Письменниця-фантастка Наталія Довгопол: «Не всім жінкам потрібно хапатися за списи, деякі з них хочуть бути квіточками — і це також ок»

від | 25.10.2022 | Фемкульт, Персони, Читати

Час читання: ( Кількість слів: )

Наталія Довгопол — авторка фентезійних (але не тільки) книжок, яка живе в Афінах, є лауреаткою «Коронації слова», має відзнаку премії «Еспресо. Вибір читачів» за роман «Мандрівний цирк сріблястої пані» та видає нову книжку під час війни з промовистою назвою «Знайти країну амазонок».

Усі персонажки Наталії яскраві та дієві: шпигунки, виховані в особливому притулку, циркачки з мандрівного цирку, медсестра, яку відправили на Кубу, і врешті княжна, яка прагне знайти чарівну країну амазонок на півдні України і своє місце у цьому світі. Про нових героїнь у фентезі та процес їхнього створення ми і говорили з Наталією.

Розкажи про свій новий роман «Знайти країну амазонок». Як виникла ідея? З якими джерелами працювала? Чому для тебе важливі легенди про амазонок в Україні?

Усе почалося з мого захоплення історичною реконструкцією, історичними танцями та, як наслідок, моєї дисертації, якій не судилося бути захищеною. Спершу перешкодою до захисту стала корупція в академічній освіті, а потім я просто перегоріла й вирішила, що писатиму художні твори на основі власних досліджень.

Мені дуже бракувало українського ренесансу та бароко в українській молодіжній і зокрема фантастичній літературі. Агов, у нас також були лицарі в блискучих обладунках, замки, бали та красиві сукенки, адже ми також мали своїх князів і шляхту — романтизований світ, у який неодмінно хотілося поселити своїх героїв. До всього, у шляхти Речі Посполитої існував власний міф — світоглядна концепція під назвою «сарматизм». Буцімто, шляхта веде свій рід від легендарних сарматів, а ті своєю чергою народилися від союзу скіфів з амазонками — войовничими дівами, які прибули на сучасні південноукраїнські землі, втікаючи від завойовників-греків.

Далі було дослідження про амазонок і скіфів. Неймовірно цікаво працювати з символами й атрибутами, як вони перепліталися у різних міфологіях. Щодо вірувань скіфів я підчитала осетинський епос, адже існує концепція, що нащадками скіфів є осетини, які переселилися на Кавказ. Ті перекази дуже добре ладналися з грецькими міфами про змієногу богиню Єхидну, що жила десь у наших широтах, тож вдалося змайструвати цілком пристойне — невигадане — міфологічне тло.

Найбільшого дослідження потребувало, як не дивно, виробництво шовку на українських землях — багато дискусій з бета-читачами, чи розводили у нас шовкопрядів, а чи просто завозили пряжу. Хоча для сюжету це не важливо, але задля історичної достовірності хотілося зобразити максимально об’єктивно.

Дуже багато антуражу я взяла з актових книг — юридичних записів Волині XVI сторіччя, де детально описувалося майно (колір і тип сукна, харчові продукти, звичаї тощо). І звісно, я переглянула свою дисертацію, включила трохи цікавинок зі святкової культури: вечорниці, виїзд на полювання, святкові процесії тощо.

Ще один момент — якось люди з підліткової книгосфери сказали, що нині мало чоловічих персонажів для цієї категорії читачів. І я вирішила їх написати, але оскільки дівчат мені зрозуміти легше, то головний герой Матей був збалансований героїнею Катрею. Вони так тісно сплелися, що навіть не завжди можна сказати, у кого ж провідна роль. У фіналі вони мусили діяти разом — я зробила на цьому дуже жирний акцент. Книжка не дівоча, але феміністична, бо вона про рівність, взаємоповагу й взаємодопомогу. І можливість бути собою.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Vivat (@vivat_book)

До речі, чи є у фентезі сексизм? Чи був раніше і що змінилось?

Як не крути, жанру фентезі притаманна певна клішованість та емоційність — зазвичай читачі мають досить конкретні очікування від тексту, і автори так чи інакше повинні це враховувати. Потреба читачів — змінити реальність на вигаданий світ, де герої схожі на них, але красивіші, сильніші, цікавіші. Де проходять шлях становлення — від звичайного клерка до супермена — та обов’язково перемагають суперпоганця, а разом із ним і власні страхи.

Змінюючи фокус з героя на героїню, автори так само відповідають потребам читачок, які ще кілька десятиріч тому не мали можливості прожити власну історію, задовольняючись роллю допоміжних персонажок чи трофеїв. Якщо раніше прерогативою жінки-героїні були хіба що чари та інтриги, то нині фентезійні жінки взяли до рук мечі й списи. Особливо це відчувається в романтичному фентезі. Утім, приклад суперпопулярних книжок Сари Маас доводить, що навіть така самостійна й самодостатня героїня шукатиме собі цілком маскулінного партнера, який заразом сповідуватиме феміністичні цінності.

