Малці Левін було три роки, коли німецькі окупанти вивезли її із сім’єю до гетто у місті Людмир (єврейська назва міста Володимир у Волинській області). Батько загинув під час першого нацистського нападу, але перед смертю встиг сказати Ривці: «Врятуй дітей».
Попри розбите серце й постійний страх, вона виконала обіцянку. Ривка оберігала Малку та двох її старших братів протягом вісімнадцяти болісних місяців, коли вчинки нацистів і тих, хто перейшов на їх бік, ставали дедалі жорстокішими.
Але поруч зі страхом і жахіттями гетто залишилось місце для добрих вчинків, що допомогли родині вижити: офіцер Вермахту, який врятував їх від розстрілу; польська кравчиня, що заховала братів у своїй крамниці; родина українських фермерів Якимчуків, які переховували сім’ю, коли солдати СС захопили ферму. Якимчуки викопали яму під коморою, де сім’я Малки переховувалася довгих дев’ять місяців, долаючи холод, голод і постійний страх бути викритими.
Про цей досвід Малка Левін і розповідає у книжці «Материнська відвага. Обіцянка, яка врятувала нас у Голокост», яка вийде у видавництві «Лабораторія».
Публікуємо уривок.
Наприкінці війни, без домівки і грошей, Ривка знову зібралась із силами, щоб побудувати нове життя для себе та своїх дітей.
Наприкінці серпня у гето зі свого господарства у Литовежі, що за 30 кілометрів на південь, приїхав дідусь разом із маминою сестрою, яка скоро мала народити, та її чоловіком. У гето були лікарі, і сім’я хотіла, щоб тітка мала найкращу медичну допомогу. Вона благополучно народила крихітного хлопчика, і вони всі разом сиділи з нами за обіднім столом 1 вересня, у вівторок. Раптом моя мама виглянула у вікно і голосно закричала:
— Діти, по нас стріляють!
Щоб відзначити першу річницю свого правління, Еріх Кох тріумфально увійшов у гето, а за ним його вірна свита — ґебітскомісар Вільгельм Вестерхайде, який керував нашим округом, і його секретарка Йоганна Альтфатер, в оточенні есесівців, гестапівців і української поліції. Усі озброєні. Ми чули шквал, здавалося, хаотичної стрілянини.
Мама подумала, що ми можемо сховатися під дошками у підлозі. Будинок, у якому ми жили в гето, стояв на коротких палях, під якими була щілина, достатньо велика, щоб там залягти. Добратися туди можна було через приховану ляду, яка повністю зливалася з підлогою. Ніхто б і подумати не міг, що внизу є кілька людей.
Ховалася уся сім’я: дідусь Акін і бабця Міріам спустилися туди разом з моїми батьками, моїми братами Хаїмом (якому було десять), Шаломом (якому було вісім) і трирічною мною. Під підлогою було тісно, задушливо і гаряче. Дивовижно, як моя мама додумалася схопити ранець і покласти туди трохи хліба, меду і води.
Моя тітка з чоловіком і новонародженим сином сховалися у крокві, бо під підлогою місця на всіх не вистачило. Ззовні цей простір під будинком захищали гофровані залізні плити. Поки ми лежали у мертвій тиші, крізь шпарки могли бачити чоботи гестапівців і подоли їхніх довгих пальт, поки вони з великими німецькими вівчарками обшукували кожен сантиметр. У собак, здається, було більше співчуття, ніж у їхніх власників, бо вони не змогли чи не схотіли нас винюхати.
Поки ми рятувалися у сховку, на дворі збирали спантеличений люд. Казали, сам комісар Вестерхайде залишився, щоб переконатися, що операція проходила «гладко». Він полюбляв носити із собою батіг — неважливо, чи був верхи, чи пішки — і безжалісно його використовував. Серед криків і стрілянини наляканий натовп залазив у вантажівки, а солдати СС били людей прикладами рушниць або розстрілювали їх на місці. Секретарка Вестерхайде Альтфатер допомагала заштовхувати чоловіків, жінок і дітей у вантажівки, наче худобу.
