У видавництві «Фабула» вийшла друком єдина біографія Діани Спенсер, принцеси Уельської «Діана. Справжня історія з її вуст». Автором книжки є один із найвідоміших біографів королівських осіб і сучасних знаменитостей, таких як Мадонна, Том Круз та інші, Ендрю Мортон.
За шість років до своєї трагічної загибелі Діана відважилась на серію відвертих інтерв’ю для книжки Ендрю Мортона, в яких відкрила світу всю правду про себе. Щира сповідь «народної принцеси» звучить з її власних вуст, а також доповнена теплими спогадами рідних і друзів. Неймовірна доброта Діани, унікальний дар співчуття, безмежне бажання бути корисною людям стали її найбільшою спадщиною і зразком для наслідування у сучасному світі.
Публікуємо уривки.
Дитинство
[Мій перший спогад] це запах усередині мого візочка. Запах пластику і дашка візочка. Я народилася вдома, а не в лікарні.
Найбільше потрясіння сталося тоді, коли мама вирішила піти. Ось такий яскравий спогад закарбувався у нас, у нас чотирьох. У кожного були свої власні інтерпретації того, що могло статися і що таки сталося. Люди обирали, на чий бік стати, а деякі навіть перестали розмовляти одне з одним. Для мене з братом це був украй жахливий і болісний досвід.
Чарльз [її брат] сказав мені днями, що він не усвідомлював, як сильно на нього вплинуло розлучення, доки сам не одружився і не зажив сімейним життя. Але інші мої сестри — вони зростали не на наших очах. Ми бачилися на святах. І я не пригадую, щоб для них розлучення батьків було великим ділом.
Я боготворила свою старшу сестру, і коли вона поверталась зі школи-пансіону, я робила для неї безліч речей. Я займалася її пранням, пакувала валізи, набирала їй ванну, застеляла ліжко. Я робила все і думала, як це чудово. Та незабаром зрозуміла, що робити так було не надто вдалою ідеєю. Крім того, я завжди піклувалася про свого брата. Мої ж дві сестри були цілком самостійними.
У нас було багато нянь, одна змінювала іншу. Напевно тому, що тато був дуже привабливим розлученим чоловіком, і жінки зліталися на нього, як мухи на мед. Ми схилялись до думки, що вони приходили радше заради нього, а не щоб доглядати за мною і моїм братом. Якщо вони нам не подобалися, ми встромляли шпильки в крісла та викидали їхній одяг із вікна. Ми завжди вбачали в них загрозу, бо вони намагалися зайняти мамине місце. Усі вони були дуже молоді й досить вродливі. Їх вибирав батько. Було вкрай неприємно одного дня повернутися зі школи і застати вдома нову няню.
Я завжди відчувала себе не такою, як інші, зовсім відособленою. Я знала, що йтиму іншим шляхом, хоча й не мала уявлення яким.
Я завжди відчувала себе не такою, як інші, зовсім відособленою. Я знала, що йтиму іншим шляхом, хоча й не мала уявлення яким. Коли мені було 13 років, я сказала своєму батькові: «Я знаю, що вийду заміж за когось знаного», втім більше думала про те, що стану дружиною якогось посла, а не когось із вищих, елітних кіл. Це було дуже нещасливе дитинство. Батьки були зайняті розлученням. Ми завжди бачили, як наша мама плаче. А тато ніколи не говорив з нами про це. Ми ніколи не запитували. Надто багато нянь, які змінювали одна одну, усе було вкрай нестабільно. Загалом я була нещасна і дуже відірвана від усіх інших.
Я просто пам’ятаю, як у 14 років думала, що нічого не вмію, що я безнадійна, тому що мій брат завжди успішно складає іспити в школі, а я пасу задніх. Я ніяк не могла осягнути, чому мене сприймають за якусь надокучливу прикрість — згодом же зрозуміла, що на мене лягла тінь сина, тої дитини, яка померла перед моїм народженням, — бо ж обоє [батьків] шалено хотіли мати сина і спадкоємця, а на світ явилась третя донька. От що за халепа, нам доведеться спробувати ще раз. Тепер я це осягнула. Я усвідомила це і визнала, тож усе гаразд. Я це прийняла.
