«Труднощі у навчанні та лінь» — так ще кілька років тому описували нейробіологічний розлад, який характеризувався розладом навичок читання, письма та труднощами у роботі з цифрами. Люди, у яких була дислексія, не знали про свої особливості у навчанні та способи корекції. Проте часто вони стикались з нерозумінням у суспільстві й навіть булінгом.
В Україні серйозно розглядати дислексію як порушення, що потребує корекції, почали лише у 2017 році. Діти й дорослі отримали змогу корегувати свій стан за допомогою спеціально розроблених програм й індивідуальних підходів.
Що таке дислексія
«В Україні порушення володіння навичками читання, письма та математики зараховують до категорії специфічних розладів у навчанні. У нас окремо виділяють терміни дислексія, дисграфія та дискалькулія й позиціюють їх як мовленнєві порушення, що потребують корекції. За кордоном же термін «дислексія» означає збірне поняття, яке містити всі види порушень у навчанні. Його розглядають як нейрорізноманіття, тобто особливість обробки інформації людиною», — пояснює логопединя та нейропсихологиня Юлія Гордієнко.
Особи з дислексією мають труднощі у читанні: можуть плутати літери, часто робити помилки у тексті й не розуміти прочитаного. Дисграфія — це порушення письма. Люди мають проблеми саме з написанням слів, плутають велику і малу літери, пропускають їх або недописують. Також виділяють дискалькулію — порушення математичних навичок або й взагалі володіння цифрами. Чоловік чи жінка не може розв’язувати задачі, розуміти математичні приклади.
«Причин виникнення дислексії може бути кілька. Перша — проблеми у розвитку психічних функцій, які могли виникнути ще у період вагітності. Друга — генетична. Якщо в батьків дитини були труднощі у навчанні, то вони можливі й у дитини», — додає Юлія Гордієнко.
Як виявити дислексію
Дислексію як діагноз можуть офіційно встановити після другого семестру другого класу. З досвіду логопедині, батьки звертаються, коли дитина навчається у другому-третьому класі. У цьому віці школяр вже повинен вміти читати тексти й писати диктанти. Юлія Гордієнко рекомендує приходити до спеціаліста раніше, якщо у дитини затримки мовленнєвого розвитку. Це дасть змогу швидше усунути проблеми, якщо такі є.
«Є різні ступені складності дислексії. Наприклад, найтяжчий — це коли дитина в 10–12 років ще перебуває на рівні літер або взагалі не може володіти символами, з’єднувати їх у склади, — зазначає логопединя. — Окрім цього, є різні рівні дислексії, й вони залежать від того, яка психічна функція просідає або порушення якого аналізатору більше, тобто порушення нервового механізму, що сприймає й аналізує подразнення із середовища. Наприклад, якщо порушена функція зорового аналізатора, то це буде оптична дислексія. Якщо проблеми з фонематичним слухом чи групою звуків, то людина може плутати звуки “с”, “ш” із “р”, “л”».
«Усі вважали, що я лінуюся чи недостатньо уважна»
Порушення навичок читання, письма та володіння цифрами мала і 38-річна Тася Осадча. Щоб наздогнати своїх однолітків у розвитку, дівчині доводилося докладати подвійних зусиль до навчання.
«Мій перший клас припав на 1991 рік. Пам’ятаю, як за планом ми мали мінімально читати 60 слів на хвилину, а в мене виходило близько 30. У мене був достатньо жвавий розум, я багато речей хапала на льоту, а от техніка читання просто не виходила. Мама мене вчила читати, а я не могла скласти два склади. Літери перед очима мінялися місцями. Був момент, коли вона злилася і “Буквар” летів у стіну. Але в мене нічого не виходило з читанням. Мені треба було визначитися: я розумна чи дурна. Тільки ніхто не міг мені дати відповіді, — згадує Тася Осадча. — У другому-третьому класах треба було вести щоденник читання. Він у мене викликав просто паніку, бо я мала відразу до читання. Так само мені не давалася таблиця множення, бо цифри літали в голові, стрибали туди-сюди, мінялися місцями. У моїй голові не було логічних зв’язків, і ніхто не пропонував варіанти асоціативно запам’ятовувати. Усі вважали, що я лінуюся чи недостатньо уважна».
Тасіни батьки — активні читачі. У п’ятому чи шостому класі вони висловили розчарування, адже сподівалися, що їхня донька так само багато читатиме, як і вони, проте дівчина зовсім не проявляла інтересу до книжок.
«Я відчувала себе негідною чи поганою. Здавалося, що мірило моєї успішності у житті визначається читанням. Але найсмішніше те, що школу я закінчила зі срібною медаллю, — каже жінка. — Батьків я не звинувачую, адже вони оперували тими соціальними конструктами, які мали у свій час».
Свої слабкості дівчина змогла компенсувати сильними сторонами. Зокрема, вона має дуже добре розвинену слухову пам’ять і логічне мислення.
«Коли вчитель пояснював матеріал під час уроку, то я добре запам’ятовувала все на слух. Художню ж літературу я іноді читала у хрестоматіях, але частіше просила однокласників розповісти мені сюжет, а під час відповіді вчителю могла дофантазувати, що хотів сказати автор, — згадує Тася. — Найцікавіше сталося у восьмому класі. Через булінг, який був з інших причин, батьки перевели мене в нову школу. Там виявилася набагато приємніша атмосфера. У нас була дуже класна вчителька з біології Катерина Андріївна. Вона з перших днів знайшла до мене підхід. Давала книжки з біології, і їх усі я могла швидко прочитати внаслідок компенсаторних механізмів. Лише для складних термінів мені потрібно було докласти часу й зусиль. Завдяки цій вчительці я полюбила біологію й протягом трьох років їздила на олімпіади. А після закінчення школи вступила на медичний».
