Іноді я забуваю, чому мені буває так боляче. Здається зненацька, просто чомусь. Але за кілька секунд після того, як мене наче вжалює якась, на перший погляд, дрібниця, я згадую. І починаю гортати свій каталог контексту. Я — українка. Я живу в несправедливому світі, де триває війна. Для світу — понад два роки, для нас — понад десять, понад кілька століть. Я — жінка, і, можливо, це саме той день циклу, коли плакати хочеться від непомітного спогаду про щось із минулого життя просто посеред вулиці з кавою в руці. Я живу в ритмі повітряних тривог та стресу. І ще — проживаю горе втрати. Точно! Нарешті я підбираю правильний пароль, відкривається шлюз полегшення та сльози крапають на мою майку: минуло трохи більше як п’ять місяців відтоді, як тато помер. Знати, чому так паршиво посеред сонячного дня, — вже привід для святкування.
Ось тільки не хочеться жодного фестивалю. Хочеться мати можливість його набрати й поговорити — незручно, ні про що, всього кілька хвилин, як раніше, і недолуго розпрощатись. Отримувати від нього вночі повідомлення в месенджер. Ігнорувати їх. Але абонент буквально поза зоною досяжності — його видалили з Землі, увімкнули шредер, і він зник у печі великої зали київського крематорію за 118 секунд. Я рахувала. Проживання горя втрати — дивне, внутрішнє, самотнє. Його не побачиш, його сильно не покажеш, його не передаси — тільки якщо живеш із цим діагнозом, тоді ти знаєш. Про нього не скажеш на першому побаченні. З цим можна жити. Виявляється, навіть із подвійним, бо накатує і за смерть мами, яка сталась шість років тому.
Ми зі знайомим іноземцем, який має потенціал стати другом, зустрічаємось у Варшаві, й він розповідає, як сумує за Україною, де прожив кілька років. Він розуміє, що того життя більше нема, що потрібно відпустити, рухатись вперед, мати мету, але йому часто буває погано. І мало хто може зрозуміти, але я легко впізнаю цей стан: коли мозок все раціоналізує, пояснює, розкладає на полички, а ти стоїш, втупившись у дошку, де занотовано стадії проживання горя, і просто нічого не хочеш.
Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну всі ми втратили надто багато. І це не завжди про смерть близьких чи рідних. Ми опинились без можливості спокійно спати, знаючи, що вночі не відбудеться обстрілу. Можливості не думати про загрозу смерті від керованої авіаційної ракети Х-59, ударних БпЛА Shakhed 136/131 чи крилатої ракети «Іскандер-К». Можливості гуляти до самого ранку та зустріти світанок. Можливості полетіти куди завгодно просто з аеропорту в місті. Можливості сприймати звук моторів не як тригер. Можливості повернутись додому, де колись було спокійно. Поставте тут своє. Все це — втрачені, забрані у нас, насильно вирвані з рук звичні колись речі, просто тому, що комусь умовно сильнішому так захотілось. І світ це дозволив.
Коли у вівторок 5 березня я отримала дзвінок із міського номера, я вже все знала. Цифри +38044 ніколи нічого хорошого не віщують. «Анно Костянтинівно?» Наче зі зверненням до мене по батькові я переживу цю новину стійкіше. Яка іронія.
Я вже проходила це, шість років тому, коли на початку червня 2018 року померла моя мама. Тепер я знаю, що таке проживання подвійної втрати, бо з першою була необачна, молода та не така свідома, і вона наздоганяє мене. Я була адепткою «все окізму» та I am fine. Я тікала. Ходила в басейн щодня, аби проплисти 800 метрів, 900, 1200, коли мама вже лежала в лікарні. Нічого не казала друзям. Хотіла здаватись сильною, а всередині слабо розуміла, як жити. Занурювалась у роботу та вживала забагато вина в улюбленому Living Room на Подолі, аби втопити страх від того, яким буде мій світ без неї. А потім мені зателефонували — +38044…
Її не стало, і я навіть не пам’ятаю, куди поділись її речі. І змінилось усе, окрім мого механізму: я почала ще більше рухатись — кроками, поїздами, літаками. Була класна подорож до Берліну. Літо 2018-го, пам’ятаєте, яким безтурботним було тоді життя? Я теж ні. Будапешт. Румунія. Сесія в УКУ у Львові. Будь-який напрямок, аби тільки не лишатись із болем наодинці. Будь-який, крім чесності з собою та іншими. Я почала говорити про цей біль більш ніж за рік, коли пішла в інтенсивну щотижневу психотерапію. Мені досі є що згадати. Я часто плачу та сумую за нею.
