Моя знайома була шокована, і це м’яко кажучи! Як і кілька мільйонів інших українських жінок, на початку повномасштабного вторгнення вона була змушена тікати з-під бомб та обстрілів, рятуючи маленького сина. Спершу виїхали з оточеної столиці, потім — з України. Подалися до Великої Британії. І от, коли вже за кілька місяців тамтешнього життя моя подруга завела із дитиною розмову про те, що після завершення війни вони поїдуть додому, син шокував її зізнанням: він хоче залишитися жити в Англії. Авжеж, уже разом із татом, який після перемоги зможе приєднатися до них. Не те щоб він не хотів додому, але: «Мамо, а ми можемо залишитися жити тут? На зовсім?»
Слова сина здивували мою знайому великою мірою тому, що вони тікали власне від війни, а не від невлаштованого життя, аб’юзивного партнера чи батька, не від злиднів, покладаючись на війну, як на єдиний шанс круто змінити життя на краще. Ба більше, в Україні, каже вона, син мав усі переваги єдиної дитини в родині успішних підприємців, а отже, і певний рівень комфорту та матеріальних благ, до яких британські умови тимчасового прихистку від спонсорів не могли дорівнятися. Однак дитині знадобилося не так вже й багато часу, щоби зважити та оцінити переваги життя в середовищі, де взаємоповага, спокій, уважність, доброзичливість і максимальна інклюзивність є визначальними цінностями.
Достаток батьків певною мірою творив і в Україні бульбашку безпечного і затишного життя довкола родини, але ж жодним чином не відсікав її від довколишньої дійсності, тож дитина змогла для себе зробити певні висновки щодо посутніх нематеріальних привілеїв життя за межами України.
Тема українського біженства і біженців (чи то українців, що їх тимчасово прихистили інші країни) вже понад рік є небезпечним замінованим полем для дискусії, де кожен крок ліворуч-праворуч несе реальну загрозу нарватися на пекельну ненависть, прокльони та погрози. Така собі гра без правил, де жінка (а переважна більшість із тих 4,5 мільйона українців, що виїхали з України після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, — це жінки з дітьми) за умовчанням злидня, яка купається в золотому дощі соцвиплат, зрадниця і хвойда, яка шикує на єврогроші та яка не варта жодного слова співчуття чи підтримки («Ти ж виїхала, чого тобі ще треба?»). І не дай боже, вголос чи пошепки умовна біженка прохопиться у відвертому зізнанні: так, її життя з виїздом стало кращим, так, її життя, її самопочуття та добробут дітей покращилися, щойно аб’юзивний і токсичний партнер залишився по той бік кордону і не виїдає більше всій родині мізки чайною ложечкою, і так, вона відчуває посутньо менше суспільного тиску щодо своєї зовнішності, свого материнства, свого життєвого вибору і вподобань. І боронь боже, десь прямо заявити: в Європі (в Канаді, у Штатах, деінде) їй та її дітям тепер жити краще. Набагато краще! «О Боже, як вона посміла про це говорити, спаліть цю відьму на вогнищі, негайно!»
Самі ж діти в цьому сенсі, здається, відчувають набагато менше тиску, а тому відвертіші у своїх почуттях і словах. Діти також частіше, ніж дорослі, мають іще не збитий соціальними умовностями компас на справжні цінності, які, будьмо відверті, в Україні мають поки що дещо потовчений та покручений вигляд: ідеться про соціальну рівність, почуття безпеки (не пов’язане з військовими загрозами), гідність, громадянські права та обов’язки, гендерну рівність тощо. Для них ці фундаментальні цінності ще не встигли перетворитися на номінативну жуйку, яка в’язне у зубах політиків та чиновників, втративши будь-який сенс, смак і зміст.
З іншого боку, це не значить, що дорослі аж настільки сліпі, що не бачать очевидного у себе перед носом і воліють брехати навіть самим собі, наче життя в Україні — то суцільна діжка з медом! Вони так само розуміють і навіть сильніше відчувають контрастність життя по різні боки українського кордону, мимохіть зважуючи переваги та вигоди не лише для самих себе, а насамперед для своїх дітей.
Просто дорослість на те і дорослість, щоб тягар відповідальності трохи заземляв найсміливіші мрії та змушував прораховувати наперед дуже буденні питання: де жити, де працювати, яким коштом винаймати житло, вчити дітей, купувати памперси, шкільне приладдя, велосипеди чи новий телефон. І загалом ретельно зважують, чи варто відмовлятися від уже набутих досягнень вдома, щоб в абсолютно новому середовищі починати все з нуля — вже не для себе, не заради своїх амбіцій чи візій майбутнього, а для кращого майбутнього дітей.