Я обожнювала тварин — морських свинок та всіх інших. У мене було багато кроликів, морських свинок та хом’яків. Хом’яки розмножуються швидше за інших; такі вже в них інстинкти. Кожен мав власне ім’я, але я не пам’ятаю, як звали першого. У нас було багато тварин, годі й рахувати. [Коли помирали], золотих рибок зливали в туалет. Когось [здебільшого кроликів] ховали під деревом. Їх хоронили у взуттєвих коробках Clarks.
На своєму ліжку я розкладала 20 м’яких іграшок, для мене лишалось зовсім трохи місця, та щовечора вони всі мали там бути.
Я їх усіх обожнювала. На кожній, ще з часів початкової школи, був ярличок з моїм іменем — «Д. Спенсер».
Це була моя сім’я. Я ненавиділа темряву, і вона не давала мені спокою, тож за дверима кімнати завжди мало горіти світло і так було десь до десяти років. Раніше я чула, як в іншому кінці будинку, у своєму ліжечку, плаче мій брат, він плакав за мамою і теж був нещасний, а батько перебував в іншому крилі, це було нестерпно. Я ніяк не могла набратися сміливості встати з ліжка. Пам’ятаю це донині.
Я пам’ятаю, як батько дав ляпаса моїй матері. Я ховалася за дверима, а мама заливалась слізьми. Я пам’ятаю, як мама ридма ридала і щосуботи, коли ми приїздили на вихідні, так було кожного суботнього вечора, вона, наче за звичкою, починала плакати. Кожної суботи ми з братом бачили її зі сльозами на обличчі. «Що сталося, мамо?». «Ох, я не хочу, щоб ви завтра йшли» — що, як ви розумієте, для дев’ятирічної дитини було спустошливим. Пригадую, як мені довелося вирішувати одне болюче питання. Я була дружкою на весіллі своєї кузини й мала піти на репетицію святкування, тож потрібно було причепуритись і одягнути сукенку: так от моя мама подарувала мені зелену сукенку, а тато подарував білу, і вони, обидві ці сукні, були такими гарними, хоч я вже й не пригадаю, яку зрештою обрала, та пам’ятаю, що це мене сильно зачепило, бо робити вибір означало надати комусь із батьків перевагу.
Я пам’ятаю, як батько дав ляпаса моїй матері.
Пам’ятаю, точилася велика дискусія про те, що до мене в Ріддлсворт [підготовча школа Діани] завітає суддя і запитає, з ким би я хотіла жити. Суддя так і не з’явився, а потім несподівано на сімейній сцені виник мій вітчим [покійний Пітер Шанд Кідд]. Ми з Чарльзом, моїм братом, поїхали до Лондону, і я запитала в мами: «Де він? Де твій новий чоловік?». «Він біля огорожі», — там стояв цей дуже привабливий, вродливий чоловік, і ми жадали з ним якнайшвидше познайомитися, і ми прийняли його, і він був добрим до нас, балував нас. Мені дуже подобалося бути балуваною, бо ні тато, ні мама до такого не вдавались. Він [Пітер] не втручався [у сімейні проблеми]. Він був — і є — трохи маніакальним, трохи маніакально депресивним. Він — сам для себе найгірший ворог. Тому коли він був не в гуморі, ми просто тримались осторонь. Якщо він лютував, то лютував по-справжньому. Втім, це ніколи не було великою проблемою.
По суті, ми з Чарльзом не могли дочекатися, коли станемо самостійними, зможемо розправити свої крила й робити свої справи. У школі ми стали кардинально іншими, бо наші батьки розлучилися й ніхто інший не мав розлучених батьків, та коли минули п’ять років у підготовчій школі, багато хто опинився у подібній ситуації. Я завжди була іншою. У мене завжди було відчуття, що я інша. Я не знала чому. Я навіть не могла цього пояснити, але в моїй свідомості жевріло це відчуття.
Розлучення допомогло мені зрозуміти тих, хто теж опинився у непростій сімейній ситуації — чи то поганий вітчим, чи проблеми з матір’ю, чи хоч би що там було,— я розуміла. Сама була там, знаю, як це.
