Надмірна неуважність, чутливість до подразників, яскраві емоції, неможливість сконцентруватися і, навпаки, гіперфокус та продуктивність — це тільки частина симптомів, з якими стикаються люди з розладом дефіциту уваги і гіперактивності (РДУГ).
«РДУГ — це розлад нейророзвитку. Це вразливість, порушення функцій певних систем мозку. Часто це уже вроджене, навіть спадкове. Розлад проявляється двома основними доменами симптомів: домен неуважності і домен гіперактивності\імпульсивності. Вони містять багато різних проявів, які можуть відрізнятися у різних людей за ступенем вираженості, кількістю. Ідентифікувати розлад дефіциту уваги і гіперактивності легше, якщо є гіперактивність, виражена в дитинстві. Може бути тільки домен неуважності, що більше проявиться під час навчання — у школі або навіть в інституті унаслідок стресу, навантажень», — говорить психіатр Андрій Бондарчук, який діагностує РДУГ у дорослих уже близько пʼяти років.
РДУГ — відносно молодий діагноз. Схожі патерни поведінки описували ще у 18-му столітті, але розладом назвали пізніше. З 1968-го до 1980 року РДУГ діагностують переважно у дітей, називаючи гіперкінетичною реакцією дитинства, гіперкінетичним розладом. У 1980–1987 роках у термінології вже зʼявляється розлад дефіциту уваги та гіперактивності. Довгий час вважалося, що він дитячий, але діагностують його й у дорослих.
Направду РДУГ — один із найпоширеніших розладів, але багато людей живуть без встановленого лікарем діагнозу.
«Діагноз важливий, бо дає змогу покращити якість життя, виявити свої слабкі місця, знайти допомогу. Знати себе — це універсальна порада. Знати свій організм, свої хвилі активності. Тоді легше організувати більш щасливе життя, — говорить Андрій Бондарчук. — Крім того, знати про РДУГ мають не лише пацієнти. Це має бути загальновідома інформація, так легше розумітися у суспільстві. Наприклад, якщо в офісі працівники ознайомлені з симптомами РДУГ, то новий колега з цим розладом не буде сприйматися диваком».
Розповідаємо дві історії про жінок із РДУГ.
Настя: «РДУГ — це так само, як ти не можеш контролювати свій поганий зір»
Мені діагностували РДУГ у 37 років, до того я думала, що просто бахнута на голову.
Як так вийшло? Син мав проблеми у школі, його вигнали з п’яти навчальних закладів. Я зрозуміла, що це не просто погана поведінка, за цим може бути якийсь діагноз.
Спершу синові діагностували розлад аутичного спектра, але інший лікар спростував це. Ми витратили на пошуки «нашого» діагнозу десь пів року, бо тоді РДУГ не був на вустах чомусь не лише у звичайних людей, але й у лікарів.
Нарешті психологиня висунула припущення про РДУГ і скерувала до психіатра. Діагностування РДУГ тривало три дні: це різні тести, виміри. Психіатр і в мене питав про симптоми, а у медичному висновку було вказано, що РДУГ у сина спадковий — від матері. Раптом у моїй голові склався пазл — я почала читати про діагноз ще більше.
І зрозуміла — у мене теж РДУГ. Моя тодішня психіатриня тоді сказала: «Навіщо вам цей діагноз? Що це змінить?» Інший психіатр діагностував у мене розлад дефіциту уваги та гіперактивність. І мені стало легше.
«У мене проблема була не так із концентрацією, як із вибуховістю»
РДУГ має два найпоширеніші типи (хоча у комбінаціях їх виділяють значно більше) — за неуважним та імпульсивним доменом. На мою думку, це як день і ніч, як світлий і темний бік. Трохи заздрю іншому типу: люди без яскравої імпульсивності зазвичай мають все ті ж ідеї, вони позитивні та балакучі, такі собі люди-вогники. Вони — душа компанії та в центрі уваги. І є я. Вибухова гримуча суміш. Я теж маю купу ідей та енергії, але таких, як я, дуже непросто приймати та любити, тому стаю з віком дедалі похмурішою та відлюдькуватішою.
