Три українські сучасні художниці — Анастасія Усенко, Анастасія Астаф’єва та Інна Харчук — розповідають про себе, свої творчі здобутки, виклики, перешкоди, а також про важливість та вплив мистецтва, особливо під час війни. Мисткині розмірковують про колекціонування, про український артринок та про те, як це — бути сучасною українською художницею.
Анастасія Усенко
Художниця з Києва. Учасниця українських та закордонних виставок: OpenArt (Sweden), A Never-Ending Touch (Stockholm), «Самоідентифікація», Paris art fair та інших.
Згадати, хто ти є
Коли я була маленькою, в нас у квартирі завжди були рулони паперу, олівці, фарби, різні матеріали. Оскільки моя мама працювала сценографинею, то в нас завжди вздовж стін, під ліжками лежала нереальна кількість матеріалів. У мами було дві майстерні в Києві, куди я могла приходити та бавитися. Хоча мене ніхто ніколи не змушував малювати, все відбувалося в ігровій формі, без тиску, проте пізніше я зрозуміла, що хочу і надалі займатися малюванням.
Спочатку були художні студії, потім художня школа, а пізніше я, звісно, вступила до художньої академії. На жаль, моїх дитячих робіт не залишилося, а було б цікаво подивитися. Також я постійно брала участь у різних конкурсах. Але, наприклад, у школі чи академії ми робили зовсім не творчі роботи, лише навчальні, тобто натюрморти, натури, пейзажі, тисячі начерків. Нас не привчали до творчості та якогось власного проявлення. А може, і привчали, а я не зчитувала. Проте до тих робіт, які роблю зараз, я прийшла через декілька років після навчання.
Після випуску я не знала, що робити. У багатьох є така проблема: ти виходиш, вмієш класно малювати, знаєш, який м’яз до якої кістки кріпиться, маєш нереально круті академічні знання, але як їх застосовувати — ніхто не казав. Два роки я витратила на те, щоби зрозуміти, що мені треба та куди рухатися. Працювала фотографкою, оскільки треба було заробляти гроші. А за два роки після закінчення навчання я з’їздила в різні країни Європи, походила по великих європейських музеях і згадала, що я художниця.
Ще на другому курсі академії ми з мамою купили офортний станок (за освітою я художниця-графікиня). Я на ньому майже нічого не робила, тільки якісь домашні завдання в академію. Після Європи згадала, що він у мене є, і на ньому можна не тільки квіти вирощувати. Найперша моя творча серія гравюр була пов’язана з жіночими тілами.
Ти в цьому фільмі головна
Впізнаваність виробляється роками. В цьому немає секрету. Але важливо те, що якоїсь миті варто зупинитися і не дивитися на інших. Часто, якщо ти дивишся на когось або кимось захоплюєшся, твій стиль стає дуже схожим на стиль цього художника чи декількох художників. Я, наприклад, фанатка Шіле, і мені багато хто закидав, що мої роботи схожі на його. І розумію, чого. Я спеціально їздила у Відень на нього дивитися і не можу ж не дивитися. Але дуже важливо змусити себе малювати з-під своєї руки, не зациклюватися на комусь, трансформувати все побачене у свій стиль. Звісно, важливо мати широкий кругозір, цікавитися різним мистецтвом та різними техніками, художниками різних періодів, але також важливо завжди повертатися до себе. Ти в цьому фільмі головна.
Як це — бути художницею
Згадую, коли я навчалася в академії, то було багато сексизму, наприклад: «Ну, ви дівчата-художниці, ви всі заміж вийдете і народите дітей, немає якихось важливих дівчат-художниць». Питання було не в таланті, не в здібностях, а в тому, що ти просто жінка, вийдеш заміж і заб’єш на мистецтво. З такими думками я зростала. І це при тому, що я не хотіла заміж й не хотіла дітей ані тоді, ані зараз, але зростала з упередженням, що жінкам у мистецтві важко. Це, мабуть, і стопорило мене перші роки.
Однак коли я почала проявлятися, то зрозуміла, що є купа можливостей. В цьому плані соцмережі грають велику роль. Коротко кажучи, я бачу більше можливостей, ніж якихось утисків. Бачу велику свободу, і сміливі люди цим користуються. Ти можеш показувати своє мистецтво не лише в Україні на виставці, а й у всьому світові.
