Епічна сага Мін Джін Лі розповідає про кілька поколінь незаможної, але гордої родини іммігрантів, які уперто намагаються взяти долю у свої руки. На початку 1900-х юна Санджа, обожнювана донька рибалки-каліки, закохується у багатого незнайомця, якого зустріла на березі моря. Він обіцяє покласти весь світ їй до ніг, але коли Санджа дізнається, що вагітна і що її коханий уже одружений, вона відмовляється ставати його утриманкою. Натомість дівчина приймає пропозицію шлюбу від м’якосердого хворобливого священника, який прямує до Японії. Рішення Санджі покинути батьківщину й розірвати стосунки з владним батьком її сина покладає початок драматичній сазі, яка відлунює на багато поколінь. «Пачінко» — це історія про неприйняття на офіційному та громадському рівнях, яке переживали й досі переживають в Японії японці корейського походження.
Роман Мін Джін Лі став одним із фіналістів National Book Award. Бестселер за версією The New York Times, «Пачінко» входив до списків 10 найкращих книжок року USA Today, BBC та Нью-Йоркської громадської бібліотеки. Він також увійшов до 75 списків найкращих книжок року, включно зі списками від NPR, PBS та CNN.
«Пачінко» вийшов українською в ARTBOOKS.
Публікуємо уривок.
Доки пастор Шін пішов із Ісаком та Санджею до муніципальної управи та місцевого поліційного відділку, щоб зареєструвати їхній шлюб, Янджін швидким і рішучим кроком поспішила на торговельну вулицю. Їй кортіло бігти. Під час весільної церемонії вона збагнула далеко не всі слова. За таких обставин хотіти чогось кращого було з її боку нерозумно і невдячно, але Янджін, хоч і була за натурою жінкою практичною, все ж сподівалася, що весілля її єдиної дитини буде урочистішим. Хоч вона не заперечувала проти одруження без відкладань, та все ж не знала, що весілля відбудеться того дня. Їх із чоловіком теж одружили про людське око за кілька хвилин. Може, це й не має значення, сказала вона собі.
Дійшовши до розсувних дверей рисової крамниці, Янджін постукала по широкому одвірку, перш ніж увійти. Покупців усередині не було. Смугастий кіт терся об солом’яне взуття продавця рису і задоволено муркотів.
— Аджумоні, давно вас не бачили, — привітався з нею Чо. Він усміхнувся до вдови Хуні. Її ґулька стала сивішою, ніж він пам’ятав.
— Аджошші, добридень. Сподіваюся, ваша дружина й доньки здорові.
Він кивнув.
— Продасте мені трохи білого рису?
— О-о-ох, напевно, у вас якийсь важливий гість. Вибачте, але рису на продаж немає. Ви знаєте, куди йде весь рис, — відповів продавець.
— Мені є чим заплатити, — не здавалася Янджін, кладучи на прилавок між ними гаманець на шнурку. Санджа вишила його власноруч — жовтими метеликами на синьому тлі — й подарувала матері на день народження два роки тому. Синій гаманець був наполовину повний, і Янджін сподівалася, що цього вистачить.
Чо скривився. Йому не хотілося продавати їй рис, бо він не мав вибору й мусив назвати їй таку ціну, як японцям.
— Запасів у мене дуже мало, і коли приходять покупці-японці, а мені нічого продати, на мене чекають великі неприємності. Ви ж розумієте. Повірте, не те щоб я відмовлявся вам його продати.
— Аджошші, моя донька сьогодні вийшла заміж, — мовила Янджін, ледь стримуючи сльози.
— Санджа? За кого? За кого вона вийшла? — уява змалювала йому маленьку дівчинку, яка трималася за руку свого батька-каліки. — Я не знав, що вона була заручена! Сьогодні?
— За нашого гостя з півночі.
— Того, в якого туберкульоз? Та це ж божевілля! Чому ви дозволили доньці вийти за чоловіка, в якого такий недуг? Він же будь-якої миті може впасти мертвий.
— Він забере її в Осаку. Її життя буде не таким складним, як коли вона обслуговуватиме пансіон з такою великою кількістю пожильців, — відповіла Янджін, сподіваючись, що її відповідь покладе край цій розмові.
Вона не була щира, і Чо це знав. Він припустив, що дівчині десь шістнадцять чи сімнадцять. Санджа була на кілька років молодша за його другу доньку — хороший вік для заміжжя, от тільки хто її візьме? Джун, вугляр, розповідав, що той пожилець — якийсь аристократ із багатої сім’ї. А в неї в роду багато різних хвороб. Хто на таке піде? Однак, певно, в Осаці не так багато дівчат.
— Багато запропонував? — запитав Чо, насуплено дивлячись на маленький гаманець Янджін. Вона точно не могла надати такому зятеві пристойного посагу — власниця пансіону мала хіба кілька мідних монет, які лишалися після купівлі їжі для голодних рибалок і двох бідних сестер, яких їй не варто було брати до себе. Доньки самого продавця повиходили заміж багато років тому.
Торік чоловік наймолодшої втік до Маньчжурії, бо його переслідувала поліція за організацію демонстрацій, тож тепер Чо годував дітей цього видатного патріота, продаючи свій найкращий товар багатим покупцям-японцям, вигнати яких так прагнув його зять. Якщо покупці-японці відвернуться від нього, крамниця Чо завтра зачиниться і його сім’я голодуватиме.
— Вам треба рису для гостей? — запитав він, навіть не уявляючи, як ця жінка заплатить за таку покупку.
— Ні. Лише для молодят.
Чо кивнув маленькій змученій жінці, яка стояла перед ним і не наважувалася глянути йому в очі.
— У мене мало товару, — відповів він.
— Я лише прошу стільки, щоб подати нареченій і нареченому на вечерю — хай вони знову скуштують білого рису, перш ніж поїхати з дому, — очі Янджін налилися слізьми, й продавець відвів погляд. Чо терпіти не міг жіночого плачу. Його бабуся, мати, дружина й доньки — всі плакали безперестанку. Жінки забагато плачуть, подумав він.
Його старша донька жила на іншому кінці міста з чоловіком, який працював друкарем, а молодша, разом із трьома дітьми, — з ним самим та його дружиною. Хай скільки продавець рису нарікав на витрати на доньку та внуків, він тяжко працював і намагався задовольнити кожного покупця-японця, який був згоден платити завищену ціну, бо докладав усіх зусиль, щоб забезпечити сім’ю. Він навіть уявити не міг, щоб його доньки жили десь далеко — та ще й там, де до корейців ставилися, мов до худоби. Його аж трусило від думки про те, що його плоть і кров могла б замешкати серед тих сучих синів.
Янджін відрахувала десять банкнот по єні й поклала на дерев’яну тацю поруч із рахівницею.
— Маленьку торбинку, будь ласка, якщо маєте. Мені хотілося б, щоб вони наїлися. Якщо щось лишиться, я приготую для них солодкий кекс.
Янджін підштовхнула тацю з грошима в бік продавця. Якщо він все одно відмовить, вона ходитиме від крамниці до крамниці, обходить весь Пусан, але її донька матиме білий рис на вечерю в день свого весілля.
— Кекс? — Чо схрестив руки на грудях і розсміявся: скільки часу минуло, відколи він чув, щоб жінки обговорювали приготування кексу з білого рису? Сто років, не менше. — Може, й мені шматочок принесете?
Янджін втерла сльози, а продавець пішов у комору шукати жменьку рису, яку припас для таких випадків.
