Морбакка — дім дитинства Сельми Лаґерльоф, першої нобелівської лауреатки з літератури. Ця садиба у Вермланді на півдні Швеції стає основою для низки історій про дитинство авторки, а також про часи її батька та діда. У захопливих розповідях про свою родину, химерних родичів, сусідів та знайомих Сельма створює зворушливу, ностальгійну, а подекуди казкову «капсулу часу». Місцеві байки та легенди тісно переплітаються в її уяві з подіями давно минулих днів.
«Морбакка» виходить друком у «Видавництві Старого Лева». Публікуємо уривок.
Бабуся
Через рік після подорожі в Стрьомстад у Морбацці сталося велике горе.
Померла бабуся. Досі вона щодня сиділа в спальні на канапі, розповідала дітям казки й співала пісні.
Скільки діти себе пам’ятали, бабуся зранку й до вечора розповідала казки й співала пісні, а вони сиділи біля неї та слухали. То було чудове життя. Іншим дітям таке й не снилося.
Звідки бабуся знала стільки казок і співів, діти не знали, але вона сама вірила кожному слову з тих історій, які розповідала. Розказуючи про щось геть дивовижне, бабуся зазвичай уважно заглядала дітям у вічі й дуже переконливо промовляла: «Усе це така ж правда, як те, що я бачу вас, а ви — мене».
Одного ранку діти зійшли на сніданок, але їм не дозволили, як було звично, зайти в кімнатку при кухні й привітатися з бабусею. Вона захворіла. На канапі в спальні ніхто не сидів, годі було уявити, коли скінчаться довжелезні години чекання.
Через кілька днів дітям сказали, що їхня бабуся померла. А коли вона лежала споряджена в труні, їх підвели поцілувати бабусину руку. Їм було лячно цілувати, але батьки сказали, що це востаннє можна подякувати бабусі за радість, якою вона їх обдаровувала.
Потім настав день, коли казки й пісні поїхали з обійстя, сховані в довгій, чорній труні, щоб ніколи більше не повернутися.
Для дітей настали тужні часи. Здавалося, наче замкнулися двері в чудовий, заворожливий світ, де вони могли вільно заходити й виходити. Не залишилося нікого, хто міг би ті двері відчинити.
Поволі вони навчилися гратися з ляльками й іншими забавками, як усі діти. Іноді навіть здавалося, ніби вони вже не сумують за бабусею, не згадують про неї. Але це, звісно, не так, бабуся й далі жила в їхніх серцях. Їм не надокучало слухати історії про бабусю, які розповідала стара економка. Запам’ятовували й берегли, мов скарби, з якими ніколи не розлучаться.
Привид біля Каменю спочинку
Стара економка часто розповідала, мовляв, не так уже й багато часу минуло відтоді, як на Морбацці розорали ниви й там поселилися перші мешканці. Стара господиня, їхня бабуся, казала, що, коли вона була молодою, люди ще пам’ятали Морбакку літньою полониною, яка належала до одного з заможних хуторів на західному краю долини, ближче до озера Фрюкен.
Однак з’ясувати, коли саме туди пригнали першу худобу й збудували першу стайню, за словами старої пані, справа невдячна. Пастухи можуть хоч тисячу років пробути на одному місці, не залишивши по собі й сліду. У Морбацці теж від них мало що збереглося.
Що ж до Морбакки, то стара пані вважала, що таку назву — «пагорб серед боліт» — горбистій піщаній місцевості під горою Осберґ дав якийсь пастух, який випасав там коней та іншу худобину. І дорогу там протоптали стада з пастухами.
Звісно, дорогу з півдня попід Осберґом проклали пастухи, саме звідти вони гнали стада. І дорогу зі сходу, почерез гори, теж вони проторували. Ходили нею, провідуючи сусідів-пастухів по інший бік Осберґа. Дорога на північний захід — у напрямі Сюнне — була такою поганою, що ніхто й не сумнівався, що то була козина стежка. А ось просто на захід, на думку старої господині, пастухи не ходили.