Їх вивезли до трьох ям у П’ятиднях, де Шварцброт так ретельно спланував ідеальну братську могилу. Тоді по групах їм наказали роздягнутися і здати все цінне. Жінки і дівчата розплітали коси, щоб довести, що вони нічого не ховають. Золоті зуби виривали. Потім їх змусили лягти у ями, а після цього Айнзатцгрупи (ескадрони смерті) розстріляли їх із кулеметів. Наступній групі наказали зайняти місце між трупами чи на них, і їх теж розстріляли. І, немов машинний конвеєр вбивств, це тривало все далі й далі, далі й далі — шар за шаром трупів, батьки та матері, що пригортали своїх дітей в останньому вияві любові. Убивці насолоджувалися днем. У книзі «Володимир єврейський» один з очевидців описує, що вони сиділи у зручних кріслах з голими торсами, обвішані кулеметними стрічками, пили шампанське та їли шоколад. Цей чоловік жив у сусідньому селі і разом із сусідами був змушений закопувати могили. Вони працювали кілька годин, дехто блював від жаху.
Ще три дні ми з перервами чули стрілянину в гето, після чого настало затишшя. Можливо, у них закінчилися патрони і вони поїхали за новими. Це також дало їм час розікрасти все, до чого вони могли дотягнутися. Під час цієї паузи мій тато вирішив вилізти у будинок і знайти ще води і хліба для нас. Після того, як йому це вдалося і він скинув це все нам, моя мама запитала, чи бачив він її сестру, чоловіка і дитину. З тиші стало зрозуміло, що «ні». Вони просто зникли.
Мама з татом про щось приглушено перемовлялись. Раптом ми почули кроки. Тато сказав мамі: «Врятуй дітей». Тоді ми востаннє чули його голос. Він негайно закрив ляду і відійшов, щоб німці не помітили, як він залазить усередину. Мій мужній, сповнений оптимізму тато пожертвував своїм життям, щоб нас не знайшли.
Той єдиний звук — гуркіт ляди — зруйнував життя моєї бабусі, яка щойно втратила сина, моєї мами, яка овдовіла у тридцять років, і нас, дітей, які втратили батька. Три покоління, знедолені в один момент.
Ми так і не дізналися, що саме трапилося — його забрали і він став одним із тисячі мешканців міста, яких розстріляли і чию смерть не записали, і хто, ймовірно, лежить у братській могилі в П’ятиднях.
За кілька днів дідусь пішов. Мама благала його залишитися, але він відчував, що має пішки дійти до свого села, прагнув повернутися до бабці Ханни. Якщо йому і вдалося дістатися господарства, то його там ніхто не зустрів. Бабцю разом з іншими селянами-євреями забрали і розстріляли в Іваничах. Потім ми дізналися від очевидців, що дідусь усю ніч ховався на дереві на одному зі своїх полів, де снопи чекали на збирачів. Його зловили й розстріляли наступного дня. Сусіди-християни поховали дідуся у землі, яку він доглядав.
Мене все це жахало: схлипування, спрага, голод, тупіт гестапівських чобіт по підлозі над головою, звук битого скла, оглушливий гнів кулеметів. Поки ми переховувалися, мама вночі вилазила зі сховку та йшла на поля. Разом із дідусем Акіном вона володіла землею, на якій вирощували овочі на продаж, а тому добре знала місцевість. Мама збирала те, що могла знайти: цибулю, кукурудзу, буряк, зелені помідори. Очевидно, що в темноті вона не могла розібрати, стиглі вони чи ні. Цікаво, що я на все життя полюбила зелені помідори. Досить довго я навіть не знала, що насправді вони мають бути червоними. То були безцінні овочі. Якби маму зловили, вона заплатила б за них життям. Мама була безстрашною і рішучою, скільки я її пам’ятаю. За 15 днів, 15 вересня 1942 року, вогняна буря — Aktion (акція), як її називали німці, замість правильного терміну «погром», — затихла. Ми тоді не знали, що тиша означала кінець першого погрому, під час якого добре продумані Шварцбротом ями у П’ятиднях почали сягати свого попереднього максимуму — туди викинули тіла 15 000 чоловіків, жінок і дітей. То були ті самі ями, в яких, як нам казали, мали зберігати паливо для літаків Герінга. 15 000 людей вбиті. Без краплі жалю.