Мама — свята основа любові до себе та світу, зв’язку з ним, а тепер, шість років потому, я втратила й тата. Мені наче відірвало протез із м’ясом на правій та обрубали ліву ногу, і я вчусь ходити. Беру милиці, які отримую в терапії, сідаю в крісло колісне, яке майструють мені друзі, часто просто лежу і повзу кудись уперед, буває, що танцюю як вмію, а іноді падаю вниз, стрімголов, бажаючи просто розбитись ущент, аби цей біль припинився.
Коли хтось із близьких помирає, навколишнє середовище видає тобі талон на законні 72 години, на «паузу для розв’язання нагальних питань». Похорон неможливо організувати раніше, а третій день здається абсолютно логічним. У перший ти, вирваний із реальності, пишеш у робочий чат, і після цього все, що вчора було там критичним, стає неважливим. Приїжджаєш за речами, дивишся на телефон, який досі працює. Слухаєш висновки лікарів, які достатньо людяно та емпатично говорять, що вони зробили все, що могли. Ти їм віриш. Всі зробили все, що могли. Але чи тато зробив? Чи ти зробила? Вперше за життя ти телефонуєш його друзям, які раз у раз, отримуючи цю звістку, кажуть: «Як же так?» Ти розділяєш ці розмови з однією з тропічних мізансцен всередині кав’ярні на Кловській. Поряд вирує життя. Тобі потрібно, аби саме такими були залаштунки цього досвіду. Ти запрошуєш на похорон і механічно, беземоційно озираєшся: що далі? Дайте мені роботу. Але колеги тебе відпустили, а інстаграм перестав бути місцем, де будь-яка комунікація підтримує. У перші дні знають тільки близькі: найкращий швидкий тест на ваші стосунки.
Ти дізнаєшся нову і дивну інформацію, яка доступна тільки обраним: якщо переплутати адресу та приїхати на Мечникова, 5, а не 6, то можна потрапити не на бʼюті-процедури в Gbar, а до моргу Олександрівської лікарні. Кінець робочого дня цього закладу о 14.00, як ви не здогадались? Уві сні реальне сплітається з минулим, їжа втрачає смак, погода не має значення.
Другий день присвячений документам та оплатам. Гроші та все інше втрачає сенс. Ти й десятки так само сумних, розчавлених людей у черзі. У крематорій. В іншу державну інстанцію. Військові, рідні військових, друзі військових і ти, зі звичайною смертю — не від снаряда, але так само особистою та непоправною. Потрібно обрати саме таку рамку для фото. Саме таку хустинку. Взяти кілька свічок, саме з церкви. Радісно-імпульсивний дзвіночок оплати Apple Pay не викликає жодних емоцій. Часто потрібно платити готівкою, і ти зі здивуванням носиш гроші у конверті, наче повертаєшся на 10–15 років, коли тобі видавали перші зарплати. Знову до моргу. До 14.00. Справ так багато, що час стає неосяжним. Але коли вони закінчуються, ти хочеш ще дозу, і більшу.
Після похорону та поминального обіду розумієш, що марафон завершено. І що далі? Слова «потрібно якось жити», відчуття страху від світу, в якому більше ніколи не буде цієї людини, цей тиждень, місяць, два, три, рік — це і є горювання. І це невимовно боляче і складно. Ти дратуєшся, що потрібно зустріти тих самих людей на 9-й та на 40-й день. Що за дурні порядки? Але вони по-своєму рятують. За столом ті самі люди, та сама татова фотографія, але за вікном більше не лежить сніг. Квітне вишня. Природа не збивається з ритму, і ти просто обіцяєш собі пробувати. І доріжка «горювання» потрохи стає паралельною до твоєї основної.
