На стримінговій платформі Netflix 4 квітня виходить серіал «Ріплі», заснований на кримінальному романі Патриції Гайсміт «Талановитий містер Ріплі» 1955 року та у головній ролі з Ендрю Скоттом. Тільки у лютому в українському прокаті йшла ретроспектива іншої класики кіно, заснованій на романі Гайсміт, — стрічка «Керол».
Що такого особливого та контроверсійного було у персонаж(к)ах Гайсміт? Чому для публікації роману про любов двох жінок авторка взяла псевдонім? І чим твори Гайсміт чіпляють сучасного глядача?
Патриція Гайсміт (1921–1995) — американська письменниця та авторка коротких оповідань. Найбільшу славу їй принесли психологічні трилери, в яких Гайсміт заглиблювалася в природу провини, препарувала тему невинності, а також аналізувала вічне протистояння добра і зла. Вона вплітала вбивства, злочини та інтриги у свої сюжети, якими часто керували соціопатичні антигерої.
«Письменниця була зіткненням протиріч, жінкою, для якої кожен аспект себе (зокрема й те, що вона жінка) вимагав внутрішніх дебатів. У приватному житті вона різко коливалася між полярними станами бажання та відрази. Її особисті щоденники, які вона вела все життя, — окремо від того, що вона називала “блокнотами” або зошитами, в яких вона працювала над своїми художніми творами, — показують жінку, яка перебуває у владі своїх емоційних припливів, занурену в найтемніші куточки своєї психіки», — пише Ренні МакДугалл для The New York Times.
Патриція народилася у Форт-Ворті, штат Техас, її батьки розлучилися за кілька днів до її народження. Прізвище Гайсміт вона отримала, коли її мати вдруге вийшла заміж через кілька років.
Патриція згадувала своє нещасливе дитинство як «маленьке пекло», вона не любила матір і вітчима, які постійно сварилися.
Можливо, це вплинуло на її темне уявлення про людську природу, оскільки у віці восьми років майбутня письменниця почала читати дослідження про психічні захворювання. Їй вони здавалися захопливими, і цілком ймовірно, що ще на етапі дитинства Гайсміт запам’ятала частину матеріалів для використання у своїх майбутніх творах.
Коли дівчинці було 12 років, мати залишила її у Техасі, де Гайсміт цілий рік перебувала під опікою своєї бабусі. До кінця свого життя письменниця вважала цей крок матері непрощенною зрадою і переживала цю травму через власні романтичні стосунки.
«Я, звичайно, повторюю схему напіввідкидання мене моєю матір’ю, — писала вона. — Я так і не пережила цього. Тому я шукаю жінок, які зроблять мені так само боляче».
«Незнайомці у потягу» та початок літературного шляху
На початку своєї кар’єри Патриція Гайсміт чула багато відмов від іменитих видань. Вона навчалася в Барнарді, приватному жіночому коледжі в Нью-Йорку. Закінчивши його в 1942 році, сподівалася писати для великих журналів і подала заявки до таких видань, як Vogue, Fortune, Harper’s Bazaar, Good Housekeeping, TIME і The New Yorker. Хоча Патриція мала кілька «приголомшливих рекомендацій», їй не пощастило отримати роботу на повний робочий день.
Гайсміт увірвалася на літературну сцену з публікацією її першого роману «Незнайомці в потягу» у 1950 році. Вже через рік за ним слідувала екранізація від режисера Альфреда Гічкока. Після такого шаленого успіху слава Гайсміт була забезпечена.
Загалом у її творчому доробку переважали трилери, і, схоже, авторці особливо подобалося створювати сюжетні лінії, які досліджували страждання у стосунках між чоловіками (не в романтичному сенсі). Що характерно, Гайсміт не зазнала впливу інших авторів детективів і містики, вважаючи за краще черпати натхнення з газетних публікацій про злочини.