Через війну та стрес мої симптоми прогресують — до імпульсивності додався сильний компонент неуважності. Взагалі після повномасштабного вторгнення був великий відкат щодо проявів РДУГ. Не тільки у мене.
У мене проблема завжди була не так із концентрацією, як із вибуховістю. Я часто зривалася. Але що старшою ставала, то рідше такі зриви траплялися. Виробляються компенсаторні механізми, дозрівають лобові частки мозку. Мій компенсаторний механізм такий — коли я бачу людину, яка мене страшенно бісить, я фізично від неї ізолююся. Просто втікаю. Це може здаватися неадекватним, але коли вчишся контролювати, то майже не відрізняєшся від звичайних людей.
Я тільки раз нападала на людину на вулиці. Побачила, що чувак б’є жінку, і це стало таким тригером, що схопила свій бокен (дерев’яний меч для тренувань) і почала його бити, відганяти від дружини. Про наслідки не думала. Загалом, коли відчуваю небезпеку, то перший порух — кинутися межи очі.
Упереджень до людей із РДУГ багато — у нас переоцінена роль волі людини, думаю. РДУГ — це так само, як ти не можеш контролювати свій поганий зір. Не можна просто «зібратися» і побачити букви з нижнього рядка таблички для перевірки зору. Але люди настільки впевнені, що це сфера вольового, що кажуть: «Якби дуже захотіла, то могла б не психувати. Контролюй себе, ти доросла людина!» Але це не так. Відповідно, тих людей із РДУГ, які не можуть контролювати імпульсивність чи вибуховість, вважають «недостатньо хорошими».
РДУГ-люди жартують, що цей розлад названий за симптомами, які найбільш незручні іншим людям, — гіперактивність та розлад дефіциту уваги. Але це вершина айсберга, адже проблема комплексна. У мене, наприклад, окрім РДУГ є ще й схильність до депресії.
«Купляєш кабачок і кладеш у холодильник — і в житті не згадаєш, що він там у тебе лежить»
Найважчий для мене симптом — імпульсивність. Я з нею постійно борюся в собі, і мені шкода моїх близьких.
Один із незручних проявів — розлад обробки аудіальної інформації. Це коли в тебе хороший слух, але ти не розумієш, що люди говорять телефоном. Або коли вони в масках. Стараюсь читати губи. Для мене, особливо в іншомовній країні, це стає катастрофою. Бо я чую і знаю мову, але не розумію, що люди кажуть: мозок не складає слова докупи та не наділяє їх значенням.
Заважає погана пам’ять. Навіть перевірялася свого часу на деменцію, бо не могла повірити, що нічого не пам’ятаю. Коли була маленька, то вчись, не вчись, — це не мало сенсу. Я повинна була весь матеріал пройти саме перед екзаменом, бо не пам’ятала його.
Ще один симптом у багатьох людей із РДУГ — object permanence. Поки ти щось бачиш поруч із собою, воно існує. Коли цей предмет не в полі твого зору, то зникає і з твого життя, і ти можеш про нього навіть не згадати.
Купляєш кабачок і кладеш у холодильник — і в житті не згадаєш, що він там у тебе лежить. Часто це проявляється і з людьми. Я можу не згадати друзів, поки вони мені не напишуть. Я сама не пишу їм перша, бо не пам’ятаю про їхнє існування. Це не означає, що я їх не люблю чи вони мені не важливі, але саме так працює у багатьох РДУГ-мозок.
Людям із РДУГ часто притаманна гіперчутливість до відчуттів. Коли багато звуків, дотиків, нам зриває дах. Саме тому ми ще й сильніше відчуваємо біль. Я все життя мучилась із болем у суглобах незрозумілого походження. І тільки нещодавно дізналася, що це теж симптом РДУГ.
