Якби мій телефон відстежував, скільки часу від початку війни я провожу онлайн, то за інших обставин я би, мабуть, вжахнулась. Я засинаю і прокидаюсь із телефоном у руці. «Як ви?», «Що у вас?», «Як там ваші?» — з ранку до ночі я пишу ці запитання «своїм» людям і з тремтінням чекаю, коли відгукнуться, озвуться, маякнуть, перетелефонують (ох, як я не любила несподівані дзвінки у мирний час і як чекаю їх зараз!) чи ще в який спосіб знайдуть можливість дати про себе знати.
Вже в перші дні війни окреслилось коло «своїх», тих, із кого починаються ранкові «як ти?». Авжеж, це коло не вигулькнуло на рівному місці, але до того ще ніколи в житті не було такої нагальної потреби концентрованого спілкування і бажання хоч подумки, хоч віртуально обійнятися з тими, з ким раніше зустрічалися раз-два на рік, віталися із святами та раз у раз виходили в місто на каву. В емоційному мороці перших воєнних днів, пригадую, оці нескінченні чати і пінг-понг головним запитанням «Ви в безпеці?» рятували мене від заціпеніння, темряви і почуття безвиході. І завдяки «своїм» я дісталась більш-менш укріплених берегів емоційної стабільності вже першого ж тижня війни. «Свої» оприявнились миттєво. Між іншим, так само, як і абсолютно «чужі», хай і за метриками умовно «рідні».
За кілька днів трохи спала нервова напруга, що змушувала робити перекличку усіх мало не щогодини, але у затишній бульбашці «своїх» ми й далі міцно тримаємо зв’язок, ділимося новинами, емоційними спадами і піднесеннями, сумнівами і простими рецептами домашнього хлібу. Ми «здаємо» точки, куди сьогодні завезли набіл (велика кількість моїх «своїх» виявилася ще й сусідами в радіусі кількох вулиць), куди щойно завезли свіжий хліб, де найменші черги в аптеках і де б, нарешті, вполювати трохи котячого корму про запас. Одна подруга купує мені ліки від болючих місячних, для іншої я прихоплюю з полиці маркету додатковий гарячий багет, а це означає, ми скоро побачимось, обнімемось, обміняємось гостинцями, а зранку знову відкриємо «свій» чат взаємопідтримки і допомоги.
Та мені не хотілося б, щоб у когось виникла ілюзія, наче на землі розквітнув Едемський сад винятково приязних стосунків, і всі для всіх раптом стали друзями, і то сердечними. Неможливо стартонути з нуля аж у космос у відносинах, скажімо, із сусідами, з якими ви десятиліттями хіба що ввічливо віталися на сходах. Набурмосений сусід чи давним-давно ображена подруга можуть лишатися такими попри всі ваші добрі наміри. Звісно, можна постаратися і пошукати шляхи порозуміння, примирення чи налагодження розірваних або взагалі незбудованих зв’язків. Проте насамперед варто ще на березі зважити, чи вистачить у вас ресурсу саме зараз вкладатися в щось мало перспективне й дуже емоційно затратне. Я, між іншим, вже відписалась від одного-двох чатиків мешканців будинку, бо на третій день від створення його учасники розсварилися одне з одним через якісь дрібниці.
Тому я волію зараз плекати й укріплювати коло «своїх», мірою сил розширюючи його, але жодним чином не ілюзіями про те, якими мені б хотілося бачити людей, заплющивши очі на те, якими вони є.
Тримаймось своїх.
