Оксана Грудзинська мала багато творчих здобутків за своє життя, однак чи не найбільше запам’яталася своїм декоративним панно у підземному вестибюлі станції метро «Хрещатик» у Києві.
Влітку медіа писали про 100-річчя художниці й виставку у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва «Магія кераміки Оксани Грудзинської: 100 років, 100 робіт, 100 друзів». Взимку також писали про мисткиню, однак вже у минулому часі — 11 січня вона померла.
Про те, хто така Оксана Грудзинська, про її роботи та вклад в українське керамічне мистецтво читайте у цьому тексті.
Дитинство та юність
Оксана Грудзинська народилася 28 липня 1923 року у Москві. Її батько Аркадій Грудзинський змолоду мріяв стати архітектором. Здобувати фахову освіту він поїхав до Москви. Саме там одружився, там і народилося двійко його дітей. У часи Другої світової війни сім’я перебувала в евакуації. А після закінчення війни Аркадію Грудзинському запропонували повернутися до Києва, аби долучитися до відбудови зруйнованого міста. У 1947 році сім’я переїхала.
Перед тим як Оксана з батьками остаточно повернулася до Києва, того ж 1947 року вона закінчила Московський інститут декоративного і прикладного мистецтва, її дипломною роботою було керамічне панно «Українські танці».
В Києві Оксані запропонували роботу в експериментальній майстерні (Експериментальна майстерня художньої кераміки Інституту архітектури Академії будівництва та архітектури УРСР). Майстерня мала свою неофіційну назву — «Лабораторія Ніни Федорової» або «Софійська майстерня», оскільки була розташована на території заповідника «Софія Київська».
В цьому артпросторі збиралися художники, архітектори, народні майстри й хіміки. Працівників експериментальної майстерні вважали новаторами у сфері кераміки, оскільки вони розробляли й впроваджували нові ідеї, переосмислювали народні традиції, однак працювали (читай експериментували) над новими втіленнями.
Експериментальна майстерня
Мистецтвознавиця Ірина Бекетова про експериментальну майстерню розповідає так: «Коли у 1943 році Київ звільнили від нацистів, місто лежало в руїнах, тому виникла необхідність його відновлювати. Окрім архітекторів, які працювали над проєктом відбудови, залучали також художників. Так створили експериментальну майстерню при Академії архітектури. Метою майстерні було брати участь не лише у відновленні Києва, а й інших міст України. Очолювали майстерню Ніна Федорова та її чоловік Пантелеймон Мусієнко. Вони навчалися в Києво-межигірському керамічному технікумові, який був заснований у 1919 році, і яким з 1920 по 1928 рік керував Василь Седляр, бойчукіст й друг Михайла Бойчука».
Ірина Бекетова впевнена, що створення такої майстерні було свідомим рішенням Мусієнка й Федорової висловити вдячність своїм вчителям — Седляру й Бойчуку, бо саме завдяки вчителям були закладені їхні життєві позиції, їхнє ставлення до життя і творчості. Звісно, вони не могли говорити про це відкрито, бо ім’я Бойчука замовчувалося, але у роботі Федорової та Мусієнка відчувалися мистецькі засади, які були закладені у 1920-ті роки в технікумі.
«Експериментальність майстерні була в тому, що вони створювали експериментальні поливи за формулами Ніни Федорової. У 1961 році вона навіть отримала авторське свідоцтво на поливу червоного кольору на основі міді. Поливи були різними: морозостійкі, розтічні, поливи відновленого вогню, із різними відтінками. Використовували їх не тільки для оздоблення плиток, а й для скульптур, при розписі гончарних форм. Майстерня працювала досить довго — до початку 1990-х років. Спочатку Ніна Іванівна вийшла на пенсію, потім її не стало, то й майстерня, й експериментальні поливи перестали існувати. Зараз поливи переважно привозять з-за кордону. Але от такий етап був в історії української кераміки», — додає мистецтвознавиця.
Важливою роботою Оксани Грудзинської часів експериментальної майстерні є панно на станції метро «Хрещатик», яке вона з групою створила у 1960 році. Панно складається з 12 прямокутних плиток з рослинними мотивами, орнамент панно не повторюється на жодній плитці. Саму концепцію запропонував архітектор Микола Коломієць, що мало б відображати мотиви українського народного килимарства. З цією ідеєю він звернувся в експериментальну майстерню. Над проєктом головної станції київського метрополітену працювали: архітектори Анатолій Добровольський, Віктор Єлізаров, Микола Коломієць, Юрій Кисличенко, Ігор Масленков, Станіслав Крушинський, Геннадій Гранаткін, за участю Наталії Щукіної та Федора Заремби, а художниці Оксана Грудзинська, Ніна Федорова та Ганна Шарай створювали декоративне наповнення станції.
Сама Оксана Грудзинська згадувала: «Я взяла міліметрівку, розрізала її по квадратиках, на кожному намалювала орнамент звичайною ручкою і почала з них складати “килимки”. Кожен з керамічних “килимків” мені довелося розкладати у дворику майстерні і нумерувати, адже під час випалу плитка дуже змінюється. Тому треба було їх добирати так, щоб не було строкатості».