Я цю тему ще скерувала б до питання віку. В мене мама художниця, як я вже казала, і дуже хоче займатися творчістю. Зараз вона живе у Швеції, і їй там видається більше можливостей займатися мистецтвом, ніж, наприклад, в Україні. Їй 50 років, і вона почувається вільно, там немає жодних утисків. Раніше, коли ти подаєшся на якусь виставку, проєкт чи грант, то часто було, що приймають заявки від художників до 35 років. А якщо тобі 36? Але, звісно, коли ти працюєш сам на себе, то це питання нівелюється.
Візуальна мова
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з мамою виїхали у Швецію. Ми їхали без жодних матеріалів, тільки базові речі. І я чітко пам’ятаю, що в мене була така ж потреба помалювати, як попити води. У нас не було ані матеріалів, ані грошей на них, тому я вже чекала, коли ми доїдемо, аби отримати якийсь папір. І коли почала малювати, то було навіть не рефлексування, а я неначе виговорилась. Це було схоже на те, що мені треба було виплакатись, але в не прямому сенсі, а на папір. Коли я приїхала, то купила собі блокнотик, олівці, олійну пастель і малювала, малювала, малювала.
Тоді саме росіяни розбомбили пологовий будинок у Маріуполі. І, здається, це була перша робота, яку я виставила. За пів години роботу купили. Це була дуже важка картина, взагалі не схожа на мене, але в такий спосіб, такою мовою я відрефлексувала. Я питала у дівчини, яка купила роботу, чому вона це зробила. Вона відповіла, що не хоче це ніколи забути, хоче залишити для себе, для майбутніх дітей. На мене ця ситуація дуже вплинула, і я зрозуміла, що мені дуже треба малювати.
Коли я опинилася за кордоном, то обрала для себе говорити про нашу країну мовою мистецтва. Тут, в Україні, люди все розуміють, а там треба їм розповідати та пояснювати, вони не в контексті. І, звісно, на жаль, там великий вплив росії. Як на мене, було і залишається правильним бути голосом своєї країни, і що важливо — бути активним голосом, не десь і трохи, а максимально.
Я тоді погано знала англійську, але ходила на всі інтерв’ю, хоч трьома словами хотіла все розказати, показати роботи й переповісти історії, наприклад, про Юхимівну та її собаку чи бабу Катю з козами. Така робота в мене також є.
За кордоном, у Швеції, в мене був досить потужний проєкт — сорокаметрове чорне полотно з назвою «Окупація». У місті Еребру в мене відбулася дуже ситуативна резиденція. До неї готувалися два роки, в ній брали участь понад сто художників та художниць з усього світу, звісно, крім росії та білорусі. Коли ми з мамою знайшли прихисток в Еребру, шведи, у яких ми поселилися, написали у якійсь групі у фейсбуці про нас і попросили поділитися з нами художніми матеріалами. Допис побачила кураторка резиденції, так ми й познайомилися. Організатори виявилися неймовірно емпатичними людьми. Вони запитали, чи хотіли б ми розповідати про війну? Решту — гроші, гонорари, площу для роботи — забезпечать.
Мій однокласник, художник-графік Даніїл Немировський був у окупації в Маріуполі. Коли я дізналася, що він виїхав, то дуже зраділа. Свій досвід Даніїл втілив у графічні картини, і вони були настільки промовисті, що коли я дивилася, то наче Даня сам мені все розповідав.
У Європі, коли чули слово «окупація», думали, що це зайшли російські солдати, змінили прапор і все. Тому для мене було важливо розповісти, як відбувалося насправді.
Мені виокремили велику довгу рівну стіну, я умовно її поділила, зробила з неї бомбосховище й у розрізі показувала, що там відбувалося. Туди я всунула все, що мені розповідали: там є одна хлібина, якась зернинка, відро замість туалету, мертві діти. Ця робота досить візуально примітивна та зрозуміла, вона направлена суто на європейського глядача. Я хотіла, щоби вони зрозуміли, що відбувається, і вони таки зрозуміли, зчитували усі образи. Вважаю, що це був успішний проєкт. У мами був проєкт про перші секунди вторгнення, який теж влучив прямо в ціль.
