Вчені відкривають нові ліки та способи продовжити життя. Якщо ви забезпечені, живете у розвиненій країні, то маєте всі шанси дожити до старості та померти безболісно. Але що відчуває людина перед смертю? Відчуття людей в останні дні життя не вивчені до кінця. Дженні Діар написала колонку для видання The Atlantic про те, що відбувається, коли тіло помирає, і що людина відчуває перед смертю.
Ми з мамою сиділи навпроти медсестри хоспіса, вдома у батьків у Колорадо. Це був 2005 рік. Мама закінчила лікування раку грудей із метастазами. Кілька місяців тому вона гуляла з собакою в горах і навіть з’їздила до Австралії разом із батьком. Тепер мама стала слабкою. Хвороба, хіміотерапія та лікування виснажили її.
Варіанти хіміотерапії закінчилися. Мама вирішила припинити лікування та попросила лікаря направити її до хоспісу. Ми не були готові до розмови з медсестрою, але попри шок відчували полегшення.
За шість з половиною років лікування мама побачила двох терапевтів, шість онкологів, кардіолога, кількох радіотерапевтів, медсестер у двох відділеннях хіміотерапії та хірургів у трьох клініках. Жоден з них, наскільки я знаю, жодного разу не сказав, що відбуватиметься в момент смерті.
На те є причина.
«За два тижні до смерті і до останнього подиху люди стають надто слабкими чи надто сонними. Часто вони непритомні і не можуть розповісти, що відчувають», – каже Маргарет Кемпбелл, професор з догляду за хворими в державному університеті Вейна. Маргарет присвятила десятки років паліативній медицині. Про досвід помирання ми знаємо з розповідей родичів, друзів та медпрацівників. Реальні відчуття передати, звісно, складно.
Джеймс Холленбек, фахівець із паліативного догляду в Стенфордському університеті, порівнює смерть з чорними дірами. «Ми бачимо ефект чорних дір, але зазирнути усередину неможливо. Створюється сильне гравітаційне поле. З наближенням до чорної діри після переходу через «горизонт подій», можливо, закони фізики змінюються».
«Спершу зникають відчуття голоду та спраги. Потім віднімається мова, потім – зір. Останніми пропадають слух та дотик».
Що відчуває людина перед смертю? Досліджень все більше, але останні кілька днів або миттєвостей перед смертю оповиті містикою. Медицина лише починає заглядати за завісу цієї таємниці.
Років 100 тому люди, як правило, вмирали швидко. Але сучасна медицина радикально змінила та продовжила кінець життя. Наприклад, американці, які мають доступ до хорошої медицини, помирають поступово. Затяжні хвороби: рак у термінальній стадії, ускладнення від діабету або деменція забирають життя частіше, ніж нещасний випадок на виробництві або грип. За даними Центри з контролю та профілактики захворювань у США, люди в Америці частіше вмирають від хвороб серця, раку та хронічного обструктивного захворювання легень.
Якщо наближення смерті відбувається поступово, то в кінці все відбувається стрімко. Це називають «активним вмиранням». Холленбек у своєму посібнику з паліативної медицини для терапевтів «Аспекти паліативного догляду» (Palliative Care Perspectives – James L. Hallenbeck) пише, що у фазі активного вмирання люди починають втрачати почуття у певному порядку. «Спершу зникають почуття голоду та спраги. Потім віднімається мова, потім – зір. Останніми йдуть слух та дотик».
Помирати не завжди болісно. «В одних випадках біль неминучий, інші пацієнти – дуже літні – вони просто йдуть. Без страждань. Якщо хвороба тяжка, у вас не обов’язково буде складна смерть. Люди, які помирають від раку, приймають знеболювальне, якщо налагоджений режим прийому, померти можна спокійно», – каже Кемпбел.
Коли люди стають надто слабкими, вони не можуть ні кашляти, ні ковтати, дехто шумно дихає. Здається, ніби пацієнт страждає. Але той, хто вмирає, відчуває не завжди те, про що говорять лікарі. Насправді вчені вважають, що передсмертний хрип зазвичай не болючий.
Людина спить перед смертю?
Більшість людей в останні години або дні непритомні. Важко визначити, чи багато хто з них страждає. «Ми вважаємо, що якщо мозок у комі або ви не реагуєте на зовнішній світ, то і сприйняття може бути знижено, – каже Девід Хьюї, онколог і фахівець з паліативного догляду, який вивчає ознаки смерті. – Ви можете усвідомлювати, що відбувається, або ні».
Через кілька тижнів після розмови з медсестрою мама ледь опритомніла. Вона прокидалася, йшла у ванну, чистила зуби та мила раковину. Ходила автоматом. А її розум уперше у житті віддалився від дітей та чоловіка.
Я хотіла знати, про що вона думає. Я хотіла знати, де її розум. Сидячи біля ліжка людини, яка більше не відповідає, відчуваєш, ніби намагаєшся зрозуміти, чи є хтось вдома, заглядаючи у зашторені вікна. Чи спить вона, чи мріє, чи відчуває щось надприродне? А може, розум покинув її?