«Талановитий містер Ріплі»
Люди з соціопатичними нахилами, вбивці та герої, на межі нервового зриву буквально населяють куточки творів Гайсміт. Якщо «Незнайомці у потягу» представили її світові як сильну авторку кримінальних історій, то історія про хлопця на ім’я Ріплі є одним із найвідоміших її творчих доробків.
«Ріпліада» — це серія з п’яти романів про героя Тома Ріплі, що починається з «Талановитого містера Ріплі». Том Ріплі — симпатичний та чарівний хлопець, якщо не брати до уваги той факт, що він вбиває свого найкращого друга, а потім мандрує Європою, видаючи себе за нього.
Гайсміт якось сказала: «Мені більше подобаються злочинці, і я знаходжу їх надзвичайно цікавими, якщо тільки вони не є одноманітними і нерозумно жорстокими».
У 1960 році світ побачив екранізацію першого роману «Ріпліади» з Аленом Делоном у ролі чарівного шахрая (фільм «На яскравому сонці»). У 1999 році героя розважливого маніпулятора зіграв Метт Деймон у фільмі «Талановитий містер Ріплі», разом із Джудом Лоу та Гвінет Пелтроу.
На 2024 рік вже запланована прем’єра серіалу «Ріплі» з Ендрю Скоттом у головній ролі. Що ж такого вічного у роботі Гайсміт, що митці повертаються до екранізації її творів знову та знову?
Попри те, що за своєю суттю Том Ріплі є антигероєм (буквально вбивцею та злочинцем), Гайсміт запрошує читачів (а, як наслідок, і глядачів) у психологічний світ цього персонажа, що дозволяє перейнятися до нього емпатією.
Окрім того, зберігається актуальність класизму — Ріплі вбиває свого друга, чиє життя позбавлено будь-яких турбот (він багатий, може подорожувати, ні в чому собі не відмовляючи, та жити у власне задоволення).
У 21-му сторіччі термін eat the rich («з’їжте багатіїв») набуває нової актуальності, на тлі екологічної кризи та критики капіталістичної системи, особливо з боку молодого покоління. Тож історія Ріплі як хлопця з низів, що отримує шанс на заможне життя, одночасно лякає та заворожує. До прикладу, тільки у 2023 році вийшов фільм «Солтберн», який хоч і не є прямою екранізацією творів Гайсміт, проте несе у собі абсолютно ідентичні тези та підтексти.
«Чи є щось більш штучне і нудне, ніж правосуддя? — розмірковувала Гайсміт. — Я вигадую історії, я не маю на меті морально переозброїти читача — я хочу розважати».
«Ціна солі»
«Ціна солі», сюжет якої став найбільш відомим завдяки фільму «Керол», вважається однією з найвизначніших робіт Гайсміт. Цей роман став першим прикладом у літературі з лесбійськими стосунками, де на закоханих жінок чекав відносно позитивний фінал із надією на майбутнє (до роману Гайсміт усі аналогічні наративи закінчувалися трагічно, як правило, смертю або ж манією жінок).
Попри новаторство своєї книги, замість вже звичного імені на обкладинці Гайсміт використала псевдонім — Клер Морган. Головними причинами для вибору псевдоніма став той факт, що Гайсміт не хотіла, аби її називали «лесбійською письменницею» — у післямові до перевидання роману у видавництві «Блумсбері» 1990 року (тоді «Ціна солі» стала «Керол») Гайсміт зазначила: «Якби я написала роман про лесбійські стосунки, чи буде на мені ярлик “письменниці-лесбійки”? Така можливість існувала, хоча, можливо, я ніколи в житті не надихнуся написати ще одну таку книжку. Тому я вирішила запропонувати книжку під іншим ім’ям». Окрім того, письменниця також використовувала власні життєві приклади для персонажів та подій в оповіданні.
Упродовж усього свого життя Гайсміт не хотіла публічно говорити про свою сексуальність. Вона виросла, відчуваючи відчуженість від своїх бажань, і це відіграло важливу роль у її любові до всього, що вважалося «збоченим».