Живеш на циклічності дій і радієш, що плейліст не став на паузу. Але хочеться мати якусь автоматичну ідентифікацію, яка б, наче значок із зображенням каштана, як дисклеймер, казав усім, що я з Києва і я в траурі. У жодному разі не хочеться, аби траур був усім моїм життям, але так і є. Враження, що тільки сліпий не помітить чорного відчуття суму та туги, в яке огорнуте твоє тіло, думки та безбарвні очі. Але ні, світ живе, і ти озираєшся, намагаючись не кричати вголос: «Як ви можете?» Ти у вирі подій найкращої столиці світу, де інтенсивність чужих емоцій та успішних успіхів можуть знести з ніг. Сумно стає від думки, скільки так само понівечених душ навколо, і всі мовчать. Ви б порозумілись. Разом із втратою коханих та родичів ми втрачаємо дім, дехто двічі, волосся без сивини у 28, звичку планувати на більше, ніж пів року вперед, свободу. Все це — втрати з різною шкалою та магнітудою, але втрати. І є примарне відчуття, що тобі завжди є про що поговорити, через два-три рукостискання збігаються теги проживання горя, але заради умовної нормальності ми натягаємо на обличчя усмішки, більше схожі на вищир. Дивно, що я не бачу в інстаграмі реклами безплатних вебінарів із горювання «всього за 399 гривень і тільки сьогодні»: «Пройдіть всі стадії швидше, ефективніше та без реєстрацій та смс». Але так воно не працює.
Я знала, що горе може об’єднати: ми з дідом та братом діяли як одна команда, намагаючись зробити все, аби тато прожив ще трохи, сподіваючись, що наші спільні промови, прохання, погрози і врешті-решт сльози (мої переважно) змусять його обрати своє здоров’я. Ми знали, що ніхто не зрозуміє нас так, як ми одне одного. І це тримало, невидимо, коли хтось міг упасти.
Але я не знала, що разом, поряд із цим розумінням, може бути так самотньо. Бо швидкість горювання у кожного своя. Мій дід понад усе хоче поставити пам’ятник до татового дня народження: саме на пів року. Я, за звичкою, підлаштовуюсь під його темп і щотижня заходжу до квартири, де жив тато, аби погодувати кота чи полити квіти. Ходжу туди попри все — невиспана та розчавлена, після побачень та після сліз, підіймаюсь пішки, бо немає світла, у +36 та +20, бо мушу, аж поки наприкінці липня мені не стає фізично погано. Я тиждень не можу думати та їсти, але все одно кажу: «Треба туди піти». Я майже непритомнію одного дня, а іншого — починаю скулити, ридати і врешті опиняюсь в істериці під час розслаблювального масажу. Тіло кричить мені, що більше не може бігти. Я перестаю його силувати й кажу діду: «Я не можу так, як ти» та «Я проживаю це зовсім по-іншому». Найскладніша відмова — людям, яких любиш. Але відмовляти собі, ковтати правду, коли вона підступає до горла, — злочин, за який потім розплачуються і вони теж.
Ніхто не скаже вам, як краще горювати. А ті, хто будуть казати, що можна й швидше, і давати поради в стилі «не плач», — мабуть, самі бояться щось відчути. На жаль, у горі ми часто сам на сам. Але, якщо ви впустите його, якщо зізнаєтесь собі, що вам болить ваша втрата, й не будете соромити себе за те, що комусь гірше, — вам стане на крапельку легше. Говоріть про це, називайте, визнавайте з другом, родиною, психотерапевтом.
В сторіз у відомого українського психотерапевта питають: «Як дати раду тривозі самостійно?» — «Не давати їй раду самостійно».
З горем так само.