Кліше токсичних стосунків і тропу «від ненависті до любові» з ромфанту нікуди не зникає, хіба що нині героїні самі обирають свою роль у цих стосунках. Водночас часто вони не є канонічно красивими та дедалі більше відходять від штампа Мері Сью — пласкої та ідеально успішної в усьому героїні. Утім, ця тенденція поширюється на персонажів обох статей, усе ж таки осмислені й вмотивовані герої є в тренді.

Письменниця-фантастка Наталія Довгопол: «Не всім жінкам потрібно хапатися за списи, деякі з них хочуть бути квіточками — і це також ок»

Яких нових героїнь створюють культові автори? Які тренди переважають? Якщо говорити про іноземних колег — чиї героїні тобі імпонують і чому?

Зі свіжопрочитаного я б зупинилася на прикладі героїні книжки «Локвуд і Ко» Джонатана Страуда. Люсі — оповідачка цієї історії. Одна з трьох дійових осіб роману, вона перебуває в тіні епатажного Локвуда, проте вона є повноцінною героїнею історії та її перспектива цікавить читачів не менше.

Під час інтерв’ю «Фантастичним talk(s)» автор навіть зізнавався, що намагався писати історію від імені Локвуда, але зовсім її не відчував, а от Люсі виявилася вправною оповідачкою. Люсі звичайна підлітка, хоча й володіє здатністю чути привидів і знає, як їх ліквідувати. Але більшість підлітків мають таке вміння, тому у своєму світі Люсі видається цілком звичайною. І ось ця звичайність, нормальність приваблює мене як читачку, резонує — дає можливість пережити пригоди разом із Люсі, навіть не маючи її суперсил.

У цьому контексті згадалася і «Цирцея» Маделін Міллер — нехай твір і не позиціюється як фентезі, але власне є феміністичним переосмисленням міфу, який завжди був розказаний з чоловічого погляду. Аж раптом другорядна персонажка отримала голос.

Ще цього року я ніжно полюбила попелюшку-кіборга Марісси Маєр, яка точно не чекає, щоб її врятували від лихої долі й зовсім не збирається на бал.

Проте є й наївна Персефона з мальопису Lore Olympus — цілком собі барбі-кор персонажка, що, як і інші олімпійські богині, не соромиться підкреслювати свою красу та сексуальність. А ще виказувати підліткову наївність і протест. Недарма авторка Рейчел Сміт обрала для неї рожевий колір. Підсвідомо така гіперсексуалізація викликала в мене протест, а тоді я подумала, що це про інше — про можливість бути такою, якою хочеш. Бо ні, не всім жінкам потрібно хапатися за списи, деякі з них хочуть бути квіточками — і це також ок.

Чому важливо працювати з феміністичною оптикою у фентезі? Що це дає автор_кам і читач_кам? Як ти з нею працюєш?

Ніколи не мала спеціального тренінгу, як писати через феміністичну оптику, навіть не можу дати чіткого визначення цього терміну, але я дуже ретельно прислухаюся до себе — я ж здебільшого пишу таку історію, у якій сама б хотіла пожити. А ще маю сестру (Анна Довгопол — експертка та тренерка з гендерних питань), яка читає рукописи на стадії написання та залишає ремарки на берегах — у кожному тексті трапляється кілька зауважень, на які варто звернути увагу. Зазвичай це дрібниці, на кшталт слова «дівча» в середньому роді чи маскулінної риторики, де на ній акцентувати не варто.

Мене дуже цікавить роль жінки у різних століттях. Вона стільки часу залишалася в тіні, що ми мало знаємо як про видатних представниць, так і про буденне родинне життя. Наприклад, одним із потужних джерелом натхнення для мене зараз є єгипетські кабаре 20-х років 20-го століття — це було ледь не єдине місце, де арабська жінка могла себе проявити поза сім’єю. І мова не лише про роль танцівниці, а й про власниць кабаре, імпресаріо тощо (цей момент ми побачимо в третій частині «Шпигунок з притулку “Артеміда”»).

Або уявімо, що в українському селі 17-го століття народжується дівчинка зі здібністю до точних наук, як у «Проклятому небі». До речі, на написання цієї книжки мене надихнула праця Оксани Кісь «Жінка в українській культурі», яку я ретельно конспектувала. А з інших праць пані Оксани до мене прийшла ідея героїні, яка повторить шлях Юлії Тимошенко — її кампанію з підкорення сердець виборців («Витязь і Вірлиця», що от-от вийде друком).

Зараз мене цікавить сучасна героїня, молода й цілеспрямована, вегетаріанка й SMM-ниця, яка з бульбашки рожевих слоників потрапляє в реальний світ і справжні перипетії. Хоча цю історію я починала писати до 24 лютого, тому не знаю, як підступитися до неї зараз. А щодо жінок на фронті, волонтерства, активізму за кордоном нині — поки писати не можу. Надто мені близько й боляче, я ще й працюю з біженцями у Греції. Проте переосмислюю роль жінки в іншій війні — Першій світовій. Упевнена, що паралелі будуть очевидними.