Люди за кордоном розуміють візуальну мову, вони ставлять запитання, ти можеш вести діалог, розповісти правду. Таким був перший рік повномасштабного вторгнення, я мала різні зустрічі, трохи випала з контексту мистецьких виставок в Україні — за два роки не була представлена на жодній. Але вважаю, що зробила важливу роботу та внесок, щоби у головах шведів була правдива картина про війну в Україні.
Митці мають змогу розігрувати свої твори задля донатів. Наприклад, я розігрувала роботу «Юхимівна і Боня» та «Дідуся з малечею на вокзалі». Вилучені гроші пішли конкретно на допомогу цим людям.
Сьогодні я живу на дві країни — Україну та Швецію. Моя мама зараз у за кордоном, я б дуже хотіла залишитися в Україні, але поки це неможливо. Працюю над серією «Коцик». Такий килим лежить вдома, я зробила референси, а потім поїхала у Швецію, переглядала свої матеріали з Києва, малювала начерки, якісь заготовки і зрозуміла, наскільки мене гріє фактура, кольори. Почала вивчати патерни різних регіонів України. Працюю з цим зв’язком із домом, багато думаю і рефлексую щодо України.
Інна Харчук
Художниця з Рівного. Бере участь у різних художніх резиденціях та виставках в Україні та за кордоном: «Тут були художники» (Avangarden, Київ), Horizons (MÜZAYEDE VE SANAT EVİ), «Ти як» (Український дім, Київ), Heritage (Baia gallery, Tbilisi, Georgia) та багато інших.
Все почалося з дитинства
Все почалося з великої любові до роботи руками: пластилін, аплікація, розмальовки, малювання крейдою на асфальті, як і в усіх дітей, які росли без комп’ютера і які шукали собі заняття у творчості та розвагах. Ми постійно експериментували з перебиванням розмальовок через скло і лампу, щоб усі могли розмалювати одне й те саме. Дитинство асоціюється з теплими спогадами, бо саме воно привело мене до усвідомлення, що є мені близьким. А вже пізніше батьки спрямували мене в художню школу і довірилися моєму вибору. І, якби вони не бачили, як я горю малюванням, наскільки воно для мене важливе, можливо, вони б не так сильно розглядали його, як варіант майбутньої професії.
Я навчалася у художній школі, потім у коледжі у Дубно, пізніше була Академія мистецтв у Львові, а після цього — вільне плавання з усіма страхами сприйняття себе як повноцінної художниці. В академії неодноразово акцентували на тому, що після навчання кожен виставлений витвір у соцмережі чи в галереї буде вже сприйматися як повноцінна робота художника, а не просто людини, яка є студентом, експериментує та помиляється.
За два роки після закінчення академії я вже повноцінно працювала як мисткиня, шукала себе та якісь наступні кроки, які привели мене до того, що я маю зараз. Раніше в мене були якісь рандомні роботи з живопису, пошуки кольору й форми. Інколи була абстракція, але майже завжди я висловлювала свої внутрішні моменти й порушувала різні питання через фігуратив.
Дослідження себе
Десь у 2017 році я запитала себе, хто я і що мені цікаво як людині. Бо, перш ніж стати художницею, яка буде про щось говорити своїм мистецтвом, треба більше розуміти, хто ти є, що тебе цікавить, чим ти живеш поза мистецтвом.
Так сталося з архівною фотографією, з автентичними українськими речами, якими я дуже надихалася ще у 2017–2018 роках. У мене ще зі школи була любов до історії. І коли я почала активніше шукати архівні фотографії, це наштовхнуло мене на використання певних образів у живописі, я переосмислювала їх, додавала свій сенс та емоції. Я так багато передивилась фотографій, що вже навіть можу розпізнати райони, де була зроблена фотографія, чи приблизні роки її створення.