Найменший дискомфорт може перетворитися на проблему. Я не ношу нічого, крім натуральних тканин, не можу терпіти відчуття на тілі від синтетики.
Ще одна штука, якої не розуміють люди, — постійне перемикання між сферами діяльності. Інші думають, що це наша непослідовність, ненадійність. От я спочатку пішла на журналістику, потім на археологію, після цього — на управління організаціями, а зараз мене занесло на психологію.
В результаті вимушена видаляти цілі шматки свого резюме, бо люди думають, що ти якась абсолютно непослідовна і щось із тобою не так, — як це чотири вищі освіти у різних галузях? Це все несерйозно. Але з моєї перспективи це не так — у мене з’являється якесь спецзахоплення, і я починаю сильно занурюватись. У більшості людей це триває десь рік-півтора, мені пощастило — у мене це близько п’яти років. Я встигаю отримати освіту, попрацювати в цій галузі, і потім перемкнутися.
«Я кажу, що ця “не норма” — насправді еволюційна перевага»
У РДУГ є і «позитивні» для мене моменти. Наприклад, загострене відчуття справедливості. Стараюсь жити за внутрішнім кодексом. І цей «симптом» не лише у мене — є дослідження, що люди з РДУГ часто йдуть у громадський активізм.
Ще я майже не можу брехати. І щиро не розумію, коли люди брешуть. Хоча часто в інших людей із РДУГ протилежна проблема: вони забріхуються. Не знаю, від чого це залежить, але списую на те, що РДУГ — це спектр, а отже є його протилежні сторони.
А ще — здатність до гіперфокуса, це взагалі вважається суперсилою людей із РДУГ. Ти можеш невідривно чимось займатися багато годин поспіль, бо тебе драйвить тема. Але з іншого боку, якщо нам нудно, наприклад, на роботі, — будемо прокрастинувати, уникати, відкладати.
Тож маю пораду для роботодавців: не тримайте людей із РДУГ на нецікавих завданнях. Якщо дати їм завдання, яким вони горять, вони все зроблять краще, ніж можна сподіватися.
Ми такі ж люди, з тими ж викликами, що й люди без розладу, просто в нас інакше працює мозок. Що довше я про це думаю і живу в цьому, то більше розумію, що норма — відносна. Адже зараз у моєму оточенні більшість людей має РДУГ, тож для мене нормальна саме така поведінка, як у мене.
Думаю, нейродивергентні люди — це ті, хто рухає вперед еволюцію. Через нас усіх проходить стрімкий потік інформації, і все змінюється. Але саме РДУГ-мозок допомагає швидко в цьому орієнтуватися. Я кажу, що ця «не норма» — насправді еволюційна перевага. Суперсила.
«Немає особистого у цьому воланні — я не хочу нікого образити»
Коли багато зовнішніх і внутрішніх подразників, потрібні копінг-механізми. Це психологічні стратегії та способи подолати стрес. Для мене це рутина, планування (я обожнюю таблички) і лежання у ванні. Без неї я навіть не розглядаю житло.
Я не полишаю ванни. Зараз це скоротилося до двох разів на день. А коли переживання особливо інтенсивні й треба скинути з себе напруження, — і шість-сім разів на день. Люди часто не розуміють цього, але для мене ванна — сенсорне розвантаження.
Суспільство спонукає мене бути «нормальною». Це називається маскінг — коли прагнеш здаватися нормальним для інших, приховуєш свої справжні реакції та патерни поведінки. Навіть із психологами ти не можеш зняти маску. І якщо тиждень думала про самогубство і нарешті доходиш до психотерапевта, де можеш про це поговорити, — він тебе питає, а ти кажеш, що все прекрасно й усміхаєшся.