Я завжди з усіма добре ладнала. Що із садівником, що з полісменами чи з ким завгодно — я завше знаходила з ними спільну мову. Мій батько казав: «Стався до кожного як до особистості й ніколи не вихваляйся своїм статусом».
Батько прищепив нам звичку кожного Різдва та дня народження упродовж доби написати листи подяки, тож ми сідали за стіл та писали такі листи. І тепер, якщо я цього не зроблю, то впадаю в паніку. Якщо я повертаюся після вечері чи якогось заходу й потрібно написати листа подяки, то навіть опівночі я сідаю за стіл і пишу — не чекаю наступного ранку, бо інакше мене цілу ніч гризтимуть докори сумління. Вільям зараз так робить — і це чудово. Та й приємно стає на душі, що отримувачі таких листів оцінять мою турботу.
На свята нас відводили до Сандрінґему [резиденція королеви в Норфолку]. Не раз доводилося дивитися фільм «Чих-чих бум-бум». Ми так це ненавиділи. Я дуже не любила туди ходити. Атмосфера там була напрочуд дивна, я пручалася й била усіх, хто намагався змусити нас туди піти, тато напосідав найбільше, тому що поводитись так було невиховано. Я ж казала, що не хочу дивитися «Чих-чих бум-бум» уже третій рік поспіль. Канікули завжди були дуже похмурими. Ну, скажімо, у нас були чотири тижні. Два тижні з мамою і два тижні з татом, і це травмувало — ходити з одного дому в інший, кожен із батьків намагався залагодити свою провину й осипав нас матеріальними речами, а не увагою й обіймами, чого ми обоє так жадали, але ніхто з нас не отримував. Коли я кажу, що ніхто з нас, я маю на увазі себе й мого брата, бо ми опинилися в цій біді разом, у той час, як інші дві мої сестри перебували в підготовчій школі й були, так би мовити, не вдома.
А от дні народження, поза всяким сумнівом, тішили. Якось мій батько домовився про верблюда, щоб ми могли кататись на ньому галявиною. Його привезли з Брістоля [місцевого зоопарку]. Дні народження завжди повнилися веселощами. Тато полюбляв вечірки. Було багацько усього, окрім обіймів чи хоча б ніжного доторку до плеча.
На день народження я завжди мріяла отримати візочок і ляльок. Я шалено обожнювала ляльок і візочки. А ще я збирала фарфорові статуетки. Усілякі казкові дрібнички й маленьких кроликів. Маю на увазі, що все, що було маленьким, я вважала просто дивовижним.
Роки страждань
Гадаю, дуже багато людей намагалися мені допомогти, бо бачили, що щось не так, але я ніколи ні на кого не покладалася. З моїх рідних ніхто взагалі не знав про це. Якось провідати мене прийшла Джейн, моя сестра, після п’яти років шлюбу.
На мені була футболка з вирізом мисиком і шорти. Вона сказала: «Герцогинько [дитяче прізвисько Діани], що це за пляма на грудях?». Я відмовила: «О, то нічого». Вона перепитала: «Що це?». Напередодні ввечері я хотіла про щось поговорити з Чарльзом. Він не схотів мене слухати, сказав, що я лишень жаліюся без причини. Тож я взяла з туалетного столика його канцелярський ніж і сильно порізала собі груди та обидва стегна. Було багато крові, та він ніяк не відреагував.
Джейн просто напосілася на мене. Вона сказала: «Припини викидати такі коники». Я обернулася до неї і промовила: «Віддай мені належне за те, що протягом останніх п’яти років я нікого із сім’ї не турбувала своїми проблемами». Зараз їхнє ставлення зовсім інше. Їх дратує відсутність підтримки з боку мого чоловіка.
Я взяла з туалетного столика його канцелярський ніж і сильно порізала собі груди та обидва стегна.
[Про інші спроби самогубства] Я скористалася маленьким фруктовим ножем, із зазубленим краєм. Я була в такому розпачі. Я знала, що зі мною щось коїться, але поряд не було нікого, хто б мене зрозумів. Мені потрібен був відпочинок і щоб хтось попіклувався про мене, а також щоб люди зрозуміли, які муки й страждання вирують у мені. Це був відчайдушний крик про допомогу. Я не вередлива — я просто потребувала, щоб мені дали змогу пристосуватися до моєї нової ролі.
