Протягом останнього року в тіктоку та інстаграмі популярними стали відеонарізки з фільмів із підписом «female rage» (жіночний гнів). У твіттері можна також побачити безліч дописів, іронічних та серйозних, із таким хештегом. Чому цей тренд важливий, розповідаємо на прикладі історії жіночого гніву в кіно.
@mikaelsonhoe The power of female rage #women #femalerage #feminism #filmedits #foryou #fypシ #xyzbca ♬ original sound – 𝑳𝒆𝒙𝒊<3
Чоловічий гнів на екрані
Лють та її вираження у кіно завжди були притаманні здебільшого чоловічим персонажам. Злість чоловіків і застосування ними насильства — норма у кіно від часів вестернів старого Голлівуду. Агресія та насильство вважалися і вважаються нормальними проявами чоловічого гніву, саме тому у фільмах 20-го століття популярним виявився троп гніву та помсти.
Багато фільмів із подібним сюжетом стали кінокласикою, наприклад «Жага смерті»(1972) або «Прибрати Картера» (1971). Головні персонажі цих фільмів мстяться за образу чи шкоду, яку було заподіяно їм або їхнім близьким.
Шал головного героя зображаються як праведний гнів, це виправдовує його дії та дозволяє йому лишатися позитивним персонажем. І сьогодні більшість популярних екшн-фільмів, таких як «Джон Вік» (2014) та «Координати: Скайфол» (2012) використовують цей троп. Злість та насильство залишаються обов’язковими та нормальними атрибутами маскулінності.
А що ж жінки?
Від початку і до середини 20-го століття ми майже не бачимо жіночої люті у кіно. У фільмах старого Голлівуду позитивна персонажка завжди гарна, спокійна та пасивна. Так виходить не в останню чергу тому, що від початку заснування кіноіндустрії в ній домінували чоловіки. Кінострічки передавали їхнє уявлення про жінок, яке панувало в європейській та американській культурі понад двісті років, ще до появи кіно. Воно остаточно сформувалося в вікторіанську епоху, коли жінка вважалася «світлим янголом у домі».
В масовій свідомості зберігається думка про те, що жінка має завжди бути чутливою, доброю та послужливою. Сум вважається «жіночою», а злість — «неправильною» емоцією для жінки. В багатьох культових фільмах, таких як «Віднесені вітром» (1939) або «Трамвай “Бажання”» (1951) жінки через заподіяну їм шкоду можуть плакати чи впадати в депресивні стани, однак набагато рідше — відкрито злитися або мститися. І ще рідше застосовують насильство.
Гнів чи образа героїнь виражалися лише в обмеженій, безневинній та візуально привабливій формі, що сподобається чоловічій аудиторії. Гнів героїнь ніколи не ставав емоцією, що переважала та рухала вперед їхню сюжетну лінію.
Перші приклади жіночого гніву у фільмах
Ще в 1930-х роках з’явився Голлівудський кіновиробничий кодекс, що регулював наповнення всіх фільмів. Його приписи стали жорсткою цензурою американського кіно. Він, серед усього іншого, регулював і всі аспекти прописування сюжетів із жінками: вони мали повністю відповідати патріархальній моралі.
В 70-х та 80-х роках, після послаблення дії Кодексу, на екранах почали з’являтися перші яскраві зображення жіночого гніву та помсти.
Вони знайшли місце в таких відносно нових мейнстримних жанрах, як горор та слешер. Наприклад, класичні горори «Керрі» (1976) та «Суспірія» (1977).
Проте у більшості нових стрічок того часу жіноча злість сексуалізувалася для задоволення смаків чоловіків-глядачів — «Спека в клітці» (1976). Ця тенденція подекуди не згасла і в 21-му столітті, згадаймо «Вбити Білла» (2003) та «Я плюю на ваші могили» (2010).
Тобто, в кіно вже з’явився жіночий гнів, що рухав уперед сюжет історії, але це зображення залишалося нереалістичним. Щира і неконтрольована лють була притаманна лише божевільним героїням, винятково негативним персонажкам, які загрожували життю та безпеці головних героїв. Це лише підтверджувало ідею про неприродність гніву для жінки та чіткий поділ на «хороших» та «злих» жінок.
Нові тенденції
Протягом останніх років відбуваються зміни у зображенні жіночого гніву в кіно. По-перше, у кіноіндустрії зросла кількість жінок на ключових позиціях, по-друге, свою роль зіграв і рух #MeToo. Він спонукав жінок не лише осягнути шкоду, якої їм завдають конкретні чоловіки та замовчування насильства над жінками загалом, а й обернути гнів проти кривдників для того, щоб нарешті змінити баланс сил. Ці ідеї спричинили переосмислення образу жінки на екрані, не в останню чергу завдяки роботам кінокритикинь-феміністок.
