Рік тому життя кожного українця розділилося на «до» та «після». Хтось втратив домівку і відчуття безпеки, а в когось війна ще й забрала найріднішу людину. Станом на грудень 2022 року радник глави Офісу президента Михайло Подоляк повідомляв, що за час повномасштабної війни втрати української армії становлять до 13 тисяч військових. Кожен полеглий на війні — це цілий світ для його родин, який стає сірим, коли приходить усвідомлення втрати.
Для тих, хто кому довелося пережити втрату близької людини, працюють програми психологічної підтримки. Заняття проводять офлайн або онлайн, у групах чи індивідуально. Таку можливість мають як жінки, так і чоловіки. Розповідаємо, як українцям допомагають впоратися з утратою та де знайти таку можливість.
Veteran Hub
Простір для ветеранів та їхніх сімей Veteran Hub відкрився офлайн у Києві та Вінниці й онлайн із будь-якого куточка країни чи світу. У хабі працюють групи підтримки сімей загиблих та групи підтримки для дівчат і матерів, які чекають коханих з війни.
Групи з психологічної підтримки та реабілітації створює громадська організація «Вільний вибір» та Veteran Hub. Їхня максимальна завантаженість 12-14 осіб.
«Сьогодні у нас є чотири групи онлайн і ще триває набір на дві очні групи у Вінниці та Києві. Адже не всі перебувають у великих містах, тому треба давати можливість і опції різних форматів, — говорить голова правління і психологиня ГО «Вільний вибір» Тетяна Руденко. — Ці групи створені, щоб допомогти людям пройти через горювання та втрату. У цьому допомагають фахові психологи, які пояснюють, що відбувається з людиною, на якій стадії вона перебуває, як можна себе підтримати. Група стає окремим ком’юніті людей, що переживають втрату. Вони підтримують одне одного, можуть розділити свій біль, поговорити про складнощі, почуття, емоції».
Групи безплатні, адже фінансуванням займається благодійна організація Help Us Help. Можливість відкрита як для жінок, так і чоловіків. Єдиний поділ — це різні групи для дружин загиблих військових і для батьків, братів чи сестер.
«Такий формат може комусь і не підійти. Проте дослідження показують, що подібні групи працюють, і ми самі бачимо позитивні зміни у своїй роботі, — додає Тетяна Руденко. — Адже втрата — це дуже сильне потрясіння і проходити крізь біль, спираючись на інших людей, може бути трохи легше ніж наодинці».
Учасники та учасниці можуть отримати й індивідуальну допомогу психолога, якщо відчувають у цьому більшу користь. А також у Veteran Hub можна отримати консультації юристів чи допомогу з пошуку роботи.
Юлія Чубашева, дружина військового журналіста та офіцера ЗСУ Олексія Чубашева
Мій чоловік протягом кількох років ніс службу журналістом у Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України. Неодноразово виїздив у ротації на Донбас, де знімав сюжети про роботу Збройних сил України. Став засновником та головним героєм першого військового реаліті-шоу «Рекрут».
Після повномасштабного вторгнення Олексій вирішив приєднатися до складу 8-го окремого полку спеціального призначення. Спочатку працював над звільненням Київщини, а згодом — сходу України. Загинув 10 червня у Сєверодонецьку під час виконання бойового завдання. У нас лишилася шестирічна донька та кількамісячний син.
Мені важко уявити день, коли прокинусь зранку і зрозумію, що я «пережила втрату». Не впевнена, що це взагалі можна пережити. Тому моя ідея у тому, щоб прийняти втрату, прийняти той факт, що життя тепер змінилося і як раніше вже не буде. І жити. Жити попри все. Вчитися заново радіти, вчитися тим речам, про які раніше і не думала, цінувати кожен день, не витрачати час на щось незначне чи нецікаве.
З реальних моментів, які тримають, — це діти. Не можу сказати, що вони надихають жити далі, але саме заради них рухаюсь і щось у житті святкую. Бо усвідомлюю, що старшій доньці важче, ніж мені, і їй треба допомогти пройти через це якомога менш травматично. І я для неї приклад того, як впоратися з втратою.
Також мене підтримувала і продовжує це досі робити віра в мене мого чоловіка. Він завжди підтримував, як ніхто інший, і вірив у мене, бачив мою внутрішню силу і стійкість тоді, коли я сама цього в собі не бачила. Олексій говорив, що я сильна навіть із позиції слабкості. На його словах стою і надалі стоятиму. Бо якщо він вірив у мене, значить, і я зможу.