Маскінг забирає багато сил. І не завжди цю маску легко втримати, адже сили йдуть на інше: подолання депресії, переживання травми війни. Коли маска падає, люди дивуються. Я так втратила багато друзів. Наприклад, дружила з людиною 12 років, і вперше за ці роки вона побачила, як я зірвалась і почала кричати. І все — після того ми більше з нею не бачилися ніколи. У неї був шок і стрес. Дванадцять років дружби і підтримки з мого боку просто були викинуті — через один зрив.
Бо коли ти весь час у масці, то прикольна і позитивна. А раптом тобі зриває дах — все, з тобою обривають зв’язки. Мені це абсолютно незрозуміло. І це несправедливо до людей із РДУГ, які такі речі намагаються контролювати все життя, але часом просто не можуть. Варто зауважити, що коли я зриваюсь, то не намагаюсь образити близьких, насправді я «волаю на пакет» від внутрішнього переобтяження.
Це у нас такий мем, зараз поясню. У серіалі «Мамця» одній із героїнь діагностували РДУГ у дорослому віці. За сюжетом — їй близько 60 років. Там був епізод, коли в її чоловіка питають: «А як ти це витримуєш? Вона ж постійно волає на тебе, щось чудить». А він каже: «Колись я спостерігав, як вона йде вулицею, а на дорозі лежить пакет. Дружина починає шалено на нього волати. І я зрозумів, що насправді вона волає не на мене. Це може бути пакет чи будь-що інше». І коли я навожу цей приклад нейротиповим людям, вони ображаються, бо ми ж люди, ми ж не пакет, але тут ідея не в тому. Немає особистого у цьому воланні — я не хочу нікого образити. Це мій мозок просто втрачає контроль, який я обовʼязково відновлю — лиш потребую найменшої підтримки чи часу.
Діагностика РДУГ
За словами психіатра Андрія Бондарчука, розлад діагностують, коли він має наслідки. «Це переважно страждання або ж дистрес. Тобто розлад негативно впливає на життя, викликає переживання, проблеми з самооцінкою, стрес. Важливі не тільки симптоми, але вони є критеріями нездоров’я і призводять до порушення адаптації в різних сферах. Для діагнозу пацієнт або пацієнтка має проблеми у двох та більше сферах життя».
Діагноз може встановити лише лікар-психіатр, який збирає скарги, анамнез, персональну історію пацієнта й оцінює це все. «Лікар дивиться, чи відповідає це критеріям, намагається дослідити, чи починаються симптоми з дитячого віку — це важливий аспект. Не завжди ця інформація є, батьки дорослих пацієнтів деколи не можуть це підтвердити, — говорить Андрій Бондарчук. — Важливо оцінити час навчання в інституті та роботу. Іноді пацієнти міняють роботи, бо вигорають, втомлюються або їм нудно. Люди часто думають, що вони прийдуть до психіатра, він їм дасть хитрі тести, вони будуть намагатися проявити свою увагу чи неуважність. І з цього встановлять діагноз. Тому очікування не завжди підтверджуються. Адже діагностування — це насамперед аналіз життєвого шляху і розвитку проблеми».
Для визначення симптомів є класифікація DSM-5 (The Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders, 5 Edition), опублікована у 2013 році. Це найновіше видання у царині діагностики психічних розладів. Щодо РДУГ у ньому вказано, що перелічені симптоми мають проявлятися до 12-річного віку і їх не можна пояснити іншими захворюваннями.
Зі списку симптомів за доменом неуважності та гіперактивності мають збігатися щонайменше шість позицій із дев’яти для кожної категорії. У підгрупі неуважності:
- важко зосереджуватися на деталях, помилки через неуважність;
- важко утримувати увагу (довго слухати лекцію, читати);
- думками людина наче в іншому місці (навіть, якщо ніщо не відволікає);
- недотримання інструкцій, легко відволіктися від завдання;
- складно організовувати роботу (безлад, провали дедлайнів);
- уникання тривалих завдань (звіти, довгі тексти);
- часто губляться речі (книжки, гаманець, ключі, телефон);
- легко відволіктися на подразники;
- забування щоденної діяльності (оплатити рахунки, прийти на зустріч, побутові справи).
