Книжка «П’ять. Нерозказані історії жінок, убитих Джеком-Різником» Геллі Рубенголд, що вийшла друком у видавництві «Жорж», — це глибоке історичне дослідження, яке наголошує на мізогінії, що живила міф про маніяка. Авторка повертає голос жінкам, чий образ і долі були затьмарені образами їхнього вбивці.
Поллі, Енні, Елізабет, Кетрін і Мері Джейн — п’ять імен, які загубилися в тіні газетних хронік та поліційних звітів 1888 року. У кожному випадку їм перерізали горло, а чотирьом жінкам видалили нутрощі. Мері Джейн Келлі, єдина з «канонічної п’ятірки», як називають найвідоміших жертв Джека Різника, загинула у своєму ліжку, її тіло було жахливо понівечене.
За допомогою раніше не опублікованих або маловідомих фактів, спогадів очевидців та історичних деталей, Рубенголд відтворює життя та трагічні долі цих п’яти жінок, які намагалися вижити в безжальних умовах пізнього ХІХ століття.
Поллі Ніколс, донька коваля, провела своє дитинство в Доус-Корт. Її життя покращилось, коли вона разом із чоловіком Вільямом оселилася в одному з нових будинків з внутрішнім туалетом. Проте через чотири роки після постійних сварок Поллі залишила чоловіка та дітей і потрапила до робітного будинку. Як зазначає Рубенголд, у ті часи жінки, як Поллі, мали обмежені можливості для виживання.
За вісім років увага слідства перейшла з розслідування її вбивства на моральний характер Поллі. Коронер запитував її колишню співмешканку: «Чи вважаєте ви, що вона була чистою у своїх звичках?» Іншими словами, чи була Ніколс повією і, отже, заслуговувала на свою долю? Геллі Рубенголд стверджує, що немає доказів того, що хтось із цих жінок займався проституцією. Поліція, переконана, що вбивця полював на «жінок з поганим характером», спотворила розслідування.
Рубенголд припускає, що ці жінки стали мішенню не через свою поведінку, а через те, що вони були вразливими — п’яними, бездомними та беззахисними. Вбивця полював на тих, на кого суспільство не звертало уваги.
Публікуємо уривок.
Перед 2:30 ночі Еллен Голланд, повертаючись із Шедвелських сухих доків, де спостерігала за великою пожежею, зустріла колишню сусідку, яка йшла по Осборн-стріт до Вайтчепелроуд. Поллі була не в найкращому стані. Її хитало, йти рівно вона не могла. Коли її зупинила Еллен, Поллі сперлась об стіну. Переймаючись станом подруги, Еллен поговорила з нею «близько 7–8 хвилин», намагаючись переконати Поллі разом з нею повернутися до нічліжки Віллмота. Однак зустріч Поллі з помічником власника, яка відбулася раніше того вечора, переконала жінку, що її туди не пустять. Поллі сумувала через відсутність грошей і непокоїлася, ніби мусить «компенсувати суму за помешкання», хоча це здавалося малоймовірним, адже вона ледь ходила. «За сьогодні я тричі назбирувала гроші на ночівлю, але витратила їх», — повідомила вона Голланд у п’яному каятті, але для Поллі така скрута не була новиною. Перспектива не мати даху над головою цієї ночі, можливо, й була небажаною, але аж ніяк не дивною.
Еллен Голланд повторила цю історію поліції, а тоді ще раз — під час дізнання в присутності журналістів, які почули її в усіх деталях. Однак, навіть не вислухавши її до кінця, представники влади й преса дійшли висновку, що тієї ночі Поллі Ніколс, вочевидь, шукала клієнтів, бо вона, як і будь-яка жінка, що жила між нічліжками, тимчасовими гуртожитками і постіллю в темних провулках, незалежно від віку, була повією. З огляду на це, поліція і преса будували свої теорії про вбивцю. Спочатку вони висували дві версії: згідно з першою, вбивство вчинила «розпусна банда» чи група, яка відбирала гроші в повій; згідно з другою, до якої з часом дедалі більше схилялися, за злочином стояв самотній «убивця повій». В обох випадках, попри відсутність найменших доказів, усі вважали, що Поллі Ніколс — повія.