Важливо також визнати, що ти зараз слабка і приймати допомогу. Делегувати все, що можеш, і поставити собі за мету бути в гарному стані, наскільки це можливо. Робити все, щоб досягати цієї мети щодня: відпочивати, коли втомлена, працювати, якщо тобі це допомагає, подивитися фільм, переглянути фото і поплакати. Загнати далеко-далеко синдром вцілілого та почуття провини за перегляд фільму замість чергового інтерв’ю Буданова.
Що не дає мені скласти рук? Мінімальна допомога своїм друзям та знайомим акумулювати фінанси на потрібні речі. На жаль, я не зможу замінити свого чоловіка, який допомагав хлопцям із бойових підрозділів і мав велику кількість зв’язків. Проте я можу підтримати точково своїми маленькими зборами.
Також однією з моїх відповідальностей я вважаю підтримку пам’яті про Олексія. Один зі способів — це продовжити його справу. Після звільнення з армії у 2021 році він почав розвивати свій бренд RECRUIT, планував робити колаборації з виробниками і виготовляти якісний одяг для військових. Я вважаю, що цю відповідальність отримала у спадок. Поки що є мінімум — патчі-нашивки з логотипом RECRUIT, але надалі буде продовження роботи.
Завжди вважала, що бігати — це не про мене. Але я обіцяла чоловіку, що після народження другої дитини займуся спортом. Роблю, як обіцяла. І це не про моє здоров’я чи тому, що хочу бути красивою і спортивною. Це про Льошу і дотримання слова, яке я йому дала.
Український ветеранський фонд та «Ветеранський простір»
В Україні також діє гаряча лінія Українського ветеранського фонду щодо підтримки військових та їхніх родин у кризових ситуаціях. Вона доступна 24 години й 7 днів на тиждень. Звертатися можуть і цивільні, щоб розв’язати проблеми, які виникли через війну.
Психологи Українського ветеранського фонду організували онлайн-групи підтримки для цивільного населення. Приєднатися можуть всі охочі й протягом години спілкуватися на теми, які самостійно визначають під час попереднього заняття.
Також в організації діють дві групи підтримки для людей, що переживають втрату близьких на війні, — одна офлайн у Києві, а інша онлайн.
«Групи зустрічаються раз на два тижні. Усього виходить вісім зустрічей. Близько 12 учасників разом проживають втрату протягом чотирьох місяців, спілкуються, а два психологи їх супроводжують у цьому, — говорить психологиня гарячої лінії підтримки Українського ветеранського фонду Тетяна Вареня. — Участь абсолютно безплатна. Проєкт став можливим завдяки програмі “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Зараз саме відбувається реєстрація до групи підтримки офлайн та онлайн. Після заповнення форми з учасником зв’язуються, він або вона проходить співбесіду, щоб зрозуміти, чи готовий/ва до роботи».
«З фахівцем людина, яка когось втратила, зможе прожити горювання з найменшою шкодою для себе і свого емоційного здоров’я», — говорить виконувачка обов’язків директора «Ветеранського простору» у Вінниці Марія Довжик.
Їхня організація функціонує вже два з половиною роки і працює з ветеранами, їхніми сім’ями та родичами полеглих захисників. У «Ветеранському просторі» можна безплатно отримати послуги психолога чи юриста. Від початку повномасштабної війни з’явилася група психологічної підтримки для тих, хто чекає рідних із війни. Пізніше — група підтримки для тих, хто втратив рідних на війні.
Про збори оголошують на сторінках «Ветеранського простору» в соціальних мережах та окремих чатах. У групу набирають не більше 15 людей, адже в такій кількості легше працювати.
Долучаються переважно жінки, серед них багато мам. Тож в організації дбають, щоб на час роботи групи було заняття і для дітей — проводять майстер-класи, поки мама зайнята.
«У групах жінки діляться власним досвідом, їх супроводжує психолог. Окрім цього ми проводимо майстер-класи чи інші заходи, які допомагають відволіктись від пережитого. Наприклад, ми влаштували фотосесію та поїздки в інші міста», — додає Марія.