У підгрупі гіперактивності та імпульсивності:
- дригання, постукування руками чи ногами або крутіння на сидінні;
- людина покидає своє місце, коли треба лишитися (на роботі, наприклад);
- бігання чи видирання нагору в недоречних ситуаціях (або неспокій);
- неможливість спокійно чимось займатися;
- постійно у русі як дзиґа (дискомфорт на зустрічах, у ресторанах, люди сприймають як непосидючу людину);
- людина надміру говорить;
- випалює відповідь ще до закінчення запитання, закінчує речення за інших, не може дочекатися своєї черги у розмові;
- складно стояти у черзі (у крамниці, наприклад);
- перебивання та втручання у справи інших, перехоплення ініціативи, навіть можуть брати чужі речі без дозволу.
Книжки, які можна знайти українською:
Джон Рейті, Едвард Гелловелл «РДУГ: перезавантаження. Ефективні стратегії для повноцінного життя з розладом дефіциту уваги та гіперактивності в дітей і дорослих», Yakaboo Publishing, 2022
Рассел А. Барклі «Як опанувати розлад з дефіцитом уваги і гіперактивністю», посібник для батьків, виданий за підтримки україно-швейцарського проєкту «Психічне здоров’я для України»
Іолана: «Зазвичай почуваєшся так, наче твоєї особистості не існує або її розмазує під навалою зовнішньої інформації»
Зазвичай я називаю себе людина-колаж — це найкраще характеризує мене як особистість і те, як я себе відчуваю у світі. Діяльностей у мене доволі багато: я письменниця, фотографиня, займаюся ткацтвом і малюю. А ще — котяча мама: у мене зараз шість котів.
Перед 24 лютого звільнилась з останньої роботи, бо вигоріла. А потім — постійна купа стресу, переїзди, хвилювання через близьких, які в більш небезпечних зонах. Я опинилася в підвішеному стані, не розуміла, куди мені рухатися, що робити.
Потім в житті сталося ще кілька серйозних трагедій. І мене почало кидати на емоційне дно. Навіть, якщо здавалося, що ситуація прожита і відрефлексована, з’являлося ще щось, що перетягувало увагу на себе і не давало рухатися далі.
Про РДУГ у мене було доволі стереотипне уявлення. Думала, що люди з цим розладом — дуже активні, імпульсивні, буквально не можуть сидіти на місці. А це ж взагалі повна протилежність тому, якою я себе бачу. Ну яка в мене гіперактивність? Якщо можу тижнями сидіти вдома. Чи яка імпульсивність, якщо я продумую ледь не кожен свій крок?
Але минулого літа прочитала книжку від американських психіатрів — «РДУГ: перезавантаження». Там йшлося про фундаментальні риси моєї особистості, принаймні я так вважала. Тож почала шукати ще і зрозуміла, що це на мене схоже, і це лякало. Дізналася, що існує медикаментозне лікування. Мені було важливо перевірити, чи дійсно мені це може допомогти. Тож у квітні цього року мені діагностували РДУГ.
«Та ж гіперактивність — на перший погляд, це взагалі не про мене»
З діагностуванням було непросто — спочатку мені хотіли діагностувати лише тривожний розлад. Адже за опитуваннями у мене зашкалювали показники тривожності. Тож, коли йдеш на діагностику, треба бути озброєним інформацією. Я, наприклад, могла пояснити, чому тривожність це лише симптом, а не сам діагноз. Самоаналіз тут дуже важливий.
Також є нюанси із формулюваннями запитань для діагностики, які можна по-різному зрозуміти (думаю, вони були перекладені). А ще опитувальники зазвичай дають не лише тим, кого діагностують, а й рідним. У моєму випадку з цього було мало користі, бо, по-перше, я живу сама, по-друге, добре маскуюсь.
