Якщо взяти до рук мапу України та провести прямі лінії між Дніпром, Донецьком і Запоріжжям, то вийде щось на кшталт трикутника. Десь посередині цієї фігури, серед буйно квітучих лип та смачнющої шовковиці, яка безбожно фарбує пальці рук, я цього літа проходила вишкіл в інструкторів добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».
Знайомство з діяльністю добровольців-медиків сталося роки тому. За цей час я встигла реалізувати фотопроєкт, який присвятила їм, а ще познайомитись і потоваришувати з великою кількістю просто неймовірних людей. Ще до лютого 2022-го мріяла про проходження навчання, але постійно щось відволікало — то діти захворіють, то чергове відрядження насуне. Тож моє навчання регулярно переносилось.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я, розлучена жінка з двома доньками, жила в місті, що давно вкрало моє серце, — у Львові. А вся родина та батько моїх кошенят — в Одесі (в нашому рідному місті). Поряд із морем жили всі… крім моєї мами. Вона десятиліття як перебралась в Європу. Тому коли ракети масово полетіли в українські міста, я зібрала доньок і вивезла їх в одне з найбезпечніших місць світу — на південь Німеччини, де на них чекала бабуся. На той момент про переїзд не йшлося, дівчата просто вкотре їхали на гостини. Але доньки, Соломія та Варвара, пішли в німецьку школу, я ж перевезла до Німеччини ще свою бабусю з Одеси й почала жити на дві країни.
Більшість часу я проводжу в Україні — фотографую, пишу, але раз на декілька місяців виїжджаю до свого жіноцтва, аби фізично побути поряд із близькими. Адже те, що ми з доньками кожного вечора (де б я не була) читаємо книжки онлайн — це добре, проте не замінить їм обіймів мами. Тож шлях, що триває добу, — з пересадками, потягами, автобусами — став для мене звичним, а бажання бути максимально ефективною і долучитись до оборони країни набуло чіткої форми — я вирішила стати до лав Української добровольчої армії в складі медичного батальйону.
«Госпітальєри» роками проводили навчання для новобранців на степових землях України. Однак після повномасштабного вторгнення вишкільну базу розмістили все ж таки ближче до столиці. Відповідно, весь 2022-й і до кінця весни 2023-го на Придніпров’ї навчань не було. А потім відновили стару локацію та підготували новий курс. Посилений, із великою кількістю симуляцій та відпрацювань. Мені пощастило — я потрапила в ряди перших курсантів, що пройшли навчання на старій/новій базі.
Один з інструкторів у чаті для новобранців написав чіткий меседж: «Із собою, окрім того, що є в списку, брати гарний настрій і бажання здохнути. Хоча ні — останнім ми вас забезпечимо». І не збрехав, це дійсно було випробування на витривалість!
Вишкіл
Сонце сідало за обрій, підфарбовуючи все навкруги золотистими барвами. Нас, курсантів, вишикували на дорозі перед базою. Всі вже перевдяглись у форму, проте баули/рюкзаки з речами досі тримали в руках. Інструктори по черзі представились, привітались, аж тут раптом прозвучала команда «бігом». І ми, хто з наплічниками, а хто з сумками та пакетами, починаємо свій перший марш-кидок. Надалі щовечора на тактиці нас чекатимуть «веселі» забіги в броні, але цей — перший, із речами в руках — був шоком для всіх. Особливо запам’яталась мить, коли ми після 40 хвилин вправ, поту (подекуди майже сліз і блювотиння) мали тримати власні речі над головою і казати спочатку свій позивний, а потім мотивацію, з якою кожен та кожна особисто прийшли до «Госпітальєрів» (поки всі в строю говорять, ти тримаєш речі на витягнутих руках). Гарний захід сонця тоді був.