Дарина Харук, молодша сестра військового медика Тараса Харука
Мій брат зі школи знав, що хоче бути хірургом, і цілеспрямовано йшов до своєї мети. Здобув освіту медика у Львові та вступив на інтернатуру вже у Києві. Через повномасштабне вторгнення закінчив навчання у пришвидшеному режимі й приєднався до медичної роти 14-ї окремої механізованої бригади.
Спочатку служив у Дружківці, а потім перемістився на східну околицю Харкова, де і загинув під час обстрілу наприкінці літа.
Він був гордістю нашої сім’ї: дуже добре склав ЗНО, навчався на державному, працював над своєю мрією. Я не бачила людей, які настільки вперто і завзято йшли до мети.
Окрім медицини, брат ще дуже любив музику, особливо класичний рок. На свою першу гітару він заробив сам у середній школі, а вже у старшому віці полюбляв збиратися зі своїми друзями на нововолинських териконах, грати на гітарі та співати пісні у вільний від медичних підручників час. Коли Тарас мене підвозив на машині, то ми любили голосно увімкнути пісню «Have You Ever Seen The Rain?» і співати. Втрата брата — це велика трагедія для мене.
Я не можу сказати, що мені вдалося це пережити. Біль не вщухає — ми просто вчимося з ним жити. Дуже нездоровий підхід — старатись якомога швидше увійти у звичайний темп. Життя вже ніколи не буде таким, яким ви його знали. Тому, щоби звикнути до нової реальності, тої, в якій нема дорогої для вас людини, треба час.
Втрата рідної людини на війні зазвичай супроводжується психічними розладами, наприклад посттравматичним синдромом, депресією, розладами харчової поведінки. Мій брат був лікарем і завжди наголошував, що самолікування несе більше шкоди, ніж користі, а отже, з хворобою варто йти до лікаря. Тому я мала консультацію з психіатром, який професійно оцінив мій стан і дав поради, як діяти далі.
Якщо ви все ж скептично ставитесь до психіатрів, то допомога психолога це річ необхідна для всіх. Після смерті брата я шукала психологів для себе і родини й була щиро здивована, як багато в Україні безплатних програм психологічної підтримки для сімей загиблих. Я працюю індивідуально і в групі у Veteran Hub. Найбільше допомагає безпечний простір, де я можу говорити про все, що не дає мені спокою, без страху, осуду чи можливості здатись слабкою. Іноді я навіть не потребую порад — тільки щоб мене вислухали. І це на мить полегшує біль втрати.
Окрім мене, у групі є ще кілька жінок, які втратили брата чи сина. Зустрічі відбуваються у супроводі психолога, ми ділимося своїми історіями, переживаннями, болем. Наші історії різні, але всіх нас об’єднує розпач. Ми разом плачемо, нарікаємо, злимось, ненавидимо, сумуємо. Стає трохи легше, коли я бачу, що не сама у своєму горі.
А ще мені допомагає йога. За нестерпним душевним болем ми часто забуваємо, що наше тіло переживає жахливий стрес, і варто хоча б кілька разів на тиждень звернути на нього увагу і допомогти йому впоратись із цим. Думаю, що підійде будь-яка фізична активність чи навіть масаж.
Давати поради в таких ситуаціях — справа дуже невдячна, але якби я могла сказати собі щось одне одразу після смерті брата, це було б: «Дай собі бути». Бути безсилою, слабкою, розчарованою.
І не забувайте, якщо життя раптом втратить сенс, — ми тут, щоби пам’ятати тих, хто тримає над нами небо. Ми не можемо зламатись, бо це б означало піддатись ворогу, а отже змарнувати найвищу жертву наших рідних. Ми повинні бути сильними заради них і заради майбутнього, яке вони нам вибороли.
«Коло Надії»
Роботу у групах із психологом у Карпатах організовує й керівниця проєкту «Коло Надії» Олена Заславська. У жовтні минулого року вона запросила у терапевтичну поїздку 23 жінок, які пережили втрату сина чи чоловіка на війні. Протягом 21 дня вони працювали у групах із психологами, займалися арттерапією. Цьогоріч Олена планує організувати нову поїздку і наразі займається пошуком коштів та спонсорів для цього.
«З нами їздили жінки з Ірпеня та Києва, Чернігова, Рівненщини, Львівщини. Більшість були мамами, старші за 50 років. Але серед учасниць були і зовсім юні вдови, — каже Олена Заславська. — Участь була безплатна, жінки сплачували лише за проїзд».