Читала, що зараз багато людей має схожі проблеми. Це пов’язано з так званим кліповим мисленням, з тим, що до великої навали зовнішньої інформації людський мозок ще не пристосований. Але різниця з діагнозом у тому, що це стається саме у дорослому віці. А у дитинстві симптомів жодних немає. У мене ж були, хоч і в іншій формі.
Наприклад, один із симптомів РДУГ — проблеми з навчанням. Наче зовсім не підходить цей симптом, бо у школі була відмінницею. Але я згадую, як вчилася. Читала усі теми наперед, бо часто не розуміла, що говорить вчитель на уроці.
Також у мене в дитинстві була майже феноменальна пам’ять: могла, прочитавши сторінку тексту, повторити її майже дослівно. Зараз розумію, що навчання мало б бути не таким. Я засвоювала інформацію, але що з нею робити, не знала.
Деякі симптоми було складно розпізнати, бо я мала хибне уявлення про них. Та ж гіперактивність — на перший погляд, це взагалі не про мене. Але у мене вона теж проявляється, наприклад, у спонтанних рухах. Мені складно довго сидіти спокійно на місці, тож смикаю ногою чи гойдаюся туди-сюди.
«Це як у байці про лебедя, щуку і рака»
Я почала приймати ліки. Без них у голові ніби перманентно грає багатоголосе радіо — воно не стихає ні вдень, ні вночі. І постійно транслює різні думки, що намагаються «перекричати» одна одну і перетягнути на себе увагу. Щоб зосередитись на чомусь одному, треба докласти багато зусиль, а тому я швидко втомлююсь: це відчувається так, ніби мою свідомість з усіх боків смикають якісь істотки. Це як у байці про лебедя, щуку і рака.
Зі стимулятором стало спокійніше. Звісно, остаточно «радіо» не змовкло, але потік думок тепер можна контролювати. Пам’ятаєте зошити зі стереокартинками, на які треба дивитись під певним кутом, щоб побачити, що на них зображено? Щось схоже стимулятори роблять із думками. Мислення з ліками стає більш структурованим, хаос у голові зникає.
Ще один нюанс РДУГ — висока чутливість до критики. Емоційна реакція на будь-яку критику дуже сильна. Навіть коментар у соцмережах може тебе винести на пів дня. Це теж доволі поширена проблема, а от зі стимуляторами вона зникає.
З ліками з’явилося відчуття внутрішнього спокою. Я краще опираюся на себе: немає відчуття, ніби я на палубі корабля у шторм, де єдине моє завдання — вижити. Я нарешті стаю собою, себто сформованою, зрілою особистістю, яка має чіткі погляди і власне ставлення до всього. Без стимуляторів я зазвичай почуваюся так, наче моєї особистості не існує: її розмазує по середовищу, засипає купою зовнішньої інформації, як сміттям.
Без стимуляторів у мене рване мовлення: я багато фраз проговорюю лише в себе в голові. У мене швидкий мозок, а от мовленнєвий апарат не встигає за ним. Через це є відчуття, ніби під час розмови я у довічній гонитві.
Маю високу сенсорну чутливість. Наприклад, звук мотоцикла здається настільки інтенсивним, що може викликати нудоту. Від білого офісного світла болять очі, нудить, хочеться спати, з’являються тривога, страх. Яскраві кольори теж перевантажують, але не так помітно: дискомфорт приблизно як від камінця, що потрапив у чобіток.
Так само некомфортно, коли багато візуального шуму. Типові старі квартири з радянським інтер’єром для мене пекло: всі ці шпалери у квіточку, килими зі складними візерунками, різношерсті елементи інтер’єру, між якими немає жодного зв’язку, — це швидко перевантажує.
Ти буквально настільки сильно перенасичуєшся зовнішньою візуальною інформацією, що вже не вистачає «оперативки» на будь-що інше.
З ліками це притуплюється — я наче маю бар’єр, візуальну інформацію фіксую, але не витрачаю на її обробку стільки зусиль.