Оксана Грудзинська працювала в експериментальній майстерні понад 20 років, протягом того часу вона створила різноманітні панно, декоративні вази, тарілки, блюда, глечики, посуд для вина й води та інші витвори. Мисткиня у своїй роботі використовувала народні мотиви, фольклорні й літературні образи та сюжети, додаючи власне індивідуальне забарвлення (пласт «На панщині пшеницю жала», декоративні тарелі «Козак Мамай», «Танок», «Ой, на горі білий камінь» тощо).
Нові мистецькі втілення
Приблизно у 1966–1967 році Оксана Грудзинська пішла з експериментальної майстерні й розпочала роботу у Художньому фонді на комбінаті монументального та декоративного мистецтва, виконуючи різноманітні замовлення з оформлення інтер’єрів та екстер’єрів різних будівель. Роботи, які вона виконувала: оформлення фасаду павільйону «Тваринництво» на ВДНГ у Києві (1954), вестибюлю Національного музею українського народного декоративного мистецтва (1964), санаторію «Донбас» у Слов’янську (1967), майолікові панно «Історія зв’язку» в інтер’єрі Будинку зв’язку в місті Деражня Хмельницької області (1971); мозаїчні панно для механіко-металургійного технікуму в Києві (1972), палацу культури хімічного об’єднання «Азот» у Рівному (1979), рафінадного заводу в місті Суми (1982), ресторану в місті Кентау, що в Казахстані (1965); оформлення головного фасаду будинку культури Хоростківського цукрозаводу Тернопільської області (1970); будинку культури спиртового заводу в селі Триліси Фастівського району Київської області (1970-ті) та інші.
У 1964 році разом із колегами оформила стіну ресторану в готелі «Дніпро» в Києві, для якої було зібрано 600 тарілок. Спочатку хотіли знайти однакові червоні тарілки, а художник Григорій Синиця взагалі запропонував взяти різні з різних регіонів України, однак архітекторка Наталія Чмутіна не погодила ідею Синиці. Зрештою тарілки зібрали й всаджували на стіну на гіпс. Збереглися спогади художниці Галини Зубченко, що вона з Аллою Горською були також були задіяні в цій роботі, до того ж Горська з власної волі й безкорисливо.
Потім, коли монументальні роботи стали не під силу Оксані Грудзинській, вона з 1990-го до 2010 року викладала живопис на кафедрі кераміки Інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука.
Родина
Оксана Грудзинська була одружена із художником Леонідом Шараєм і виховувала доньку. Донька обрала економічний фах, а свої творчі таланти Оксана Грудзинська передала радше онуці Анні, яка з нею жила. Анна викладає рисунок й малювання в різних дитячих гуртках та школах. Також у Оксани є два правнуки — Микита та Степан.
«Хочу сказати, що Оксана Аркадіївна була з того покоління митців, художників, творців, які дуже багато працювали. Ми з художницею познайомилися у 2006 році, коли я готувала великий проєкт про “Софійську гончарню”, якою керувала Ніна Федорова. Тоді зібралися ще живі художники, наприклад, Ганна Шарай, Галина Севрук, Людмила Жоголь, Наталія Крутенко й Оксана Грудзинська, тому, можу сказати без перебільшення, що саме відтоді почалася наша дружба. В нас велика різниця у віці, але вона прийняла мене у свою творчу компанію», — розповідає Ірина Бекетова.
100 років, 100 робіт, 100 друзів
У липні 2023 року в Музеї українського народного декоративного мистецтва до 100-річчя художниці організували виставку — «Магія кераміки Оксани Грудзинської: 100 років, 100 робіт, 100 друзів». На виставці представили роботи мисткині з музейної колекції: у фонді музею понад 100 робіт Грудзинської, зокрема і панно на станції метро «Хрещатик». За словами Ірини Бекетової, роботи потрапляли до фонду не без допомоги Ніни Федорової, яка «їх ще теплими відправляла до музею», оскільки добре розуміла, що найкращі твори мають зберігатися в державній колекції, так вони потрапляють в історію.
«У нас є такий формат — день народження в музеї. І 28 липня, коли Оксані Аркадіївні виповнилося 100 років, ми повідомили, що вона повинна бути готовою до цієї події — красива сукня, зачіска, настрій хороший. І ми зробили виставку. Оксану Грудзинську посадили на трон й говорили їй гарні слова, співали, віншували, влаштували автограф-сесію. І попри те, що Оксані Грудзинській було 100 років, у неї була дуже світла голова, вона багато жартувала, багато іронізувала. Вона отримувала подарунки, квіти й добрі слова. Бо знаєте, добрі слова потрібно говорити людині за життя. Потім вони нікому не потрібні. І у нас була така мета — встигнути сказати добрі слова», — зазначає Ірина Бекетова.
Оксана Грудзинська померла 11 січня 2024 року. Її керамічні роботи зберігаються в Музеї українського народного декоративного мистецтва, збереглося також декілька монументальних робіт і, звісно, панно на станції метро «Хрещатик».
Наостанок слова Ірини Бекетової: «Вона — це людина, яка дуже любила життя, і всі навколо це відчували, бо така в неї була потужна енергетика. В неї був позитивний посил до життя, і в кожній людині вона бачила позитивні творчі риси, які треба підкреслювати».
