З лімфомою Ходжкіна 24-річна Ольга бореться вже майже три роки, а ще два — за можливість побачити свого чоловіка Руслана. Він у російському полоні з квітня 2022 року. За цей час жінка дізналася, що її стан погіршився: хвороба з другої стадії переросла в четверту.
Попри це Ольга не здається й у перервах між лікуванням та хімієтерапією виходить на мітинги, проводить зустрічі з держструктурами та міжнародними організаціями.
Історія Ольги та її боротьби за своє життя й життя коханого — у матеріалі DIVOCHE.MEDIA.
Мрії про сім’ю, дітей і життя разом
Зі своїм майбутнім чоловіком Русланом Ольга познайомилася 2015 року в Бердянську Запорізької області. Він саме проходив службу в рідному місті жінки — був матросом у морській піхоті.
«Вдома я його бачила рідко. Він служив в АТО, потім в ООС, по три місяці міг проходити навчання, щоб вирости в посадах. Ми не бачилися дев’ять місяців», — говорить жінка.
У 2017 році пара побралася. Мріяли про сім’ю, дітей, життя разом. Хотіли все втілити у мирний час, після закінчення війни.
«Я не хотіла виховувати дітей сама, сподівалася, що скоро війна закінчиться, і ми зможемо втілити нашу мрію. А чоловік завжди мені говорив, що не хоче, щоб його діти воювали, тому бачить своїм покликанням закінчити цю війну», — говорить жінка.
Підозріле новоутворення на шиї
Про онкологію Ольга дізналася навесні 2021 року. Підозрілу гульку на шиї вона виявила у себе випадково, поправляючи шарф. Одразу ж звернулася до лікаря. Їй зробили біопсію й повідомили діагноз: лімфома Ходжкіна другої стадії.
«Лікуватися за кордоном на той момент було дуже дорого. А оскільки у Бердянську немає онкологічного відділення, я почала шукати лікувальний заклад в іншому місті, вибрали Маріуполь. Там я ще й могла бути ближче до чоловіка, який саме проходив службу в місті. Він міг приїздити до мене хоча б на день і бути поряд», — згадує Ольга.
Усі препарати та операції жінка сплачувала самостійно. Вона говорить, що як дружина військовослужбовця й захисника Маріуполя не отримує жодної підтримки від держави. Купувати один із лікарських засобів допомагає іноземна організація, решта — власним коштом.
Повномасштабне вторгнення, окупація, полон
27 лютого 2022 року рідний Бердянськ Ольги окупувала росія, тоді вона була у місті. Чоловік Руслан, старший сержант 501-го окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ, зустрів повномасштабне вторгнення на позиції в селищі Широкине на Донеччині. На початку березня він зі своїм батальйоном обороняв Маріуполь.
Ще 24 лютого Руслан телефонував дружині й просив її виїжджати з міста. Проте жінка не хотіла цього робити. Натомість брала участь в проукраїнських мітингах, вдягала патріотичний одяг і висловлювала свою позицію.
«Так, було страшно й ризиковано. Багато моїх друзів і знайомих викрадали, по них приїжджали додому, — згадує Ольга. — Зі своїм чоловіком на початку вторгнення я могла спілкуватися, але не часто. Він дзвонив раз чи два на тиждень, коли мав можливість. Розмови були короткими, адже вони лізли на дах будівлі, щоб спіймати зв’язок, а це було досить небезпечно».
Жінка намагалася стримувати свої емоції під час розмов із коханим, підтримувати його. Він теж оберігав її та не розповідав їй зайвого. Але згодом Ольга вже від інших дружин військових дізналася, що у батальйону Руслана вже майже не лишилося їжі та води, бо вони перебувають у повному оточенні.
Четвертого квітня 2022 року стало відомо, що військові з батальйону, в якому служив чоловік Ольги, опинилися у російському полоні. За два роки з 277 військових вдалося обміняти лише 23 людини. Ще 254 військовослужбовці перебувають у неволі.
За цей час Ольга надіслала своєму коханому понад 50 листів. На жаль, із них він не отримав жодного. Їй же надійшов короткий лист від Руслана у травні 2023-го, після цього був п’ятихвилинний відеодзвінок у жовтні. Його організувала росія, й це застало жінку зненацька у магазині. У неї підкосилися ноги від хвилювання, коли вона побачила чоловіка.
«Я присіла посеред супермаркету. З п’яти хвилин дзвінка дві хвилини ми просто дивились одне на одного, плакали й усміхались. Він був дуже схудлий. Але головне, що я побачила, — це те, що в очах немає зневіри. Він тримається і не втрачає сподівань на обмін», — згадує Ольга.