«Деякі речі можуть здаватися суперсилами, але за них завжди є розплата»
Оскільки в мене нема досвіду життя без РДУГ, не можу сказати, чи має він переваги. Деякі речі на перший погляд можуть здаватися суперсилами, але за них завжди є розплата: за гіперфокус платиш прокрастинацією, за холодну голову в форс-мажорних обставинах — схильністю до ризикової поведінки.
Так, через відсутність фільтра на вхідну інформацію можна легко зчитати стан іншої людини, тож тебе важче обманути. На жаль, відчувати, що реальне ставлення людини до тебе не збігається з тим, що вона транслює, буває обтяжливо.
Є річ, яку можна вважати і плюсом, і мінусом: я бачу взаємозв’язки між речами там, де їх не бачать інші люди, а тому генерую багато ідей. На жаль, ідеями вони часто і залишаються: я забуваю про них або швидко втрачаю інтерес.
Помітила, що в соцмережах часто романтизують гіперфокус. Це стан, за якого тебе настільки щось захоплює, що забуваєш про все на світі. Так, гіперфокус дозволяє за пів дня переробити тижневий обсяг роботи, але на нього припадає десь 10% часу (принаймні в мене). Інші 90% — це прокрастинація, туман у голові, блукання десь думками, реагування на зовнішні подразники. Себто супергерой Флеш із тебе вийде лише в одному випадку з 10. Інші дев’ять будеш лінивцем Шмигом із «Зоотрополісу».
До речі, гіперфокус — сумнівна суперсила, адже є нюанс: страждає фізичне здоров’я. Втрачаєш сон, забуваєш поїсти, не відчуваєш плин часу, не розпізнаєш фізичних потреб. Коли оговтуєшся, розумієш, що шлунок скрутило від голоду, а шкіра від зневоднення стала сухою. Тож організму після такого гіперфокуса треба довго відновлюватися.
Коли навколо починається хаос, ти в ньому — як риба у воді. Не відчуваєш страху і паніки. Це діє як стимулятор, бо збирає твою особистість докупи. Розумієш, хто ти, маєш ясну голову і холодний розум. На якусь мить перетворюєшся на більш стабільну людину. А от у спокійному середовищі впадаєш в апатію.
«Якщо поруч багато людей, то перестаю розуміти, де власні емоції»
Маю високий рівень емпатії — аж шкодить. Якщо поруч багато людей, то перестаю розуміти, де власні емоції. Ще одна проблема від цього — часто бачу себе очима іншої людини. Підсвідомо починаю під неї підлаштовуватись.
Ще один надокучливий симптом — абсолютно на все відволікатися. Наприклад, збираюся вранці поїсти, але поки дійду до їжі, то застелю ліжко, зроблю в шафі порядок, приберу котячу шерсть, вимию ванну, залізу в соцмережі — і залипну. Дійду до кухні через три-чотири години, а поїсти все одно забуду.
Також маю проблеми зі сном. Бо мозок генерує мільйон ідей і не заспокоюється ввечері. А зранку прокинутися — катастрофа. Не важливо, скільки я спала — три години чи десять. Ще й стан вранці завжди пригнічений. Таке відчуття, що біля мене в ліжку лежить пара дементорів. І поки я спала, вони з мене всю радість випили. Бо прокидаючись, я не хочу нічого — всі вечірні ідеї здаються маячнею.
Пам’ять часто працює вибірково і зав’язана передусім на емоціях. Спогади дуже детальні: яка музика грала на фоні, хто у що був одягнений, хто що сказав. Як у фільмах. Але є суттєвий мінус. У такі спогади легко провалитися, не плануючи цього. Наприклад, стою на вулиці, чекаю, щоб перейти дорогу. Раптом чую запах парфумів — все, мозок увімкнув кіно. І воно стає яскравішим за реальність. Тож можу не помітити, що йду на червоне світло. Це небезпечно. Так само можна торкнутися рукою гарячої плити чи почати різати хліб не тим боком ножа і поранитись.