Імена з творів дівчина навчилася запам’ятовувати графічно. Зокрема, якщо хтось говорив «Ганна» чи «Андрій», то вона згадувала їх написання. Коли ж називали іноземні імена, то Тася не розуміла, про кого йде мова, і мусила подивитися на написання імені.
«Диктанти я писала досить грамотно. А от у власних творах припускалася багатьох помилок. Мама перевіряла мої тексти й часто сварила за неправильно написане слово чи літеру. Вона не розуміла, чому в мене інтуїтивно не виходить правильно написати, — згадує Тася Осадча. — Щоб навчити мене грамотності, батьки змушували сідати й переписувати текст із книжки. Але зазвичай так у мене виходило більше помилок, ніж під час диктанту».
Про власну дислексію жінка дізналася у 2008-му. Тоді їй було 24 роки, й вона саме працювала лікаркою-психологинею в «Охматдиті». До неї на прийом прийшла дитина зі скаргами на труднощі у читанні, формуванні складів у слова. Дослідивши скарги, вона зрозуміла, що в пацієнта дислексія. А саме такі симптоми мала і Тася у дитинстві.
«Через певний час я мала розмову з подругою, дитина якої має діагностовану дислексію. Виявилося, що її лікували за методикою, схожою на ту, що придумала собі і я, — розповідає Тася. — Я бачу слова не буквами, а цілим фрагментом. У моїй голові ніби сформований графічний набір зі слів. Тому якщо перед очима текст зі звичайними словами, то я швидко читаю й розумію прочитане через контекст. А якщо окремо написати слова «то … от» і спитати, що тут написано, то я не одразу відповім».
Під час навчання в університеті Тася складала конспекти у формі схем і таблиць. Так само вона змогла вивчити й англійську на достатньому рівні.
«Мої конспекти були дуже якісними, але більше нікому не зрозумілі. Вони складалися зі специфічних символів, скорочень. Через графічне зображення мені було легше конспектувати матеріал, — говорить вона. — У дитинстві я мала проблеми з англійською, але мама знайшла мені репетиторку, з якою вже за пів року я покращила свої навички. Вона дала мені схеми на всі часи й правила, а я продовжила формувати свій словниковий запас. До слова, ті конспекти я використовувала ще й в університеті».
Головний лайфак, яким Тася користується у житті, — це не вимагати від себе, коли ти втомлений.
«Якщо я читаю якийсь допис і не можу скласти двох слів, то це означає, що я просто втомлена і мені треба відпочити, — підсумовує Тася. — Дуже важливо знати свої канали сприйняття і користуватися ними. Наприклад, лише нещодавно я змогла вперше послухати книжку Едіт Егер “Вибір”. Оскільки у мене сформувалося з дитинства упереджене ставлення до читання, то я довго вважала, що прочитана книга лише в текстовій версії. Проте коли дослухала “Вибір”, то була щаслива, що можу цю книжку прочитати у такий спосіб і засвоїти».
Чи можна покращити стан та чи існує лікування дислексії
Логопединя та нейропсихологиня Юлія Гордієнко каже, що дислексію можливо вивести на стабільний рівень. Проте що раніше почати працювати з цим розладом, то більше шансів допомогти. Також велике значення має мотивація людини чи батьків і відсутність супутніх діагнозів.
«Залежно від ступеня складності існують рекомендації займатися двічі на тиждень із логопедом і один раз на тиждень — із нейропсихологом. Інколи деякі спеціалісти закривають на заняттях обидва напрями. Якщо дитина старша за другий клас, то робота може зайняти два-три роки. Якщо ж молодша, то швидше, — говорить логопединя. — Проблеми з мовою ведуть за собою проблеми психологічного стану. Якщо у дитини є булінг у школі, немає підтримки від середовища, де вона зростає, то і результат буде не найкращий. Особливо у підлітків».
Серед клієнтів Юлії часто є й дорослі, які скаржаться на проблеми у засвоєнні літер чи чисел. Робота з логопедом та нейропсихологом допомагає їм у самоорганізації та кар’єрі.
«Часто це дуже креативні люди, адже їм доводиться викручуватися, здобувати освіту і працювати. Але, з іншого боку, вони часто швидко виснажуються від такого життя», — додає експертка.
Тому якщо батьки помітили, що їхня дитина має проблеми з засвоєнням навичок читання, письма та роботи з цифрами, то їм варто одразу ж звернутися до логопеда, що працює з порушенням дислексії, або нейропсихолога. Спеціаліст зробить первинну діагностику й проконсультує щодо подальшої програми навчання.
Дислексія в Україні та світі
В Україні не існує офіційної статистики щодо випадків дислексії серед населення. Велика кількість людей живуть із цим і є недіагностованими. Проте дислексія, дисграфія та дискалькулія визнані офіційними мовленнєвими діагнозами. Дитині навіть можуть дати інклюзію, й вона отримає індивідуальну навчальну програму, що орієнтована спеціально на її рівень.
«Як показує практика, батьки звертаються до приватних спеціалістів і працюють над покращенням умінь дитини самостійно, — каже Юлія Гордієнко. — За кордоном же ситуація відрізняється. Зокрема, у Великій Британії з дислексією працюють на рівні держави. Першачків діагностують у школі. Існують спеціальні безплатні пришкільні програми, де з дітьми займаються. Це вважається частиною навчального процесу».