«Я не планувала виїжджати з України зовсім, — розповідає українська телеведуча й журналістка Марина Леончук. — Перші дві доби, як почалося вторгнення, я була впевнена, що ми із сином нікуди не поїдемо, і що я попрошу батьків по черзі бути з Гордієм, а сама буду їздити на роботу, виходити в ефіри. Але це було доти, поки я не побачила із власного вікна своєї квартири на 14-му поверсі, як уламком ракети пошкодило сім поверхів сусіднього будинку. Після цього я вже не лишалась у Києві ані секунди». Далі були Черкаси. Потім були Чернівці, де за перший місяць вони із сином п’ять разів переїжджали в пошуках житла. «А потім було робоче відрядження до Румунії, яке стало переломним моментом, коли я зрозуміла, що ми із сином поїдемо з України. Був момент, травень, тепло, я стояла біля місцевої школи, і лунає дзвоник — такий, як був у моєму дитинстві. І я чула ці звуки мирного життя, голоси та сміх дітей, які вибігали зі школи, такі безтурботні, кидали свої куртки на траву, хтось біг до магазину по морозиво, хтось копав м’яча, і я собі думала: “А мій Гордій уже, напевно, забув, який це все має вигляд!” Звуків щасливого дитинства в моїй країні не було чути навіть в умовно безпечних Чернівцях! І ввечері я повернулась додому, а мій син той день просидів у коридорі, була повітряна тривога, не було світла. І він весь час казав мені: “Добре, що ти приїхала!..” Я тієї ж ночі почала шукати програми, які надають можливості переїзду за кордон на час великої війни».
Ось уже майже рік Марина із сином мешкають у Великій Британії. Марина волонтерить, виступає як спікерка у психологічному клубі підтримки жінок, які так само виїхали з України, рятуючись із дітьми від російських ракет та ґвалтівників і вбивць у російському військовому однострої. Каже, що переїзд дав їй змогу переосмислити й себе як журналістку, і себе як маму, зізнається, що спілкування із сином вийшло зовсім на новий рівень, вони багато говорять про Україну та її історію, про війну та їхнє майбутнє.
«Гордій мені каже: “Мамо, мені тут добре і спокійно, і я хочу тут залишитися! Я люблю Україну, хочу відпочивати в Україні, хочу проводити там усі свої канікули, там мої друзі, я хочу знати українську мову, читати українські книжки, але я хочу лишитися тут!”» — розповідає Марина.
Вона не відмахується від слів сина і не вдає, наче не чує його бажання лишитися в Британії назавжди. Натомість пояснює йому, що віза, яка зараз дає їм право перебувати в країні, рано чи пізно закінчиться, і тоді вони повинні повернутися додому, щоб не порушувати місцеві закони.
Водночас пропонує сину думати про можливе навчання у Британії та здобуття для цього спеціальної стипендії. «І це буде вихід, щоб мені не довелося платити величезні гроші за його навчання тут, але він зможе залишитися, а я буду жити й працювати в Україні, бо не уявляю, що можу робити тут. Я не намагаюсь стати британкою, бо я українка. І ми — нація, яка не хотіла нічого, окрім як бути у своїй країні, на своїй землі, розвивати свою культуру, ми хочемо бути незалежними та без москалів у нашому житті!»
Але часом питання повертатися чи ні залежить не лише від зважування переваг та ризиків нового життя в новій країні або й якогось імпульсного бажання ризикнути й оп! — зважитися на остаточний переїзд, на рішення не повертатися, на бажання лишити все позаду.
Світлана Романенко-Дідух — українська мисткиня та поетка, уже понад рік мешкає в Литві разом із сином. Перші тижні великої війни вони ще лишалися в Україні, але, згадує Світлана, з кожним вибухом ракет стан здоров’я її сина, який має діагноз аутизм, погіршувався буквально на очах. «Я дуже боялась у нього регресу, тому що до того ми дуже тяжко працювали чотирнадцять років зі спеціалістами, щоб він досягнув того хорошого рівня, який мав до війни. А тут я бачила, що моя дитина замикається, замикається, а потім він замовчав. Він мовчав тиждень, а потім став ридати, і для мене то була остання крапля».
За словами Світлани, попри тяжку дорогу і первинну невлаштованість нового життя (в Литві вони оселилися в колишньому дитячому будинку, де лікарняний ізолятор переробили для українських біженців на невеличкі житлові приміщення на кілька кімнат), син швидко оговтався, відійшов від стресу, прийшов до тями, повеселішав. Зараз навчається у місцевій школі, де «біля нього всі пурхають, мов метелики». «Я питаю його: ти додому не хочеш? Він каже: “Я додому, поки триває війна, не поїду”».
Життя в маленькому литовському містечку, говорить Світлана, має численні переваги насамперед для сина. Каже, в рідному Борисполі вона б ні за що не дозволила йому самостійно десь кататися містом на велосипеді, тут же спокійно відпускає його на прогулянки, бо знає, що її дитину не скривдять просто тому, що він «не такий, як усі».
«У ставленні до дітей з інвалідністю Литва десь на 10–15 років попереду нас. У нас це все ще дуже повільно розвивається. А тут до нього не ставляться, як до “не-такого”, як це було вдома. Мені не пропонують його десь “закрити”, “ізолювати”, як казали у нас. Тут багато дітей уже навчені спокійно реагувати на таких дітей, як Ігор. Йому тут добре».