Я намагалася вловити на фотографії якийсь один момент, який мене зачепив, й продовжити історію у своїй голові. Все це було дуже цікаво: чорно-білі обличчя як спогад із минулого, момент, який ніби поза часом, розуміння, що цієї людини вже немає. Я використовувала змішану техніку й різні форми (великі плями, спреї, балони), аби це зображення оповило глядачів тим настроєм, який я хочу передати.
Для своїх робіт я використовувала свій домашній архів або люди мені надсилали фотографії зі свого архіву, я часто про це писала в інстаграмі. Також зверталася до архівів Фонду Івана Бабака та Музею Івана Гончара. Від початку коронавірусу та повномасштабної війни дуже багато інституцій почали виставляти свої архіви в мережу. Питання не у фізичному зображенні, а в тому, як із ним працювати.
Щоб знайти свій стиль, можна почати з чогось одного, що тобі подобається і в чому ти готовий працювати далі. Так це сталося в мене, і далі було тільки більше і більше роботи. Я вже готувала персональну виставку в Києві, але почалась повномасштабна війна, і всі плани та ідеї були поставлені на паузу.
Переосмислення
Коли почалося повномасштабне вторгнення, в мене була параноя, що у мою майстерню щось прилетить і знищить мої картини, особливо хвилювалася за ті, що чекали експонування у Києві або були продані. В перші дні ми поїхали у село, я взяла із собою фломастери, кольорові олівці й намагалася щось робити, було складно, але певною мірою це була терапія. За цей час зробила декілька скетчів, які не вважаю дуже важливими, але це було, ймовірніше, як видих. Відпустити трохи і видихнути. Я одразу декілька продала і кошти віддала на благодійність, а декілька вивезла із собою до Польщі. У Польщу я збиралася на два-три дні, щоб вивезти свої роботи й повернутися назад зі спокійною душею, однак сталося так, що трапилися різні проєкти, я повернулася аж у червні.
Після повномасштабного вторгнення сталося моє певне відкочення від українського культурного зображення в живописі. Саме тоді відбулася величезна хвиля популізму, почалась масова народна творчість, трохи кітчева, трохи шароварна, а це те, від чого я хотіла відвести свого глядача всі ці роки. Не намагалася залізти в це, бо це модно, я була в цьому, бо таким було моє внутрішнє бачення, поступові й усвідомлені кроки, які закінчилися виставкою в грудні минулого року. На річницю повномасштабної війни ми зробили велику виставку Heritage (що означає наслідок або спадщина). Це була остання моя серія в цій стилістиці, поки не знаю, чи повернуся до неї.
Нову стилістику досі шукаю. Наразі мені подобається колажність у живописі, що показує фрагменти твоєї буденності, твого життя, емоцій, які накладаються на тебе як на особистість. А надалі формують картинку — тебе.
Зараз я більш черпаю натхнення з різних абстракцій, із квітів, із ландшафтів України. У виданні Creative Publish спільно з Gestalten, прекрасній книзі про українську культуру, відзначу фотографа Євгена Самученка, який дуже круто задокументував українські ландшафти, особливо рожеві піски Херсонщини. Тому зараз черпаю натхнення саме з цього: каміння, трави, природні породи, й намагаюся колажно переносити це у світ живопису. Почала ще фотографувати квіти, які висаджують біля парканів, особливо у селах, бо в цьому є щось особливо «наше».
Говорити мовою мистецтва
Однозначно важливо говорити про нашу культуру з іноземцями, тому що саме культура є провідною ідентифікацією за кордоном. Було б прекрасно, якби нас впізнавали за культурою, музикою, літературою та мистецтвом. Можливо, це б зменшило наративи єдності народів, бо деякі люди в різних країнах бачать спільність між Україною та росією, можливо, саме презентація нашої культури покаже відмінність між нами. Ще в часи коронавірусу в мене була мрія зробити виставку в Грузії. Це було пов’язано з моїм захопленням цією країною. Розуміння, як ці люди зберігають свої традиції, цінність сім’ї, своє внутрішнє. Таке збереження мені дуже імпонувало, а після виставки та резиденції на Кіпрі я вирішила, що ми таки поїдемо до Грузії. Це буде наше висловлювання про українську культуру, якої на той момент там було дуже мало. Так сталася вже згадана мною вище виставка Heritage за сприяння Velychko gallery.