На заході колись було озеро, тепер на його місці зосталися самі лиш замулені луки й грузьке болото, де вилася маленька річка. З камінного порогу своєї хижки пастушка бачила рідний хутір на протилежному боці долини, але добратися туди можна було лише в обхід мочарів, з півночі або з півдня.
Найчастіше пастухи, мабуть, надходили з південного боку, бо «Камінь перепочинку», де вони зупинялися відпочити в тривалих переходах, стояв на самому узбіччі дороги, трохи південніше від хутора. Путівець був добре втоптаний. Єдиний недолік — пастухи не наважувалися там ходити вночі, затемна.
Коли Морбакка ще була літнім пасовиськом, у Сюнне жив парох, дуже злий і недобрий. Один хлопець, який у нього наймитував зо два місяці, не витримав поневірянь і повісився. Але священник не одумався. Довідавшись, що трапилося, він поквапився обрізати мотузку й відніс покійника на задвірки. Стара господиня розповідала, мовляв, лише за те, що він торкався самовбивці — лише з цієї причини, — парафіяни почали вважати його оскверненим і нечистим. Вони не дозволили йому заходити в церкву, замкнули храм на замок до призначення нового пароха.
Той священник одночасно правив службу ще й в Емтервіку, бо свого священника там не було; він зупинявся на нічліг у маленькому будиночку. Напевно, вирішив, що Емтервік — місце глухе, навряд чи туди дійшли чутки про його осквернення, тож зможе служити там, як звичайно.
Він сів на коня й поїхав у Емтервік. Але погана слава наздогнала його і там. Коли він правив службу Божу перед вівтарем, люди в церкві шепотілися про його негідний вчинок, говорили, що він не сміє входити в Божий храм.
До того ж емтервікські селяни вирішили, що священник їх осоромив, мовляв, вони не згірш за мешканців Сюнне можуть затаврувати його ганьбою.
Кілька молодших чоловіків змовилися його провчити. Знаючи, як небезпечно заносити кулак на священника, вирішили вичекати, доки той поїде у зворотну дорогу додому. Він їхав верхи сам, а на шляху між Емтервіком і Сюнне траплялося чимало глухих закапелків, де можна затаїтися і підстерегти його.
Священник, певно, відчував, що в дорозі може бути небезпечно, тож повертався не звичним західним шляхом. Він зійшов на пастуші стежки, що вели східним боком повз Морбакку. Мабуть, думав собі, що зможе дістатися дому і в такий спосіб.
Але стара пані казала, що, коли змовники побачили, що священника ніде не видно, здогадалися про його обманний маневр і зрозуміли, що їм не залишається нічого іншого, як повернутися додому. Однак брат наймита, який наклав на себе руки, не мав наміру подарувати священникові смерті хлопця. Схопив довгу жердину, що залишилася на лузі після сінокосу, і рушив униз схилом, до болота. Решта вчинили так само й перескоками та перебіжками легко сягнули протилежного боку долини. Нижче Морбакки ґрунт став твердішим. Вони поспішили на південь, напереріз вершникові й перехопили його на пагорбі, неподалік від Каменю Перепочинку.
Вочевидь, чоловіки мали намір добряче віддухопелити священника, однак, на біду, з ними був товариш, який хотів помститися за брата. Він сховав під плащем меч і, коли змовники стягнули пароха з коня, змахнув мечем і відрубав бідолашному голову.
Скоєне страшенно всіх налякало, вони лиш думали, як утаїти злочин. Коня відпустили, а тіло покинули на узбіччі, щоб люди подумали, ніби священник загинув від рук грізних розбійників. Самі ж поквапилися додому, тим самим шляхом — через болото. Сподівалися, що ніхто їх не бачив на іншому боці долини. Дорогою не пішли, а про те, що вони ризикнули перебрести болото, ніхто б не здогадався.
Усе вийшло за задумом, ліпше, ніж можна було сподіватися. Оскільки священник саме тоді посварився зі своїми парафіянами, шукали його не надто ретельно, а коли знайшли, в усьому звинуватили розбійників і лісових волоцюг. Навіть мертвого пароха люди вважали оскверненим, нечистим. Ніхто не хотів торкатися трупа й ховати його в освяченій землі, то й покинули на узбіччі дороги. Тільки привалили землею і камінням, щоб дикі звірі не пошматували тіло.