Олена говорить, що люди, які переживають втрату, досить часто самостійно не можуть звернутися до психолога. Вони або не знають про таку можливість, або думають, що в когось є більша потреба в допомозі.
«Тому їм треба допомогти та розповісти про таку можливість. Для людини, яка переживає втрату близьких, важливо, щоб поряд були не лише рідні та знайомі, а й фахівці», — додає Олена.
З жінками, чоловіками та підлітками, які пережили втрату, з 2014 року працюють і спеціалісти Міжнародної асоціації психологів по роботі з горем та тяжкою втратою (офіційно організацію зареєстрували у 2021 році).
«Ми проводимо змішані групи для жінок і чоловіків, під час яких намагаємося допомогти відкрити переживання та проблеми людей, що до нас прийшли. Проводити заняття можемо онлайн та офлайн у різних містах України», — говорить психологиня Олена Рибалко.
Кожен зі спеціалістів наголошує на тому, що людям, які переживають втрату рідних на війні, не варто ховати свої почуття всередині, а намагатися їх пережити разом з іншими людьми та спеціалістами.
Вікторія Лісна, дружина айтівця у цивільному житті та зв’язківця 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша Власа Лісного
Четвертого вересня ввечері я востаннє говорила телефоном зі своїм чоловіком. А вночі в місце дислокації його підрозділу влучила ракета. Тринадцять хлопців загинули, декілька дістали поранення.
Тієї ночі я втратила своє кохання, свого найкращого друга, батька моїх дітей, свого психолога, тренера і партнера в нашому маленькому бізнесі. Він був усім для мене, і тієї ночі під завалами залишилась і частина мене самої. Це дуже важко. І це найгірший момент у моєму житті.
Що мене підтримує? Говорити про нього. Розповідати різні історії та слухати спогади друзів. Мені важливо, щоби про Власа пам’ятали. Тому я дала кілька інтерв’ю журналістам, розмістила фотографію Власа на стіні пам’яті біля Михайлівського в Києві.
Я спілкуюсь зараз із побратимами та дружинами тих хлопців, що там разом загинули. На жаль, ми як ніхто розуміємо одна одну. Побратими надсилають нашим донечкам відеопривітання, подарунки. Одна з дружин стала мені за цей час дуже близькою, ми з нею ділимося спогадами, якоюсь інформацією, яку вдалося знайти про життя наших чоловіків упродовж тих пів року на передовій. Надсилаємо одна одній фотографії дітей, як надсилали раніше щодня своїм коханим.
Є також ширша спільнота жінок, чоловіки яких були військовослужбовцями і загинули, — «Ми разом» (закрита група). Там зараз близько трьохсот жінок, але спільнота, на жаль, щодня поповнюється. У групі можна написати щось про свої почуття, про свого чоловіка, запитати поради. Те, що не будеш писати на широкий загал, наприклад, як забирала тіло або що бачила на впізнанні. Адміністраторки змогли організувати збір грошей на подарунки для дітей наших героїв до Миколая, це було дуже зворушливо.
З побутом мені допомагає мама. Ми виїхали до Німеччини на початку війни, тут же народилась за місяць до загибелі чоловіка наша друга дитина. Мама бере на себе приготування їжі для старшої доньки, гуляє з дітьми, розважає.
Минуло дуже мало часу. Перший місяць я плакала щодня. Зараз читаю книжки про проживання горя, це теж допомагає. Наприклад, книжка The Grieving Brain авторки Мері-Френсіс О’Коннор. У ній авторка дуже детально описує, що і як відбувається з нейронами в мозку, як довго це триває, як «перезаписати» щоденні події та досвід, щоби було не так боляче.
Ще одна книжка, яку я б раніше ніколи не стала читати, бо вважала себе раціоналісткою, — «Подорож душі». У ній психотерапевт-гіпнолог Майкл Сінґер подає результати дослідження розповідей пацієнтів про свої попередні життя та життя між життями. Я не знаю, чи правда те, що він пише, чи лише гарна казка, але тепер дуже хочеться вірити, що колись зможу зустрітись із Власом ще раз.
Що ще тримає? Це мої дівчатка. Вони ще маленькі: старшій два роки, вона викапаний батько, а новонароджена має синдром Дауна. Знаю, що я для них тепер — цілий всесвіт і саме я тепер у них за двох батьків.