Ми розуміли, яка політична ситуація в Грузії та що там зараз йде сильне насадження російської культури, але на противагу цьому вирішили показувати українське. Бачили та відчували величезну підтримку грузинського народу. Нам посприяла Ніно Катамадзе й галерея Baia, яка, на мою думку, є однією з найкращих у Тбілісі.
Я розуміла, що це не буде комерційно успішний проєкт, але хотіла поїхати та висловити свою вдячність. У день річниці повномасштабного вторгнення потрапила на проукраїнський мітинг, що теж для мене було дуже важливо.
За цей час було багато інших проєктів, деякі з них малоцінні для мене як художниці, але надзвичайно важливі як для українки. Кожна виставка мала свою тему та своє послання. В мене була виставка принтів в університеті Сорбонна у галерейному холі. Хоча я не до кінця розумію експонування не оригіналів, але усвідомлюю, що це теж висловлення. У цьому університеті навчається велика кількість студентів, які будуть іти, дивитися та занурюватися. Люди, які ставитимуть запитання та досліджуватимуть. І моя кураторка Варвара Карпеченкова розповіла, що багато студентських досліджень — поза виставкою, а коли експозиція продовжується в дослідженнях інших людей, то це має велику вагу. Ще однією кураторкою проєкту була Юлія Степанок.
Свідоме мистецтво
Стереотипів стає менше. Це відчутно. Можливо, завдяки соціальним мережам, оскільки бути помітним зараз набагато легше. З іншого боку, зараз теж виставляють рамки, що ми повинні робити, щоби бути видимими. І це мене трохи засмучує, бо складається якийсь стереотип, як потрібно діяти, щоби бути успішним художником. Мистецтво — це єдине, що мене годує, це мій заробіток, та часом складно, що мусиш постійно бути цікавою глядачам через соцмережі.
Зараз багато людей збирають та колекціонують мистецтво. Я сподіваюся, що воно так буде і надалі, бо, якщо у такі часи люди купують мистецтво, — це 100% перемога. Бути художником чи художницею сьогодні — це виклик у нашій країні. Звісно, бути військовим чи медиком більший виклик. Ми маємо певну свободу та можливість переосмислювати, що відбувається. Ми мусимо давати глядачам перцю, щоби він все-таки включав мозок та серце, і щоб ті емоції йшли не тільки від страхітливих фото та новин, щоб мистецтво лікувало та направляло в роздуми. Мистецтво мусить трохи відроджувати людину, яка його споглядає, це те, до чого близька моя концепція.
Анастасія Астаф’єва
Художниця живе та працює в Києві. У 2023 році відбулася її перша персональна виставка «Оголені. Ехо війни» у Національному музеї Тараса Шевченка.
З чого все почалося
Я малювала з дитинства. В першому класі батьки записали мене на художні заняття. Там в мене був дуже класний викладач, за освітою архітектор. Я ще була дитиною, але вже тоді, завдяки йому, полюбила творчість. Потім він пішов — приходили інші, однак такого не було вже ніколи.
Коли я змінила школу, то зрозуміла, що хочу бути художницею, хочу малювати та розвиватися в цьому мистецтві. Я знайшла вчителя, і це доленосна історія. Він побачив у мені потенціал, зрозумів, що я дуже стараюся, прагну розвиватися, і почав водити на виставки по різних спілках художників, давав контакти галерей, куди можна відправляти свої роботи, запрошував на планери. Вважаю, що саме він вивів мене на рівень, коли я зрозуміла, що хочу стати художницею та йти далі. Тому продовжувала навчання у НАОМА й пов’язала з цим своє життя.
Перша персональна виставка
До персональної виставки я йшла усе своє творче життя. Колись на виставці свого вчителя у Спілці художників в Києві я дивилась, як люди приходять, милуються, дивляться на результат роботи, і мені захотілося точно так само. Років десять тому я побувала на якісь колективній виставці в Національному музеї Шевченка і знову зрозуміла, що теж так хочу. Хочу бути там і ніде інше. Три роки подавалася туди: спочатку не співпала за загальною концепцією, а потім почалось повномасштабне вторгнення, і ніхто взагалі не знав, що і як. А у 2023-му все ж вдалося.