Я не знаю, якими казочками мій чоловік годував її [королеву]. Він точно розповів їй про мою булімію, і вона всім переповідала, що саме це й стало причиною того, що наш шлюб пішов тріщинками, що все через Діанині проблеми з їжею, а Чарльз, мабуть, страшенно від того страждає.
Це сталося на Expo [в Канаді], я тоді знепритомніла. Пам’ятаю, що я ще ніколи в житті не зомлівала. Ми ходили залами години з чотири, нічого не їли, і я, мабуть, не їла вже кілька днів. Коли я це кажу, я маю на увазі, поїла і не намагалася позбутись з’їденого. Я пам’ятаю, як ми прогулювалися, а я почувала себе справді паскудно. Я не наважувалася сказати хоч комусь, як погано почуваюсь, бо побоювалася, що вони подумають, що я просто скиглю. Я поклала руку своєму чоловікові на плече і промовила: «Коханий, думаю, я зараз зомлію», а тоді повалилась додолу. Після цього Девід Ройкрофт та Енн Беквіт-Сміт [королівські помічники], які були з нами в той час, відвели мене в кімнату. Чоловік узявся мене повчати. Він сказав, що я могла собі спокійненько знепритомніти десь в іншому місці, бажано за дверима. Це було дуже соромно. Моїм аргументом було те, що я не могла знати, коли і де я знепритомнію. Усі вкрай стурбувалися. Я знепритомніла в американській залі. Поки Енн і Девід приводили мене до тями, Чарльз обійшов виставку. Він залишив мене. Я повернулася до готелю у Ванкувері й розридалася. Загалом я була неймовірно втомлена, виснажена, коліна підгиналися, бо я не мала й крихти в роті. Усі говорили: «Вона не може піти сьогодні на вечерю, їй потрібно трохи поспати». Чарльз сказав: «Вона повинна бути присутньою сьогодні ввечері, інакше розгориться страшенна драма і всі подумають, що з нею сталося щось жахливе». Глибоко всередині я відчувала, що зі мною щось не так, але я була надто незрілою, щоб висловити це. Прийшов лікар і оглянув мене. Я сказала йому, що почуваюся зле. Він не знав, що сказати, бо моя проблема була надто серйозною, щоб він міг її розв’язати. Він просто дав мені пігулку й залишив на самоті з моїми проблемами.
Мій чоловік поклав руку мені на талію і промовив: «О, хтось тут у нас пухкенький, хіба ж ні?», і це спровокувало щось у мені.
Усе це було дуже незвично, я почувалася просто нікчемно. Я знала, що булімія почалася через тиждень після наших заручин. Мій чоловік поклав руку мені на талію і промовив: «О, хтось тут у нас пухкенький, хіба ж ні?», і це спровокувало щось у мені — і вся ця ситуація з Каміллою, я була у відчаї, у повній безнадії.
Я пам’ятаю, як уперше змусила себе виблювати їжу. Я була така схвильована, я сприймала це за своєрідне вивільнення від напруги. Коли я вперше приміряла свою весільну сукню, моя талія була 74 сантиметри. У день одруження вона вже становила 60. З лютого по липень я схудла неймовірно. Майже до невпізнання.
[Про людей, які намагалися допомогти] Але вони приходили з оточення Чарльза, наприклад дивакувата фрейліна. Вони були не з мого оточення. Я уникала своїх друзів, бо не хотіла їх у це втягувати. Мама намагалася підсадити мене на валіум. Хтось інший намагався мене відмовити приймати його. Та насправді я його ніколи й не вживала. Але загалом ситуація складалася напрочуд дивна. Було так багато сил, що тягнули мене в різні боки, а я не мала уявлення, за якою саме слідувати.
У мене не було можливості обирати серед людей, з якими я зустрічалася [для терапії]. Мені не подобався жодний [лікар]. Один з них просто зводив мене з розуму. Скидалося на те, що то йому потрібна допомога, а не мені. Другий телефонував мені о шостій вечора, і я повинна була розповідати йому про всі розмови, які мала з чоловіком упродовж дня. Та розмов було не так уже й багато, більше сліз, ніж чогось іншого.