Раніше ми мали з чоловіком плани, і я сподіваюсь, що якусь частину зможу втілити в життя. Наприклад, Влас мав маленьку ІТ-команду, і ми разом із його друзями і колегами намагаємось продовжити цю справу.
Також дуже прикипіла до побратимів чоловіка. Я і раніше надсилала посилки з різними корисними штуками (тактичні навушники, окуляри, нашоломники, мультитули тощо) і смаколиками. Купувала, скільки було грошей, по 10–20 екземплярів, хоч тоді і не знала, хто із Власом разом служить, адже він тримав усе в секреті. Проте зараз я вже з деким познайомилася і тепер посилки збираю їм.
Як не дивно, заземлює і тримає процедура оформлення численних документів після загибелі чоловіка — потрібно отримати купу довідок, свідоцтв, посвідчень, відвідати десяток різних установ.
Я не знаю, коли стане (і чи стане?) легше. Але зараз також роблю усе можливе, щоб про Власа пам’ятали як про Героя, і щоб його загибель не була даремною. Збираю усі фотографії, спогади друзів, листування, щоб потім зробити про нього книжку. Щоб доньки, які бачитимуть очі батька тепер лише на фотографіях, все одно відчували, що він із ними поруч.
Поради психологинь
Як пережити втрату рідної людини на війні
Переживання горя в кожної людини відбувається по-своєму, і немає єдиного правильного варіанту, як впоратися зі своїми емоціями. Головне — не заперечувати власних емоцій: можна багато плакати або взагалі не хотіти цього робити, багато говорити чи мовчати, уникати людей — це все нормальна реакція.
«У період горювання дуже важливо бути уважними до себе. Якщо людина плаче і каже собі, що не можна цього робити, бо вона має бути сильною, — це вже заперечення своїх емоцій та почуттів, — говорить психологиня в методі позитивної психотерапії, членкиня Національної психологічної асоціації України та Американської психологічної асоціації Світлана Тарасенко. — Іноді плач може переходити у фізичні реакції тіла: людина ніби починає задихатися. У такому разі найшвидший спосіб — звернути увагу на своє тіло. Якщо це істерика, то взяти стакан води і пити маленькими ковточками з інтервалом 5–10 секунд, щоб заспокоїти діафрагму. Після цього ми можемо звернути увагу на своє дихання та тіло: робити глибокі вдихи та видихи, подбати, щоби стопи відчували опору, заземлення».
Людям, які люблять тактильність, може підійти інша методика заспокоєння. У руки треба взяти будь-який тактильний предмет. Він може бути м’яким, гострим, пухнастим чи слизьким. Його треба взяти в руки і переминати. На пальцях є нервові закінчення, і в момент істерики чи плачу ми можемо збалансувати емоційну частину мозку, ввімкнувши раціональну. Це відбувається через те, що нам є на що змістити увагу. Ми фокусуємось на чомусь, що можемо побачити, потримати, провзаємодіяти. Ми думаємо про характеристики цього предмета — колір, форму, температуру, текстуру. Саме цей логічний процес вмикає раціональну частину мозку.
«Добре, коли під рукою завжди може бути такий предмет. Наприклад, якщо емоція накриває у людному місці, й ми не почуваємося там безпечно, щоб зараз прожити ці емоції, то, взявши до рук цей предмет, зможемо заспокоїти свої емоції та думки», — каже Світлана Тарасенко.
«Працюючи на гарячій лінії підтримки, наприкінці розмови ми, психологи, іноді чуємо слова “Я дуже вам вдячна, і мені шкода, що не зателефонувала раніше”. Люди думають, що комусь більш потрібна підтримка. А хтось не може перейти бар’єр, що він чи вона сильні й усе зможуть, — каже Тетяна Вареня з Українського ветеранського фонду. — Проте цей біль як відкрита рана. Вона може загоїтися різними шляхами: її може зашити хірург або вона загоїться самостійно. Якщо зашиє лікар, то шрам буде акуратним і маленьким, або він може бути широким і некрасивим, навіть боліти. Так само і з втратою — залежно від того, як ми пройдемо період горювання, таким далі буде наше життя».
Істерика — це зазвичай гостра реакція на стрес, емоційний сплеск. Найчастіше вона відбувається, коли хтось є поряд. Людина ніби підсвідомо хоче показати, наскільки їй боляче. У цьому разі впоратися з цим емоційним проявом може допомогти інша людина.