Я готувалася дуже швидко, не була впевнена, що взагалі встигну. На виставці було дев’ять полотен, графіка й чотири скульптури. Вся серія про почуття. Я хотіла, щоб люди зайшли в зал і зрозуміли, що ця виставка стосується їх, вона про них. Вона і про емоції страху, болю, і про втрати, сміливість, підтримку. Про почуття людини під час повномасштабного вторгнення.
Концепція зародилася, коли я була за кордоном. Там я написала першу роботу з цієї серії, й саме з неї почалася виставка. Робота була про розлуку з домом, про відчуття підвішеного стану, коли ти і не вдома, і не тут, постійно думаєш, що там рідні, чи ти повернешся і чи повернення буде можливим.
Коли я повернулася додому, то зрозуміла, що хочу продовжувати працювати над цією концепцією.
Найскладніше в процесі підготовки була організація. Я працювала сама, без куратора. Всіма питаннями займалася особисто: починаючи від концепції, закінчуючи запрошеннями, доставленням, розміщенням творів у просторі. Плюс, поєднувала з роботою тату-майстрині. Це забрало в мене купу нервів, але, зважаючи на відгуки, фото, поширення, — воно було того варте. Мій найбільший страх — що на виставку ніхто не прийде, тільки друзі й знайомі, і я одна стоятиму посеред залу. Але насправді ні — було дуже багато людей. І найцінніше те, що я почула, що люди відчувають мою роботу.
З виставкою я випала з життя десь на чотири місяці, забила на все. У мене тоді був депресивний розлад, і я нічого не хотіла взагалі. Мені підтверджують виставку, а я нічого не можу робити. Витягала себе і готувалася. Коли сказали, що виставка буде, в мене було лише чотири роботи з 21-ї. Все. Чотири з половиною місяці я готувалася, як скажена. Зазвичай малюю картину один-два місяці, від музи до музи, а тут тиждень на картину.
Яким був мій розпорядок дня? Зранку я вставала, везла дітей у школу, приїжджала і працювала, бувало, що до самого ранку, по два дні підряд.
Художниця жіночих тіл
Малюю оголених жінок з 2011 року. Я приходила до викладача зі своїми ідеями — кажу, все, малюємо ню. Мені було тоді 13 років. Він каже, що я ще замала, щоби малювати оголених жінок. А я бачу такі образи й хочу їх малювати. Для мене це сила, міць і краса. Можливо, це через якісь раніше пережиті історії, прийняття себе та свого тіла. Пізнання, контакт із соціумом, який я намагалася віднайти. Тому що я суспільство мене не приймало, коли була дитиною. Я не була схожою на інших, в мене були проблеми зі здоров’ям. Через це мене не сприймало оточення. І, можливо, саме тому я хочу малювати саме жінок, зображати їхню красу. Не струнких, не в такому тілі, в якому всі звикли бачити, а більш фактурних, щоби були гарні рельєфні форми. Це певне передання внутрішнього стану через форму.
Коли я приїжджаю до батьків і дивлюся на свої роботи на стінах, то в мене там одні жінки. Хоча був період, коли я малювала петриківку — пташок, але він вже минув. Скрізь одні жінки. Я, звісно, намагалася змінювати й відходити від цієї теми, думала, що зі мною щось не так, коли я малюю тільки одну і ту ж форму й не можу вийти з неї. Інші люди розвиваються, а я стою на місці з цими жінками. Однак потім зрозуміла, що, напевно, в них і є я. Нехай це буде моя особливість, чого я маю її змінювати. Буде змінюватися форма, стиль, але сам жіночий образ нехай залишається незмінним. Нехай я стану відома як художниця жіночих тіл.