Так, наприклад, професорка Колумбійського університету Ліза Култхард створила окрему серію статей, присвячених викриттю гендерних стереотипів у горор-фільмах. А австралійська кінокритикиня Джаніс Лорек у своїй праці «Агресивні жінки в сучасному кіно» проаналізувала зображення жіночого гніву на екрані. Ці теоретичні напрацювання лягли в основу появи у фільмах нових, більш різноманітних жіночих образів.
«Таке відчуття, що останнім часом виплеснулося багато жіночого гніву. Артикульованого гніву. Це для мене хвильно, тому що я завжди вважала жіночий гнів дуже привабливим. Я не думаю, що злість обов’язково є чимось негативним. Злість може бути тим, що мотивує та провокує зміни. Саме це і відбувається зараз», — стверджує режисерка, сценаристка та головна акторка серіалу «Погань» і шоуранерка та виконавча продюсерка «Вбиваючи Єву» Фібі Воллер-Брідж. — Коли мені було за двадцять, у мене весь час був спалах люті, я просто ставала дуже-дуже лютою секунд на п’ять, а потім це минало. І це завжди було дивно позитивне відчуття. Я думаю, що гнів можна приборкати. Я вважаю, це захоплює в жінках. Це те, що проходить через мою роботу, напевно».
У фільмах «Приховані фігури» (2016) та «Реінкарнація» (2018) глядач може побачити не прикрашену, але й не демонізовану жіночу злість. З’явилися також стрічки «Перспективна дівчина» (2020), «Ножі наголо» (2019) та «Перл» (2022), що по-новому зображують і жіночий гнів, і помсту.
Головними героїнями стають травмовані чи принижені жінки, які прописані так, щоб глядачі розуміли їх та співпереживали їм від початку фільму.
Вони страждають від патріархального гніту та гендерних стереотипів, що і запускає в дію сюжет помсти. Їхні лють та помста адресовані не лише конкретному персонажу чи персонажам, вони символічно спрямовані на систему, що спричинила їхні страждання.
«На телебаченні завжди було багато чоловіків-антигероїв. Взяти, наприклад, “Сопрано” або “Пуститися берега”. Ніхто не запитує, чи ці чоловіки “хороші”. Зараз з’являється місце і для таких жінок. І не важливо, чи будуть вони “хорошими”. Важливо, щоб вони були цікавими», — зазначає авторка роману «Гострі предмети» та сценаристка однойменного серіалу Ґіліян Флінн.
Камілла, головна героїня «Гострих предметів», бореться із залежністю, має проблемні стосунки з матір’ю та абсорбує весь свій страх і гнів, руйнуючи власне тіло. Зрештою, «Гострі предмети» стають наче мапою жіночої люті, показуючи її джерела, шляхи та прориви.
Над серіалом Ґіліян Флінн працювала разом із відомою шоуранеркою та продюсеркою Марті Ноксон, яка є однієї з першопрохідниць жіночого гніву в телевізійних шоу.
Вона доводить, що жінки можуть бути такими ж складними, як і чоловіки: можуть ухвалювати катастрофічні рішення, наражати себе на небезпеку, завдавати шкоди іншим і собі. Одна з її робіт — серіал «Дієтленд» (екранізація роману Сари Вокнер, який називають жіночою версією «Бійцівського клубу») — здається квінтесенцією жіночого гніву на екрані.
Чого нас може навчити цей троп?
Досі існує стереотип, що злість є небажаною емоцією для жінки. Дівчат від дитинства вчать бути тихими і спокійними, не показувати свого гніву. Жінку, яка виявляє свою обґрунтовану лють, часто можуть назвати занадто емоційною або навіть істеричною. Так жінки вчаться придушувати цю емоцію і відчувати сором за саму її наявність.
Хтось свідомо чи несвідомо намагається постійно грати роль «хорошої жінки» і не має можливості висловити чи навіть відчути свій гнів.
Тому троп жіночого гніву в кіно розрахований насамперед на жіночу аудиторію. Ці фільми можуть демонструвати реальним жінкам, що вияв злості є нормальним і не завжди має бути привабливим чи зручним для чоловіків.
У більш радикальній своїй формі троп гніву та помсти служить досвідом катарсису для жіночої аудиторії. Помста головних героїнь тут стає репрезентацією вивільнення від патріархальної несправедливості, яку рідко побачиш у фільмах із чоловіком у головній ролі.
Всі ці фільми демонструють, що і типові «хороші» жінки можуть відповідати на заподіяну їм несправедливість. Так виникає тенденція до створення складніших жіночих персонажів і знімається опозиція між «хорошою» та «злою» жінкою. Адже жінки, як і будь-які люди, не є лише хорошими або злими.
