місті з’явились метелики й почали розцвітати дерева. В умовах заборони на роботу театрів у Харкові одна за одною відбуваються театральні прем’єри. У вікнах, які раніше були забиті фанерою, знову горить світло. А сонце незмінно щодня сідає за Держпромом.
Харків сьогодні дуже складно описати. Це місто живе занадто близько до кордону, щоб говорити тільки про життя. Кожен день росія намагається знищити Харків будівля за будівлею, кидає на нього все, що може вибухнути і вбити, руйнує інфраструктуру і забирає людські життя. Тому тут дуже багато смерті.
Я за два роки так і не навчилась миритись із тим, що моє місто пошрамоване. Що тепер місця щасливих людей треба впізнавати в руїнах. З тим, що замість улюбленого бару тепер вирва від «Іскандера». Хочеться мати суперможливість закрити очі долонями, відкрити — а все ціле. І всі живі.
Удень поруч із Центральним парком прилітає КАБ. Ввечері ми з подругою дивимось, як сонце сідає за Держпромом, і в секунди залізобетонний динозавр розфарбовується в жовтий колір.
— Ти бачиш, що сьогодні коїться з небом?
— Це нам показують 100 і одну причину бути вдома.
У близькості смерті є парадокс — вона дуже сильно загострює бажання жити. Тягнутись носом до гілки з квітами абрикосових дерев, бачити частіше друзів, говорити важливі слова і нічого не відкладати на завтра. Уповільнюватись, щоб взяти собі весну і сонце, взяти собі стільки краси, скільки може вмістити серце. Зробити гака через улюблену вулицю, бо завтра можеш побачити її в руїнах.
Вже не залишається страху, є тільки багато злості та трохи безпомічності від того, що не можна перетворитись на великого птаха з залізними крилами, який закриє небо від смерті. Можна подумати, що люди в Харкові злегка не в собі, коли з усіх сторін несеться: «Евакуюйтесь, рятуйтесь», «Із Харкова роблять місто-привід», «Гуманітарна катастрофа», іноді я і сама думаю: «Що ми всі тут робимо? Чому залишаємось?»
Водночас я бачу в очах друзів, що всі все розуміють і адекватно оцінюють реальність. Але любов іноді не найраціональніше почуття. Ми не можемо покинути наші вулиці, річки та людей. Ми дорослі люди, які ухвалили свідоме рішення не полишати те, що ми любимо. Нам треба любити за всіх, хто поки не може повернутись додому.
Ми навчились падати на землю, якщо чуємо вибух поруч. Підмітати скло і латати вікна фанерою, заспокоювати собак і одне одного. Підключати генератори і заряджати заздалегідь повербанки.
Тому, будь ласка, не ховайте нас завчасно. Не дорікайте нам за нашу любов і не говоріть із нами, як із дітьми.
Говоріть про Харків, кричіть про нього, але не тільки про те, як нас убивають. Розповідайте про наших волонтерів і режисерів, про нові простори й людей. Говоріть про нас, як про живих.
За вікном вкотре звучить сирена. Як і запитання «Чому ви не їдете?» вона скоріше дратує, ніж попереджає про небезпеку.
Якщо ми поїдемо, це значить що у росії все вийшло. Що їм вдалося нас знеструмити і налякати, зробити з нас людей без пам’яті й дому. Забрати у нас зорі над Харковом, прем’єру в Театрі ляльок, кудлатого пса на вулиці Сковороди і площу Свободи.
Комусь треба збирати свідчення про перших метеликів, рятувати поранених, готувати каву для військових, ходити в театри, усміхатись зустрічним дітям, підказувати немісцевим дорогу і годувати вуличних котів.
Нехай це будемо ми.