Цікава історія про скульптури на експозиції. Коли я збирала концепцію виставки, прописуючи все, що я хочу передати, то зрозуміла, що мені необхідна якась форма, що буде відповідати нашій сучасності. На вигляд міцна, але водночас дуже крихка, яку можна зламати. Тому була потрібна скульптура, кераміка. За місяць до персоналки я знайшла кераміста. Придумала, що має бути серія з чотирьох робіт, промалювала, як вона буде виглядати, почала робити, а в мене не виходить. Я не знаю, як це робити, бо я більше 2D-художниця, я бачу все на полотні у плоскій формі. Виліпити її так, як вона має бути, не можу. І думаю, боже, навіщо я за це взялася. І мені всі кажуть, нащо ці скульптури, готуй живопис, живопису немає, а ти в скульптури лізеш. Але потім мене так затягнула глина, що я досі від неї не можу відійти.
Ще одна проблема зі скульптурами — вони тріскалися. Але замість того щоби засмутитись, бо ж виставка за тиждень, я знайшла вихід — ми їх склеїли. Склеїли, і я зрозуміла, що мені так подобаються. Вони передали весь той стан, який я відчувала багато років. Всю неідеальність того, що зараз відбувається, — я ніби зовнішньо цілісна, але всередині розбита на багато шматочків, як і кожен із нас.
І коли моя вчителька з кераміки, наставниця, сказала, що їх не потрібно везти на виставку, я заперечила, що вони там мусять бути, і люди їх відчули чи не найбільше.
Бути художницею
Я дуже багато чула від знайомих: «Чи ти взагалі щось заробляєш?! Знайди собі нормальну роботу». Для когось нормальна робота — це стабільність, офіси, завод, де ти отримуєш заробітну плату за кожен місяць. На жаль, зараз мистецтво — це лотерея. Так або ні. Тому, звісно, треба багато працювати для свого розвитку. Мені дуже б хотілося, щоби все було простіше, бо зараз ти маєш бути художницею, створювати роботи, але також маєш постійно розвиватися, шукати якісь шляхи, виходи, резиденції, виставки. Маєш знати, як себе просувати, розбиратися в соцмережах, знімати відео. Мені б дуже хотілося просто прийти і помалювати, але я розумію — якщо не зняти свою роботу на камеру і не виставити, люди не побачать, не прийдуть і не дізнаються. Для мене найбільша складність, що ти маєш бути мультизадачною.
Зараз дуже велика конкуренція, але я не можу сказати, що сьогодні важче, ніж, скажімо, п’ять років тому. Звісно, зараз мистецтво не першочергове, але в Україні ним цікавляться і купують. Нещодавно в мене купили скульптуру, живопис забирають не так, як би хотілося, але купують маленькі картини. Мене це дуже тішить.
Коли почалась повномасштабна війна, то багато творчих людей знаходили вихід емоціям у різний спосіб. Хтось шукав себе у творчості, хтось у співах чи тату-індустрії. На фоні цього з’явилося багато художників, і, на жаль, стало дуже багато неякісної творчості. Всі мають право на творчість і вираження своїх думок, але зараз через цю конкуренцію важко пробитися.
Є багато класної концептуальної творчості, але є багато масмаркету, що забиває людям нормальний смак. Люди можуть бачити, що хтось популярний, класний, значить, його чи її мистецтво — це те, що треба, це смак, стиль, але це погане уявлення стилю. Тому ми, як художниці, відповідальні за те, щоби прищеплювати людині нормальний смак до творчості.
Зараз я закликаю всіх колекціонувати українське мистецтво. В мене вже є список митців та мисткинь, картини яких я хочу придбати. Люди мають зрозуміти, що мистецтво — це є капіталовкладення, але також це колекція на майбутнє для своїх дітей та онуків, це буде твоє надбання і твоє життя. Як раніше нам бабусі та дідусі передавали вишиванки, то ми передамо дітям класне автентичне українське мистецтво, яке буде частиною історії.
Нова серія робіт
Зараз продовжую розвивати свою жіночу тему і працювати над нею. Працюю над серією «Ідоли», вона про жінок первозданних, про жінку-матір, жінку-богиню, про жінку-ідола. Серія буде пов’язана і з трипільською культурою. Я хочу зробити образ святої української жінки, що втілю у графіці, скульптурі й живописі. Також думаю додати більше нових технік, попрацювати в чомусь новому, і, коли роботи будуть готові, хочу організувати персональну виставку, можливо, на кінець 2024 року.