А ще вона додає, що чоловік не знав про погіршення її стану. Щоб він не хвилювався, вона його запевнила, що одужує.
«Було важко бачити триколори»
Влітку 2022 року Ольга з подругою (чоловік якої зараз теж у полоні) наважилися виїхати з окупації в Запоріжжя. Каже, що вже зникли сили терпіти.
«Морально було дуже важко виходити з дому і бачити триколори на вулицях. Терпіти і ховатися вже не могла, тому ми з подругою поїхали. Пам’ятаю, щойно заїхали на перший український блокпост і побачили український прапор, то стояли як зачаровані й дивилися на нього», — розповідає жінка.
У Запоріжжі Ольга з іншими сім’ями військовополонених 501-го батальйону морпіхів офіційно заснували громадську організацію «Спілка сімей військовополонених 501». Проте працювати задля звільнення рідних вони почали ще в окупації.
«Організацію ми створили, щоб було легше працювати з документами, бо як фізична особа я не можу представляти увесь батальйон. А от як представниця ГО — так, — пояснює жінка. — Сьогодні наш найголовніший напрям — це звільнення військовополонених. Кожного дня ми проводимо зустрічі, робимо звернення, привертаємо увагу суспільства до військовополонених через флешмоби, соціальні мережі. Ми самі організовуємо і долучаємося до мирних акцій інших організацій, волонтеримо».
ГО «Спілка сімей військовополонених 501» зустрічається з представниками влади та міжнародними організаціями, такими як Червоний Хрест та ООН. Ольга намагається не пропускати жодного мітингу за звільнення військовополонених.
«Це дуже велика робота. Мітинги відбуваються один-два рази на тиждень, і попри дощ, мороз чи погане самопочуття я встаю і йду на площу. Все заради того, щоб люди пам’ятали про наших рідних», — говорить вона.
Попри погіршення самопочуття боротьба триває
Приїхавши в Запоріжжя, Ольга пішла до лікаря на огляд, де їй сказали, що на 90% хворобу подолано, але потрібне дообстеження.
«Я була впевнена, що це вже стовідсоткова ремісія. А тим часом мій чоловік перебував у полоні, тому всі свої сили я направила на його звільнення», — згадує вона.
На жаль, хвороба так і не відступила. За деякий час стан жінки знову погіршився.
«У мене піднялася температура під 40 і не збивалася. Я пішла до лікаря здати аналізи. Він подивився на них і здивувався, як я в такому стані ще можу стояти», — згадує Ольга.
Їй повідомили, що онкологічне захворювання за рік переросло з другої стадії в четверту. Вплинути на це міг сильний стрес.
«Для початку мені призначили 12 хімієтерапій. З них я вже пройшла 11. Після першої потрапила у реанімацію й дуже важко все це переживала. На жаль, сама. Для мене було проблемою навіть придбати собі ліки, — каже Ольга. — Пам’ятаю, як лікар у мене просив номер рідних на випадок, якщо зі мною щось станеться. А “щось станеться” — смерть. Я розводжу руками і кажу, що єдиний, хто б міг допомогти, — це мій чоловік. Але він у полоні. Більше в мене нікого немає».
Сьогодні Ольга лікується в державній клініці. Каже, що дуже вдячна лікарям та іншим медичним працівникам, які щоразу йдуть їй назустріч і намагаються в усьому допомогти.
«Після кожного обміну моя лікарка мені пише і цікавиться, чи звільнили мого чоловіка. Завжди, побачивши мене, питає, чи є якісь новини. Медпрацівники прагнуть допомогти купити води, принести ліки, — каже жінка. — Але найдорожче — це препарати. За пів року тільки на пігулки у мене вже пішло понад 80 тисяч гривень».
Раз на два тижні Ольга проходить курс хімієтерапії. А у перервах ходить на мітинги та зустрічі. Лікарі не заохочують цього і рекомендують їй більше відновлюватися та відпочивати. Але жінка інакше просто не може, адже її чоловік досі у полоні. А ще вона закликає інших українців у всьому світі виходити та нагадувати про полонених.
«Якщо цього не робити, то вони просто зникнуть з інформаційного поля. Перерва між обмінами тривала п’ять місяців. Нарешті вони почалися, але йдуть поки дуже кволо. І якщо не виходити на мітинги та мовчати, то люди забудуть про наших військовополонених», — говорить Ольга.