Проте це раннє відчуження не завадило їй у дорослому віці задовольнити свої бажання — наприклад, у 1948 році Гайсміт познайомилася з художницею і дизайнеркою Енн Сміт. Згідно із записами письменниці, до кінця дня вони кохалися серед купи мотузок біля пристані (їхнім зусиллям лише трохи заважали криваві порізи на ногах Сміт — раніше цього дня жінка скотилася з палі, вкритої мідіями, і подряпала собі ноги). Гайсміт допомогла їй витерти кров, що стало прелюдією до їхнього пристрасного зв’язку.
Проте у її романах із жінками була й темна сторона — здавалося, що з самого дитинства Гайсміт переслідувала смерть. Дівчина, з якою Гайсміт зустрічалася в старших класах, розповіла їй, як знайшла свою матір із головою в духовці, і вчасно встигла витягнути її звідти. Під час навчання в Барнард-коледжі Гайсміт зустрічалася з жінкою на ім’я Вірджинія, яка, на думку Гайсміт, була схожа на письменницю Вірджинію Вулф, і їхні нездорові стосунки з елементами одержимості Вірджинії до Гайсміт стали джерелом для багатьох художніх творів письменниці.
Роками пізніше Гайсміт зустрічалася з соціологинею Еллен Гілл, яку характеризувала як «позбавлену почуття гумору», і їхні сварки були настільки серйозними, що одного разу Гілл розірвала сорочку на спині Гайсміт. Після чергової сварки Гілл проковтнула жменю пігулок, від яких впала в кому. Вона була не першою коханкою Гайсміт, яка намагалася накласти на себе руки: Аллела Корнелл, художниця, з якою Гайсміт мала короткі, але пристрасні стосунки, намагалася вкоротити собі віку, випивши азотну кислоту (хоча й через роки після знайомства з Гайсміт). Вона прокинулася в лікарні, висловлюючи жаль і нову любов до життя, а потім впала в кому і померла наступного місяця.
Усі ці романтичні взаємини знаходили своє відображення у творах Гайсміт, і «Ціна солі» — не виняток, адже в основу роману лягла реальна історія з життя самої Гайсміт.
У 1948 році Гайсміт перетнулася з «білявою та елегантною» заміжньою жінкою з Нью-Джерсі у відділі іграшок магазину «Блумінгдейл». Гайсміт таємно простежила за жінкою до її будинку в Нью-Джерсі, поводячись майже як таємний переслідувач із власних романів.
«Я теж відчувала себе дуже близькою до вбивства. Раптово затримати її, схопити руками за горло (яке я б дуже хотіла поцілувати)”, — згодом писала Гайсміт.
Хоча цієї короткої зустрічі було достатньо, щоб загадкова білявка стала натхненням для роману, Гайсміт, мабуть, відчула якийсь темний відчай у загадковій незнайомці. За п’ять місяців до публікації «Ціни солі» жінка з Нью-Джерсі зачинилася у своєму гаражі та увімкнула двигун автомобіля, задихнувшись внаслідок отруєння газом.
Ще одним натхненням для «Ціни солі» стали спогади Патриції про роман із Вірджинією Кент Кетервуд (1946–1947 роки), чарівною, норовливою рудоволосою спадкоємицею з відомої філадельфійської сім’ї Мейн Лайн. Саме ностальгія за пристрасним романом дозволила Гайсміт зануритися у роботу над своєю новою книжкою повністю.
Авторка також використала елементи зі свого дебютного роману «Незнайомці в потягу» і адаптувала їх у своїй історії про нерозділене лесбійське кохання — єдиний «злочин», про який вона не згадувала в інших своїх сюжетах.
«Тільки Патриція Гайсміт могла написати роман про кохання мовою Джека-Різника», — пишуть у LA Times, і це вкрай влучний вислів.
«Ціна солі» стала історією новою, скандальною, але водночас так давно очікуваною та бажаною. Хоча Гайсміт більше ніколи не поверталася до написання історій про лесбійські стосунки, її роману було достатньо, щоб створити прецедент в американській літературі, представити нову оптику та деконструювати старе, як вона свого часу зробила з «Талановитим містером Ріплі».