І власне, добробут сина у висновку може стати визначальним, коли настане час повертатися додому. «Не можу сказати, що в мене не було думок, а може, лишитися назавжди, — щиро звіряється Світлана. — Я буду дивитися й орієнтуватися за сином. Я зрозуміла, що в принципі ніколи не хотіла виїхати зі своєї країни, я розуміла, що завжди буду чужою не у своїй країні. Але я дивлюсь на сина і розумію, що в Україні йому мало що світить. Тому що він закінчить українську школу, а потім більшість таких людей, як він, сидять вдома. Якщо в Литві вдасться щось по-іншому зробити, я не знаю… Коли настане момент, що можна буде повернутися додому, тоді я сяду, зберу всі камінчики — й вирішу».
Історію українського біженства нам іще належить уповні оцінити, бо поки війна триває, триває і біженство з його непростими рішеннями, неоднозначними висновками, з бурлінням емоцій тих, хто залишився, із почуттям провини, самотності, невизначеності, розгубленості тих, хто виїхав. Історії про дітей, які самі для себе, окремо від бажань чи навіювань із боку дорослих вирішили, що їм справді краще деінде, ніж в Україні, — це ж не про те, що діти погані, непатріотичні, відірвані від ґрунту чи ще якісь.
Це про те, що дитяча оптика миттєво вихопила всі ті незручні моменти, які дорослі часто воліють замести кудись під килим і не згадувати, аж поки той килим, ховаючи кучугури незручностей, не почне випинатися в усіх місцях.
Мені додає оптимізму те, що сучасні діти вже озвучують всі ці неприємні істини про відсутність інклюзивності, відсутність почуття поваги та безпеки, розмаїття та прийняття «іншості» інших. Звісно, хтось із цих дітей спробує докласти максимально всіх зусиль, щоб залишитися там, у тій країні, де вони вперше відчули, що їхнє слово важить, що їхній простір поважають, що їхня «іншість» не дорівнює самотності чи граничній ізольованості, а хтось із батьками повернеться і принесе це потужне бажання змін додому, а з цим бажанням прийдуть і дії. Принаймні, мені б у це хотілося вірити.
«Ми вирішили, що хочемо додому, — каже моя подруга Ірина Фасхетдінова, яка із сином Ринатом після кількох місяців переїздів Європою опинилися в Північній Ірландії. Зараз вони мешкають у гуртожитку, що його місцева влада виділила українцям, які виїхали через війну. — Дитина не полишає надії повернутися додому і щотижня заводить розмову про те, чи можна нам уже повертатися. До 24 лютого я сама була за те, щоб ми переїхали жити з України. Не через війну, а в принципі. Я хотіла поїхати не “від України”, а до кращих умов, насамперед погодних, у більш приємний клімат. Я ніби жила з цією думкою, що от колись переїду, і це для мене було нормально. А тепер, коли ми отак переїхали, все з ніг на голову перевернулося, сказала собі: я ніколи більше з України нікуди не переїду. Щойно з’явиться шанс жити нормально, налагодиться система безпеки, і я буду впевнена, що в дім до нас не прилетить ракета, ми на сто відсотків повертаємось додому. Це наша країна. Це пафосно звучить, так? Але ми тільки вдома не будемо чужими. А я хочу все своє рідне, я відчуваю себе тут чужинкою. Тому ми із сином за кожної нагоди їздимо в Україну. Бо де б ми не були у світі, ми вже зрозуміли, що ми з ним не хочемо бути ніде, крім своєї України».
Не всі повернуться. Не всі захочуть повертатися. Не всім є куди повернутися. Не всі поїдуть додому з нових обжитих місць, навіть коли війна завершиться нашою перемогою. Життя в повоєнній країні — і це варто усвідомлювати вже тут і зараз, щоб трохи походити з цією думкою, — не буде казковим феєрверком економічних перетворень, фантастичних див і миттєвої відбудови. Буде важко, можливо, ще важче, ніж під час війни. Мільйон обставин, мільйон передумов. Було б дуже інфантильно і нерозумно з нашого боку чекати, що кожна-кожнісінька людина, жінка з дитиною, щойно налагодивши поламаний війною побут в іншій країні, зірветься і помчить додому, просто щоб її нарешті припинили називати зрадницею (це, знаєте, теж не надто надихає людей повертатися!).
Значно більш зрілим і виваженим рішенням є прийняття того, що ані ми самі, ані наші життя вже більше ніколи не будуть такими, як були до 24 лютого. Відсійте від цієї фрази зайвий пафос і отримаєте рецепт життя «на сьогодні»: нам є що міняти в собі, в державі, в соціальній політиці, в ставленні до людей з інвалідністю, в ставленні до інших та інакших, в ставленні до жінок та дітей, неоране поле роботи в просторі поваги до себе та чужих кордонів, у царині поваги до прав та відповідальності перед обов’язками. Це величезний шмат роботи не на один рік і навіть не на десятиліття.
Але навіть мурашиний рух у бік змін на краще стане поштовхом, щоби згаданий на початку маленький син моєї подруги в день перемоги спитав: «Мамо, а коли ми вже додому?»