Дні, в які нічого не відбувається, — для мене пекло. З ними приходить відчуття, ніби з мене викачали всі сили і радість. Справлятися з рутиною важко: адже одну дію я часто бачу як багато різних — і всі треба втримати в голові, виконати в певному порядку. Ще мені складно робити вибір, визначити пріоритетність. Я часто бачу ситуацію з усіх сторін, тримаю в голові всі можливі варіанти розвитку подій і не розумію, що з цього краще.
На романтичний інтерес РДУГ також впливає. Партнер легко може стати центром всесвіту. Якщо в стосунках проблеми, є ризик на них зациклитись. Гіперфокус на нову людину можна сплутати із закоханістю. Саме тому я даю собі час, перш ніж вступити в нові стосунки.
«Рада, що знаю свій діагноз»
Про РДУГ я пишу відкрито. Не бачу причин це приховувати, але і не буду кожному зустрічному розповідати.
Зараз, знаючи свій діагноз, мені набагато легше. Я відрізняю, де об’єктивна реальність, а де щось, породжене розладом, де мої відчуття, а де організм саморегулюється. Нарешті розумію, що з цим робити, зважаю на обмеження і шукаю способи почуватися краще.
Ця фраза доволі банальна, але у ній є сенс — важливо вчитися прислухатися до себе.
Найпростіше — до тілесних відчуттів та емоцій. Я в стані гіперфокуса не відчуваю голоду, але можу дратуватись. Якщо поїсти, стає краще. Якщо здається, що світ на мене «кричить», це сенсорне перевантаження. Щоб цього уникнути, треба вчасно відстежувати свої відчуття, зміни, настрій, що болить чи заважає. І організувати простір під себе.
Звісно, буде купа людей, які намагатимуться або критикувати тебе, або змінити. Адже твоя норма багато в чому може відрізнятися від суспільної.
Чи можна вилікувати РДУГ?
Оскільки РДУГ — це розлад нейророзвитку, то вилікувати його неможливо. Але можна підтримувати людину, коригувати симптоми і покращувати життя. Для цього є три компоненти, каже лікар-психіатр Андрій Бондарчук, — психофармакологія, психоосвіта і психотерапія.
«Зі стимуляторами людина відчуває буст, їй легше зосередитися, вчитися. З ними є певна проблема в Україні, їх важко виписати. До того ж існують побічні ефекти — це не наркотична речовина, але може впливати на сон, викликати напругу, — говорить Андрій Бондарчук. — Є і слабші стимулятори чи антидепресанти. Виписують ліки залежно від симптомів: комусь треба розв’язати проблему гіперактивності, а комусь тривожності. Люди, як виробили власні копінги з увагою, не потребують стимуляторів. Але можуть потребувати антидепресантів, щоб контролювати імпульси та агресію».
Бути в темі про РДУГ — важлива частина лікування. Що більше пацієнт знатиме про власні симптоми, зможе їх впізнати, то простіше знайти розв’язання проблеми. Тож самоосвіта чудово підійде.
А також психотерапія чи поведінкова терапія, що допоможе справлятися із симптомами. Наприклад, КПТ (когнітивно-поведінкова терапія) фокусується на думках і ставленні — і як це впливає на поведінку людини. Тож у разі РДУГ заняття з КПТ-спеціалістом допоможе скоригувати небажану поведінку, переконання про себе, упередження до власного стану.
Андрій Бондарчук каже, що часто пацієнти відмовляються саме від медикаментозного лікування або ж у ліках немає потреби, тому є інші варіанти.
«Але є нюанси: коли людина звертається до психіатра у важкому стані, не можна їй пропонувати почитати книжку, бо вона, наприклад, не може зараз зосереджуватися на тексті. Тому обираємо тренінг із когнітивно-поведінкової терапії», — коментує психіатр.