Письменниця-фантастка Наталія Довгопол: «Не всім жінкам потрібно хапатися за списи, деякі з них хочуть бути квіточками — і це також ок»

Ти часто обираєш персонажок, які мають травму — причинну з «Цирку», княжну з «Амазонок». Чому важливо показувати саме таких героїнь?

Писати про ідеальних не цікаво — таких не буває. А працювати з травмою терапевтично для мене самої. Як людина з підвищеним порогом чутливості, я проживаю ціле життя разом зі своїми героїнями й щоразу стаю сильнішою. Сподіваюся, що це резонує і моїм читачкам. Тож для мене це не лише проговорення теми людей з інвалідністю, а й своєрідний маніфест — наші вади не мають зменшувати нашу цінність чи відбирати право на самореалізацію, кохання, щастя.

До речі, ідея написати про княжну з фізичними вадами виникла під час роботи з підлітками. Я ставила хореографію для дівчат і просила їх усміхнутися для фото — із зубами, бо артисти завжди всміхаються з зубами. Одна дівчинка відповіла, що ніколи так не зробить, бо її зуби негарні. Проте дівчинка канонічно красива, і я ніколи не помічала жодних проблем з її зовнішністю. І мені закортіло розказати підліткам історію про їхню однолітку, яка має набагато помітніші вади, але зрештою перестає їх соромитися.

Фемінізм переглядає стосунки між статями, кажуть, це найбільша революція минулого століття — революція стосунків між двома статями. Якщо жіночі персонажі стають іншими, отже змінюються чоловічі персонажі. Які вони? Чи складно тобі з ними працювати?

Мені цікаво з ними працювати. Якщо я пишу в історичному контексті, то маю враховувати соціальні ролі й реалії обраного часу. Але вірю, що сутність людини незмінна, і я цілком можу шукати прототипи персонажів у своїх сучасниках. А мої сучасники б’ють дружин і обмежують їхню свободу. Мої сучасники порівну розподіляють хатні обов’язки й беруть відпустку для догляду за дитиною. Люди різні, і я хочу, щоб ці різні люди були присутніми в моїх книжках. Але головні герої безсумнівно будуть відповідати моїй власній системі цінностей.

В «Амазонках» ти, окрім усього іншого, говориш про стосунки жінки у шлюбі і про те, що вона втрачає, вступаючи у шлюб. Про те, що реальність і очікування можуть бути зовсім різними. А ще про стосунки матері й сина. Чи не заскладні теми для янг-едалту?

Я працюю з підлітками ще відтоді, як сама була підліткою. Тут є один секрет: треба бути чесною і спілкуватися на рівних, лише тоді завоюєш їхню довіру. Не намагатися бути подругою або сюсюкатися, розповідати про життя як воно є. Наприклад, у повісті «Привиди готелю “Едельвейс”», що розрахована на молодших підлітків, порушені теми сексуального насильства, насильства в сім’ї, пияцтва. Так, не завжди зручно про це говорити, але на те ми й дорослі, щоб взяти відповідальність. Звісно, всі вчитимуться на власних помилках, але мені хочеться показати юним дорослим можливості та небезпеки — не у формі чорного та білого, а у формі діалогу.

Письменниця-фантастка Наталія Довгопол: «Не всім жінкам потрібно хапатися за списи, деякі з них хочуть бути квіточками — і це також ок»

Ти працюєш із жіночими темами не тільки у фентезі. У видавництві «Темпора» вийшов твій роман «Куба-якої-не-було». Що це за історія? Хто вона — героїня цієї історії?

Роман про Кубу є біографічним, він про мою двоюрідну бабусю, яка працювала в київському військовому госпіталі, а в 1962 році записалася допомагати одній із соціалістичних країн. І ніхто не підозрював, що то буде Куба. І що на сусідньому кораблі перевозитимуть ядерні боєголовки. Бабуся не дочекалася, коли я розкажу її історії, але я просто мусила розповісти про досвід радянського, а зокрема українського контингенту на Кубі. А з боку жінки це вийшло емоційно та чесно.

«Шпигунки з притулку “Артеміда”» — теж не фентезі? Як виникла ідея «Шпигунок»?

«Шпигунки» — це пригодницький ретророман, хоча хтось знаходить там елементи стімпанку й записує до фантастики. Я довгий час хотіла написати історію, яка б нагадувала про моїх колежанок із театру. Щойно ми заснували театр історичного танцю «Алентрада», нас було четверо — таких різних і харАктерних. Ми не були подругами, але одна за одну могли й горлянку перегризти, чи приїхати вночі з вином, коли потрібна була допомога. Це було більше, ніж дружба, це було сестринство. І я дуже люблю цю тему в книжках, тонко відчуваю її грані, тож запрошую до читання усіх, кому це резонує.

Які історії ти ще не розповіла? Які плануєш? Про яких героїнь писатимеш?

Працюю над завершальною, третьою частиною «Шпигунок з притулку “Артеміда”», та маю ще декілька розпочатих історій. Звісно, про сильних дівчат. Це буде сучасне міське фентезі — одне в київському сеттингу (у співавторстві), а друге — в афінському. Героїні будуть зі своїми недоліками, згубними звичками й тарганами, але точно зможуть підкорити серця читачів.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...