Стара пані розповідала, що мертвий священник не знайшов спокою у тій могилі й світлими місячними ночами з’являвся біля Каменю Перепочинку в довгополому каптані й з головою в руках. Коні бачили його ліпше за людей, полохалися і ставали дибки. Подорожнім доводилося об’їжджати те місце десятою дорогою, через дикі лісові хащі.
Доки на полонинах Морбакки жили самі лиш пастухи, привид не надто докучав людям. Та коли Морбакка, урешті-решт, стала справжнім хутором, почалися клопоти. Ніхто не знав, як примусити привида вгомонитися у своїй могилі, рік за роком доводилося об’їжджати Камінь, надто опівночі.
Зрештою, стара пані запевнила економку, що тепер не варто боятися безголового священника, бо одна з давніх господинь хутора, владна й рішуча жінка, мудріша за інших місцевих мешканців, зуміла подарувати йому спокій.
Якось пізно ввечері ця селянка проїжджала верхи неподалік Каменю Перепочинку. Яскраво світив місяць, на дорозі, біля купи каміння, стояв, як вона й сподівалася, привид — наче не хотів її пропустити.
Проте селянка не злякалася. Коня вона теж мала сумирного й безстрашного. Під’їхавши впритул до привида, вона почала вмовляти його заспокоїтися.
— Чому ти не можеш тихо лежати собі в могилі, як належить? — запитала жінка. — Ти ж знаєш, ліпшої могили тобі не мати. І не сподівайся, що тебе поховають в освяченій землі. Ти помер оскверненим, нечистим.
Вона говорила дуже впевнено, бо ж знала, що він був лихою людиною, а тому негідний лежати на церковному кладовищі.
— Нема чого тобі вставати з могили й прагнути помсти. Ти ж знаєш, що отримав заслужену кару.
Доки говорила, привид, як їй здалося, потемнів, виразніше вималювалися його обриси, а потім начеб хотів накинутися на неї. Але й цього разу жінка не злякалася, знову заговорила з ним, твердо вирішила покласти край людським бідам.
— Якщо ж заспокоїшся, обіцяю, що мій старший син стане священником і заступить тебе на парафії. Він добра дитина й, без сумніву, стане таким слугою Божим, який наверне людські серця до Бога, а не відверне від Нього.
Уже після перших слів обіцянки жінка помітила, як привид наче розтанув у місячному сяєві, лише зосталася імлиста тінь, але з її останніми словами теж зникла.
Відтоді привида біля Каменю Перепочинку ніхто більше не бачив. Біда минула, і в Морбацці запанувало щастя й достаток. Хутір став не гіршим за інші на парафії, з’явилися нові господарські будівлі, власники жили заможно, не тривожачись за хліб свій щоденний.
Правдивість цієї історії, на думку старої пані, підтверджувалася тим, що на початку XVIII століття одного молодого хлопця послали на науку, він, по батькові Мурель, вивчився на священника, й згодом йому надали місце в парафії Емтервіка. Поселився молодий панотець у Морбацці й став там першим парохом. Усі його попередники мешкали в Сюнне, а в Емтервік приїжджали лише в неділю на службу Божу.
Селяни дуже тішилися, що мають свого священника, а насамперед раділи, що він живе на власному хуторі, тож йому не треба будувати оселю. Хоча Морбакка була далеченько від церкви, цей недолік урівноважувався тим, що, завдяки власності, він був заможним і незалежним чоловіком.
Платня священника невелика, більше частина залишалася пробстові в Сюнне. Був би священник злидарем, якби не Морбакка.
Щоб така вигідна і парафіянам, і священникові ситуація збереглася, перший священник з Морбакки видав одну зі своїх доньок за священника на ім’я Люселіус. Згодом той успадкував і хутір, і посаду.
Люселіус вчинив так само. Видав свою доньку за пароха Еріка Веннервіка й теж заповів зятеві садибу й посаду.
Стара господиня розповідала, що всі визнавали таку традицію правильною і гідною продовження. Навіть парохові доньки, на її думку, були задоволені й щасливі.