Люди поза близьким колом казали, що я створюю своєму чоловікові зайві проблеми, що поводжуся як розпещена дитина, але я знала, що мені просто потрібен відпочинок, терпіння й час, щоб адаптуватися до всіх тих ролей, яких від мене вимагали тепер і одразу. Я навіть відчувала до себе неймовірні заздрощі, адже майже щодня опинялася на перших шпальтах газет. Я переглядала лишень дві газети, хоча від мене завжди вимагали, щоб я читала їх усі. Я важко сприймала критику, з усієї сили намагалася показати їм, що на мене можна покластися, але, очевидно, тоді цього було замало. У мене було кілька спроб розрізати вени, я викидала речі з вікон, била скло. На четвертому місяці вагітності Вільямом я кинулася зі сходів, намагаючись цим привернути увагу чоловіка, щоб він мене вислухав.
Але він лишень торочив: «Ти постійно щось собі видумуєш». Я всіх налякала. Я не могла заснути, я майже ніколи не спала нормально. Якось узагалі не спала три ночі поспіль. Проблеми з харчуванням зумовили безсоння. Я думала, що про мою булімію ніхто не знає, але чимало людей у будинку здогадувалися про неї, хоча всі вони мовчали. Напевно, їм здавалося, що це доволі кумедно,— я ж стільки їм, але зовсім не набираю вагу.
Поснідавши, я ніколи не бігла одразу спорожнювати шлунок. Не знаю, як так виходило. Я не приймала жодних вітамінів чи чогось іншого. Сили якось самі з’являлися — не знаю звідки. Кожного дня плавала, ввечері воліла залишитися вдома, не перенапружувала себе справами. Я вставала рано-вранці, сама прокидалася, любила побути на самоті, а ввечері лягала спати рано, тож я не була мазохісткою — ну, можливо, трохи до себе самої, та не до свого рівня енергії. У мені завжди вирувала енергія, завжди.
Так тривало й тривало. Десь півтора року тому я наче пробудилася зі сну й усвідомила, що стрімко скочуюся донизу. Я просто плакала за кожної нагоди, дехто був від цього у своєрідному захваті, адже якщо ти, перебуваючи в цій системі, плачеш, то ти слабка — «Ми легко з нею розберемося». Але коли ти знову набираєшся на силі, в їхніх очах виринає запитання: «Як так могло статися?».
Вони геть не усвідомлювали, який тягар може лежати на серці в людини, як вона може страждати, бо не вважає себе достатньо хорошою.
Те, якою тебе бачить громадськість, сильно відрізняється від тебе справжньої. Люди хотіли, щоб казкова принцеса прийшла і торкнулася їх, і все перетворилося б на золото, а їхні турботи — розвіялися за вітром. Вони геть не усвідомлювали, який тягар може лежати на серці в людини, як вона може страждати, бо не вважає себе достатньо хорошою. «Чому я, чому вся увага прикута саме до мене?». На той час і мій чоловік почав демонструвати чималі заздрощі та стурбованість. Усередині системи до мене ставилися зовсім по-іншому, наче я була дивачкою, і я відчувала себе дивачкою, бо вважала, що недостатньо хороша. Але тепер, дякувати Богу, я думаю, що це добре — бути дивачкою!
Ще маленькою дівчинкою я мала багато мрій, я сподівалася, що колись у мене буде чоловік, який огорне мене турботою. Він, наче люблячий батько, підтримуватиме мене і підбадьорюватиме, кажучи «молодець» або «непогано, та можеш краще». Але я нічого з цього не отримала. Я не могла в це повірити, я нічого з омріяного не отримала, усе було навпаки.
Він [принц Чарльз] повсюдно мене ігнорує. Ігнорував скрізь і впродовж тривалого часу, але якщо люди вирішили відкрити на це очі тільки зараз, що ж, вони трохи запізнилися. Він просто нехтує мною.
[Найгіршим днем у моєму житті] було усвідомлення того, що Чарльз повернувся до Камілли.
[Про власні відчуття ізоляції] Однозначно це розлука з друзями. Мені було б дуже соромно попросити їх завітати на обід. Я не могла б із цим упоратися. Я б перепрошувала впродовж усього обіду.