Мозок багатьох вмираючих «робить те саме, що й тіло – жертвує областями, які є найменш важливими для виживання», – каже Девід Говда, директор Дослідницького центру пошкоджень мозку UCLA. Він порівнює цей період із старінням: люди втрачають навички планування, рухові навички та важливу функцію – гальмування.
«Щойно мозок змінюється і починає вмирати, збуджуються різні його відділи, у тому числі зоровий, – пояснює Говда, – тому люди бачать світло».
Нещодавні дослідження довели, що загострення почуттів, можливо, збігається з тим, що нам відомо про реакцію мозку на смерть. Джімо Борджігін, нейробіологиня університету Мічигана, вперше зацікавилася темою, коли помітила щось дивне у мозку тварин під час іншого експерименту. Перш ніж тварини померли, концентрація нейрохімічних речовин у мозку раптово зросла. У той же час вчені дізналися, що нейрони продовжують вистрілювати після смерті, але вже інакше. Нейрони виділяли нові хімічні речовини у великих кількостях.
«Багато хто, хто вижив після зупинки серця, розповідають, що коли вони були непритомні, їхній мозок переживав приголомшливий досвід, – каже науковиця. – Люди бачили вогні. Свої відчуття вони охарактеризували як «реальніші за реальне». Джімо зрозуміла, що раптове вивільнення нейрохімічних речовин допоможе описати це почуття.
Борджігін та її команда провели експеримент. Вони ввели в наркоз вісім щурів і потім зупинили їхні серця. “Раптом всі ділянки мозку синхронізувалися”, – каже вона. Мозок показував найвищу активність, випромінюючи хвилі на різних частотах. Спостерігалася когерентність – електрична активність від різних ділянок мозку, які працювали злагоджено. «Якщо ви зосереджені, зайняті справою, згадуєте слово чи якусь людину – це високорівнева когнітивна активність. Тоді показники зростають, – каже Борджигін, – ці параметри повсюдно використовуються при вивченні свідомості, коли люди не сплять. Отже, ми вирішили, якщо ви бадьорі або збуджені, аналогічні показники повинні зростати і в мозку, що вмирає. Насправді, так і є».
Сни зменшують страх смерті
В останні кілька тижнів життя мами, коли її розум ніби відпливав від нас, вона іноді піднімала руки вгору, збираючи пальцями невидимі предмети. Якось я взяла її за руки і спитала, що вона робить. “Розставляю все по місцях”, – відповіла мама, мрійливо посміхаючись.
Напівсон і часткове неспання – звичайний стан людей, що вмирають. Вчені під керівництвом Крістофера Керра в хоспісному центрі на околиці Буффало, Нью-Йорк, провели дослідження снів людей перед смертю. Більшість пацієнтів – 88% – бачили щонайменше один сон чи марення. І ці сни відрізнялися від звичайних. З одного боку, вони здавалися більш ясними та реальними. «Сни пацієнтів у передсмертному стані були більш насиченими, так що сон переносився в реальність, і вони відчували вмирання наяву», – відзвітували вчені в журналі паліативної медицини.
Майже три чверті пацієнтів уві сні зустрічали померлих людей. Збиралися у дорогу – 59%. Важливі події минулого бачили 29% людей. Пацієнтів опитували щодня, одні і ті самі люди часто говорили на різні теми.
Для більшості пацієнтів сни були приємними та позитивними. Дослідники кажуть, що сни зменшують страх смерті. «В основному передсмертні сни/марення були важливими для пацієнтів, означали щось особисте», – зазначають вони.
В останні години, після того як люди переставали їсти та пити, вони втрачали зір. «Більшість вмираючих заплющували очі, здавалося, що вони сплять», – каже Холленбек, фахівець із паліативного догляду зі Стенфорда. «З цього моменту ми можемо лише припускати, що насправді відбувається. Мені здається – це не кома, як думають багато родин та лікарів, але щось схоже на сон».
Складно визначити момент, коли це відбувається, і людина починає засинати або вмирати.
У випадку з мамою так і сталося. Рано-вранці, після того, як на дворі випав сніг, ми з двома її друзями по черзі чергували в бібліотеці, де мама лежала на лікарняному ліжку. Вона здавалася умиротвореною. В тьмяному світлі ранку ми стояли в різних кутках ліжка, слухаючи її хрипке дихання.
Не було драматичних рухів чи ознак, що вона ось-ось покине нас. Вона не розплющила очі і не сіла раптово. Востаннє мама вдихнула, трохи глибше, ніж перед тим, і померла.
«Це схоже на початок шторму, — каже Холленбек, — хвилі постійно прибувають». Але ви не можете сказати, коли вони почнуть підніматися… Хвилі стають вищими і, нарешті, забирають людину у відкрите море».