Нас поділили на групи по чотири людини. Саме в цьому складі ми несли чергування, стояли поряд на шикуванні, виходили на зв’язок по радейці, та головне — жили і несли відповідальність також своєю групою. Певна річ, загальну відповідальність ніхто не скасовував. Наприклад: якщо хтось один затримується на ранкову руханку (чи лекцію), то решта курсантів, які прийшли вчасно, стоять у планці, поки всі не зберуться. Це виховує, скажу я вам. Після руханки і сніданку був блок лекцій, потім відпрацювання на манекенах (і, що вже приховувати, один на одному), а далі обід і ще відпрацювання. Ввечері наставала улюблена пора — тактика+симуляції.
Кожен із курсантів отримав бронік та каску. Бронік не якийсь сучасний, легкий, а взірця 2014 року, самопальний, зроблений із ресор, щоб ти дійсно відчував, як це було тоді, наскільки легко пересуватись у таких «обладунках». Особисто мені в перші дні його важко було просто в руки брати, що вже говорити про біг, вправи, відпрацювання маніпуляцій…
Нічне небо розтинають яскраві блискавки. Потоки дощової води стікають із каски прямісінько мені під бронік. Ноги вже давно мокрі, тіло болить, але я намагаюсь триматись у позиції «руки перед собою, присіли та завмерли». Тих курсантів, які ефективно наклали турнікет за 30 секунд, вже відпустили спати, проте більшість із нас і далі стоять під дощем. До мене підходить кремезний красень, інструктор «Опель» (насправді крутий викладач та вельми емпатична особистість), і каже: «Чому ти не виконуєш завдання? Нам слабаки в батальйоні не потрібні!» Цієї миті на фоні кричить «Торонто», побратим із моєї групи, якому дозволили йти спати, але він добровільно залишився мокнути зі своїми: «Мамо, в тебе все вийде. Знаю, що впораєшся, я поряд!»
Вся ця картина виглядає як суцільний Голлівуд. Проте відчуваю я себе не як героїня з фільму «Солдат Джейн», а скоріше як Хукс із «Поліцейської академії». Після запитання «Опеля» і криків «Торонто» за командою я впала на землю і таки вклалась у 30 секунд. Як ви розумієте — також не пішла спати, а залишилась зі своїми.
Чи мала сумніви, що я, людина геть не дотична до медицини, зможу поставити катетер у вену чи зробити внутрішньом’язові уколи? Так, певна річ, що мала. Проте на відпрацюваннях все пройшло гладко. Змогла, бо хотіла. Адже, крім вмотивованих учнів, себто нас, на базі були досвідчені інструктори, що за плечима мають купу військового досвіду і бажання зробити з нас «людей». Інструктор «Соболь» кожного дня сипав цитатами, які я намагалась записати у свій молескін, адже його слова дійсно ще більше мотивували.
«Життя одного бойового медика дорівнює життям десятьох бійців. Якщо ви не змогли допомогти собі та загинули, то власними руками вбили ще десять людей. Вам подобається така думка? Ні, то працюйте!»
І ми працювали, як скажені. Останні три дні вишколу в нас не було лекцій, вони були присвячені суцільним симуляціям. Інструктори для нас розігрували сценарії, від яких часом виступали сироти на шкірі. Кожен із курсантів спробував себе в різних ролях. Починаючи з витягання з-під куль і закінчуючи стабілізаційним пунктом — всі етапи евакуації були відтворені максимально реалістично. Крики поранених, шум, дим, постріли, ноші, машини і ми, пташенята-курсанти, що понад усе хочуть впоратись із завданням і врятувати бійця. З 20 людей, які в перший день проводжали сонце, тримаючи власні речі над головою, і викрикували свій позивний, сертифікат про успішно пройдений курс отримали 17.
Про позивний
Ах, ну і про позивний же! Соломійка (молодша донька) сказала, що в мене два варіанти — бути або «Мамою», або «Подорожником» (Варварка, старша, нічого не сказала, просто ніжно закотила очі). Оскільки в питанні самоідентифікації після «українка» у мене звучить саме «мама», я подумала, що доцільно бути саме нею. А ще, як не крути, мама і мама мами (бабуся) це фундаментальні постаті в моєму всесвіті. Відповідно, внутрішніх відсилань маю багацько. Що вже казати про місто, в якому народилась і виросла. Адже всі знають, що Одеса, то…