«Скажи мені так»
Як і багато інших вирішальних подій у житті Діани, усе сталося випадково. Звичайна розмова з її шлюборозлучною адвокаткою Меґґі Рей призвела до таємної зустрічі з тодішнім головою опозиції, Тоні Блером, і зрештою вилилася в намір, ідея якого крутилася в думках принцеси уже місяцями, а саме стати гуманітарним послом.
Це була амбіція, яка горіла в ній задовго до того, як принцеса публічно поділилася своїми бажаннями під час того знаменного телевізійного інтерв’ю 1995 року. Оце тривке прагнення бути не просто принцесою Уельською, а сягнути ролі принцеси світу, багато говорило про її почуття обов’язку перед нацією, а також яскраво ілюструвало її розвиток як жінки та, що більш несподівано, як феміністки. У перші роки свого публічного життя вона залюбки старалася відповідати очікуванням суспільства та монархії щодо її образу як принцеси. Чоловіків у королівській родині судять за тим, що вони говорять, а жінок — за тим, який вигляд вони мають. Тож Діану, чия природна краса якраз була в самому розквіті, цінували за її зовнішність, а не за досягнення. Довгий час вона покірно мирилася з роллю дружини-помічниці. Її оцінювали за те, ким вона є, а не за те, що вона може зробити. Як зауважив один з її друзів, «королівська система хотіла, щоб вона всього-на-всього була слухняною дружиною та лялечкою в гарненькому вбранні».
Коли подружжя вирішило роз’їхатися в грудні 1992 року, усе змінилося. На відміну від принца Чарльза, чия конституційна позиція як майбутнього короля була чітко визначена, принцеса не мала наперед визначеної ролі, не мала путівної зірки, яка б її спрямовувала по життю. Тепер, частково відокремлена від монархії, Діана вперше у своєму дорослому житті отримала можливість вирішувати самостійно, хоч вона й усвідомлювала, що це буде нелегко. «Так, я помилятимусь, — казала вона, — але це не спинить мене робити те, що я вважаю правильним».
Це був процес, який дарував Діані можливість звільнитися від її королівського минулого, а також переосмислити власні здібності та обмеження.
Одна з багатьох дивних суперечностей щодо характеру Діани полягала в тому, що вона хоч і не була високої думки про себе як особистість, та усвідомлювала власну цінність на публічній сцені: принцеса бачила, що її становище в суспільстві як у рідній країні, так і за кордоном забезпечує їй унікальні можливості для підтримки ідей та питань, які для неї багато значили. Та воднораз вона була вкрай розчарована протоколом, пустопорожніми компліментами й нещирими розмовами, які так чи так оточували королівську сім’ю. Перед нею постав виклик — переосмислити свою публічну персону, позбутися отого манірного образу, нав’язаного їй королівською роллю, й при цьому зберегти свій авторитет. Як зазначив близький друг, «вона відчувала, королівська система стримує її та не дає змоги реалізувати свій справжній потенціал».
Загалом, джерело її невдоволення крилося в манері та стилі британської монархії, крихкій формальності та неймовірній недоречності великої частини королівського життя. Принцеса інстинктивно відчувала, що як вона зможе змінити стиль свого громадського життя, то зможе зробити більший внесок у життя держави. «Я хочу допомагати пересічним людям», — сказала вона якось, і це почуття відображало той факт, що глибоко в серці вона була жінкою, яка щасливіша в оточенні «простих смертних», а не високої знаті. «Я відчуваю себе набагато ближче до людей на самому денці життя, ніж до тих, хто на його вершині, та вони [королівська сім’я] не прощають мені цього», — сказала принцеса незадовго до своєї смерті.
Серцем Діана тяжіла допомагати тим, хто бореться за своє життя, хворим та знедоленим, і, заручившись підтримкою свого офісу й покладаючись на власне інтуїтивне чуття, вона змогла просувати ці прагнення на громадському рівні. Діана уособлювала неймовірне поєднання людяності та безкорисливості. Під час свого першого закордонного соло-візиту до Непалу 1993 року вона навідалася до невеличкого гірського села, а побувавши у тісних хатинках місцевих жителів, сказала: «Не смітиму більше жалітися на своє життя».