«Якщо це публічне місце, то краще людину відвести туди, де нікого немає. Якщо зробити цього не вдається, обійняти за плечі й сказати: “Я тут”, “Я поряд”. Говорити треба твердим і впевненим голосом, — радить Тетяна Вареня. — Можна спробувати відволікти на якусь іншу фразу, щось незвичне. Наприклад, у людини нема собаки, а ви впевненим голосом кажете: “Та ти забула нагодувати собаку!” Це приводить до тями».
Якщо у будинку людини є фото загиблого, то важливо, щоб вона самостійно вирішила, що з ними робити: залишити на стіні чи заховати і діставати, коли виникне бажання подивитися.
«Впоратися з болем через утрату близької людини можна в різні способи: у бесіді, у танці, в музиці, написанні текстів, — каже психологиня Владислава Дубініна, яка спеціалізується на роботі з утратою. — Горе дуже енергозатратний процес, тому потрібно вчитися відновлювати власні ресурси. Складіть список того, що може приносити вам задоволення та надавати енергію: прогулянки, перегляд кіно, цікава діяльність, читання, заняття спортом, планування. Не забувайте про релаксацію: спробуйте практикувати йогу, медитацію, техніки дихання, лежати у ванні — все те, що дасть вам відчуття контакту з власним тілом. Не забороняйте собі займатися справами, які можуть приносити енергію та задоволення. Це не зменшує значущості вашої втрати, ви не повинні відчувати за це провину — вам потрібно це для того, щоб пережити горе».
Як підтримати людину, яка переживає втрату
Поряд із людьми, які переживають утрату, ми часто відчуваємо себе безпорадними. Цю безпорадність можна визнати, чесно сказавши: «Я не знаю, що тобі сказати. Але я можу побути поряд, якщо тобі це потрібно».
Наберіться терпіння, ставтеся з повагою до почуттів людини і дайте їй час погорювати. Головне — дати людині відчуття, що її приймають в її горі, що вона не одна і що ви можете дати їй підтримку, коли їй це буде потрібно.
«Якщо ви відчуваєте в себе сили допомогти людині — запропонуйте їй свою підтримку. Запитайте: “Як я можу допомогти тобі?” Якщо зараз людині не потрібна допомога — не нав’язуйтесь, але дайте зрозуміти, що в разі чого — ви готові допомогти, — говорить Владислава Дубініна. — Якщо пропонуєте допомогу, то краще підбирати такі вислови: “Давай я допоможу тобі прибрати/приготувати їжу?”, “Може, разом сходимо за дитиною/до магазину?”, “Хочеш я зателефоную тобі вранці?” Коли людина починає плакати — не заважайте, не знецінюйте її почуття. Дайте зрозуміти, що поруч із вами людина може спокійно висловлювати свої почуття. Можна просто сказати: “Я тут, із тобою”, “Сльози допомагають зняти стрес, тож плакати теж корисно”».
З людини, яка переживає втрату, не варто робити вигнанця. Її можна запрошувати на прогулянки, але потрібно вчитися спокійно та шанобливо сприймати її настрій: вас не повинно напружувати, що людина не проявляє колишню активність і не веселиться.
«Я не рекомендую використовувати фразу “я тебе розумію”, бо насправді це не так. Людина, яка чує ці слова, може навіть внутрішньо злитися через почуте. Тому я б замінила її на “Я лише можу уявити, як тобі складно”. Так ми можемо віддзеркалювати людині те, що ми бачимо, і не знецінюємо вагомість її втрати», — каже Світлана Тарасенко.
Людині з утратою не потрібно давати порад, як треба жити і заради кого, адже вона сама має віднайти свій сенс. Не треба говорити банальних речей: «Ти переживеш», «У нас же війна», «Він був військовим» або «Та ти ж розуміла, що він може загинути». Від цього людині не стає легше — ці слова навпаки можуть викликати ще більшу істерику.
Звертатися по допомогу потрібно тільки тоді, коли сама людина відчуває, що не впорається. Такими ознаками може бути неможливість забезпечити своє функціонування на рівні базових потреб: приготувати їжу, поїсти, сходити в душ, а також постійне виснаження.
«Але люди можуть і самі проживати горе та не звертатися по допомогу — це абсолютно нормально, ми всі різні. Якщо горювання затягується (а це понад рік), то це вже може бути сигналом, що гострота болю не зменшується і потрібна допомога», — підсумовує Світлана Тарасенко.