Надалі ці припущення відіграли роль у визначенні напрямку слідства і підході до написання газетних репортажів, хоча все сказане трьома свідками, які найближче знали Поллі, — Еллен Голланд, Едвардом Вокером і Вільямом Ніколсом — заперечувало упередження, ніби загибла займалася проституцією. Подекуди дізнання перетворювалося на моральне слідство щодо життя самої Поллі Ніколс, наче слухання мало на меті з’ясувати, чи зробила поведінка її долю невідворотною.
Коли в ніч 31 серпня Поллі востаннє говорила з Еллен Голланд, то розповіла подрузі, що їй не подобається нове помешкання в «Білому будинку». Коли Еллен запитала, де Поллі зупинилася, та відповіла, що «жила в іншому домі разом з багатьма чоловіками й жінками». Це інтерпретували в газетах як «будинок, у якому дозволяли спати і чоловікам, і жінкам». Такий коментар пролунав, щоб протиставити цей будинок кімнатам у Вілмотта, яким Поллі надавала перевагу, бо там зупинялися тільки жінки. Що ж до «Білого будинку», то Поллі заявила, ніби «їй там не подобалось» і «там забагато чоловіків і жінок». Вона хотіла повернутися до Вілмотта й пообіцяла Еллен, що «невдовзі повернеться».
Коли Еллен Голланд давала свідчення, слідчий кілька разів питав її про моральність подруги, сподіваючись, що вона зробить викривальну заяву стосовно заняття, яке приписували Поллі. Щоразу Еллен чітко давала зрозуміти, що Поллі не займалася тим, у чому її звинувачували. Коли Еллен запитали, чи знала вона, як заробляла її колишня подруга, вона відказала, що не знає. Те саме вона сказала, коли на неї тиснули питанням, чи пізно Поллі затримувалася ночами.
— Чи ви вважаєте, що вона була чистою у своїх звичках? — запитали в неї.
— О так. Вона була дуже чистою жінкою, — відповіла та.
Тоді слідчий скористався можливістю ще раз випробувати Еллен, запитавши її щодо коментаря про плани Поллі знайти гроші на помешкання.
— Гадаю, ви мали якесь припущення, що це означало, — наполягав він.
— Ні, — твердо відповіла Еллен Голланд, перш ніж повторила, що Поллі мала намір повернутися до нічліжки, у якій зупинялися самі жінки.
Твердження Голланд були такими безапеляційними, що низка газет, зокрема й Manchester Guardian, перефразували її допит, зазначивши: «Свідок не вважає, ніби померла вела непутяще життя; насправді здається, що вона [Ніколс] дуже його боялася».
Не дивно, що саме газети найбільше прагнули показати вдачу Поллі в непривабливому світлі. Журналісти часто викривляли сказане, щоб кинути тінь на моральність Поллі, недбало ігноруючи, навмисно прикрашаючи або ж неправильно розуміючи свідчення. Коли слідчий розпитував Едварда Вокера про поведінку доньки, коли вона жила з ним після розпаду шлюбу, то запитав, чи була Поллі «непутящою». Згідно з Morning Advertiser, Evening Standard та Illustrated Police News, Вокер відповів: «Ні, нічого такого я не чув. Вона проводила час зі знайомими жінками й чоловіками, але я ніколи не чув про щось неналежне». Однак Daily News перефразувала це так, що фраза перетворилася на непристойний натяк. «Вночі вона затримувалася не надто допізна», — нібито казав Вокер, до цього також додавалося: «Найгірше, що він бачив, — це те, що вона водилася з жінками певного типу». Можна посперечатися, чи справді Вокер таке казав, оскільки є принаймні дві взаємозаперечні версії його свідчень. Аналогічно, спроби слідчого спонукати Вільяма Ніколса докладно розібрати характер дружини лише кинули тінь на його власну поведінку, пов’язану з розпадом шлюбу.
Коли Ніколса запитали, чому він припинив виплачувати 5 шилінгів грошової підтримки Поллі, той заявив, що впродовж двох років після розриву вона жила з «іншим чоловіком або чоловіками». Це дало газетам достатнє свідчення, аби засудити Поллі як перелюбницю та розпусну.