Вона прагнула більш неформального, спокійного та відкритого королівського стилю. «Потрібно додати трохи жіночого дотику», — частенько говорила Діана. По суті, її погляд полягав у тому, що у світі, де домінують чоловіки, більшість проблем породжені саме їхнім агресивним, потайним і часто нечуйним чоловічим его. На думку Діани, проблеми можна було б розв’язувати ефективніше, якщо не цуратися застосовувати жіночі якості — інтуїцію, співчуття, компроміс та відчуття гармонії. Такий хід думок сформувався частково через вплив радників та їхню «нью-ейдж»-філософію, а також через доволі скептичне ставлення до монархії як інституції, якою верховодять чоловіки. Крім того, Діана стала проявляти більше цинізму щодо протилежної статі — на це вплинув її власний нещасний шлюб, а також часті візити до закладів допомоги жінкам, які постраждали від насилля.
Її інтерес до проблем жінок супроводжувався дедалі більшим усвідомленням того, що вона здатна відіграти вагому роль на світовій арені. Це надихало Діану не покладати рук і працювати ще активніше. Її робота для боротьби зі СНІДом і проказою довела, що для благих цілей немає кордонів, а те, як вона сміливо визнала, що має розлади харчування, спонукало тисячі людей по всьому світу не боятися і звернутися по допомогу. Опісля Діана отримувала чимало листів від людей, які дякували за те, що вона допомогла їм подолати проблеми у власному житті, — така неочікувана кількість добрих слів зворушила її та навіть трохи збентежила.
Саме протистояння чинній, просякнутій чоловічим духом, філософії вмотивувало принцесу звернутися до прем’єр-міністра Джона Мейджора і міністра закордонних справ Дуґласа Герда, щоб поділитись ідеями щодо своєї майбутньої ролі. Діана хотіла отримати посаду посла — з гуманітарними, а не політичними акцентами. Вона вважала, що багато конфліктів виникають саме через проблеми в комунікації між ворожими сторонами, а якщо додати трохи жіночого дотику, як вона аргументувала, то це допоможе знайти точки контакту і сприятиме мирному врегулюванню суперечностей. Здається, просто, але потенціал великий. Ідея, щоб принцеса виступала як гуманітарний посол, викликала конструктивну реакцію прем’єр-міністра, який передав цю пропозицію до Букінгемського палацу для розгляду. А там чемно відповіли Даунінг-стрит, що ця роль краще пасує принцу Уельському. «Ми хочемо спадкоємця, а не її», — уже знайомий мотив «сірих кардиналів».
Тож не дивно, що, спостерігаючи за грою Найджела Шорта та Гаррі Каспарова на чемпіонаті світу із шахів, Діана сприйняла гру як притчу про власну позицію. «Чудова гра, наче віддзеркалення мого життя. Я просто пішак, якого штовхають можновладці», — зауважила вона. Діана відчувала, що британська верхівка перешкоджає реалізації її амбіцій, та, незважаючи на це, її робота не залишилася непоміченою. У грудні 1996 року доктор Генрі Кіссінджер вручив їй нагороду «Гуманітарій року» на церемонії в Нью-Йорку. Досвідчений дипломат відзначив її силу та «світлу особистість» і високо оцінив те, як вона «чуйно ставиться до хворих, стражденних і пригноблених».
За кордоном її стрічали шаною і оплесками, а вдома — холодом і стриманим мовчанням. Діана, як і багато інших до неї, вважала себе пророком без пошани у власній країні. Під час свого славнозвісного телевізійного інтерв’ю у програмі «Панорама» вона відверто висловила своє розчарування і звернулася до людей: «Я б хотіла бути послом цієї країни. Оскільки мене оточує увесь цей інтерес засобів масової інформації, то навіщо просто сидіти в цій країні і скніти під тиском. Візьмімо цих людей, нумо представляти нашу країну та її хороші якості за кордоном… Я варюся у цьому привілейованому становищі от уже 15 років. Я здобула чимало знань про людей і вмію знаходити з ними спільну мову, я хочу скористатися цим на благо».
