Уривок із біографічної книжки «Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо»

текст
24.07.2024
896 переглядів
6 хв на читання
Уривок із біографічної книжки «Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо»

Видавництво «Навчальна книга — Богдан» анонсувало вихід книжки хорватської письменниці та журналістки Славенки Дракуліч «Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо».

У романі реконструйовано життя Дори Маар протягом періоду, коли вона була важливою частиною паризького сюрреалістичного мистецького кола. Поль Елюар, Жак Лакан, Жорж Батай та багато інших художників, поетів і філософів, з якими приятелювала жінка, — частина цієї захопливої оповіді, що розкриває близькість і залежність Дори від Пабло Пікассо: чоловіка, котрий у всьому, починаючи від знайдених у смітті дротиків та закінчуючи дружинами й коханками, бачив лише матеріал для творчості.

«Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо» — величний портрет жінки, яка поділяла ідеали пристрасного генія. Це роман, що дозволяє читачам проникнути глибоко в душі найвидатніших митців і сприймати їх як своїх життєвих супутників.

З хорватської роман переклала Наталія Хороз, наразі книжка перебуває у друкарні.

Публікуємо уривок.

 

***

Я була готова робити будь-що, аби тільки працювати з Пікассо. Для мене це було найголовнішим. І те, як ми по­єднували фотографії зі живописом, привело мене до ма­лярства, й потрібно було зробити лише один крок, аби пе­ретнути межу й опинитися на його боці, на його території. Це був неправильний крок, бо він був господарем на цій те­риторії. Ми більше не були партнерами. У мене був учитель і майстер, а не просто коханець. Чи цього я хотіла? Про це мріяла? В обмін на повний перехід до живопису я врешті стала Ученицею Великого Майстра. Але ця дещиця поваги в його очах, якою я насолоджувалася після «Герніки», зда­валося, танула з кожним помахом мого пензля. Бо мої кар­тини того часу були лише наслідуванням його робіт. Після того, як він узяв мене під своє майстерське крило, якими ще вони могли би бути?

Я знову почала фотографувати з великими ваганнями і жалем, адже саме тієї миті, коли утвердилась як фотогра­финя, перестала нею бути. Якби була достатньо впевненою, могла би йому протистояти. Але переді мною стояв Бог су­часного живопису, яким я захоплювалася, чоловік, у якого я була закохана. І він переконував мене, що під його покро­вительством я теж повинна малювати. Спокусив мене як жінку, а потім як мисткиню. Але я не можу покласти про­вину лише на нього. Він змінив мене, бо я дозволила йому стати моїм центром, а кожен мистець має сам бути сво­їм центром. Тільки-но центр змістився, зник той крихкий баланс у наших стосунках, який мені вдавалося зберігати, тримаючись за свою територію, наполягаючи на тому, що я працюю, а не просто коханка.

Я більше не була жінкою в чорному з кам’яним облич­чям, етрускою, сміливою та видатною художницею сюрре­алістичного кола, яка могла дозволити собі дистанціюва­тися від Батая без очевидних наслідків. Я більше не була загадковою. Ставала все звичайнішою, але це відбувалося в інтимному житті. На фотографії, яку він зробив, я ди­влюся на нього благально. Пам’ятаю, як просила його не фотографувати мене, бо тієї миті я не була Дорою Маар. Навіть Адорою. Налякана, в якомусь сірому светрі, без слі­ду макіяжу, не кажучи вже про спокійний вираз обличчя. Мої плечі скоцюрблені, що є ознакою замкнутості в собі, ніби я чогось боюся. Мені некомфортно перед його камерою, я схвильована, на очах сльози. Перетворення Дори Маар на Жінку, яка плаче, скоро закінчиться…

Невже я справді так плакала, як на це натякають його портрети? Судячи з них, я перетворювалася на «Жінку, яка плаче». Але перший такий слізливий портрет Пікассо написав ще восени 1937 року, тоді, коли ми разом стільки сміялися! Проте моєї усмішки нема на жодному з моїх пор­третів, які він написав. Чому? Час був такий, іспанська ре­волюція, війна — згодом написали критики. Сльозливі пор­трети Дори Маар символізували той час. Я не маю нічого проти того, аби люди сприймали моє скривлене обличчя та сльози як символ, але вони водночас й інтимна ознака зміни характеру моїх з Пікассо стосунків. У тому, як він писав мене з 1937 року, є щось більше, ніж загальний символізм. Таке бувало й раніше. Трапилося таке і з Ольгою: її кла­сичні реалістичні портрети й пастельні малюнки буквально за кілька років перетворилися на затінені смутком обличчя.

Через деякий час Марія-Тереза також утратила в його картинах легкість, життєрадісність і дитячу безтурботність. А я повільно і впевнено перетворювалася зі спокійної дівчини з коротким волоссям на пляжі у «плаксійку».

Щоправда, після сварок я надсилала Пікассо листи, в яких розпачливо повторювала: «Вибач мені, будь ласка, я більше не плакатиму». Як йому, мабуть, лестили ці слова, мої бла­гання, моя залежність, що стала очевидною, хворобливою і турбувала Поля. Ті, хто знав мене раніше, як він, відчува­ли, що така моя покора не може закінчитися добром. Вони бачили, що Пікассо став грубим, що шукав способів мене принизити, що був дедалі холоднішим та відстороненішим.

Навіть сьогодні не можу дистанційовано розглядати ті свої портрети, дивитися на них так, як на них дивиться увесь світ. Знаю, як він їх творив, як дивився на мене та що мені говорив. І, що найгірше, знаю, що він говорив про мене, коли показував їх іншим.

Привселюдно, коли ми виходили разом, мені вдавало­ся зберігати зовнішній спокій, незважаючи на все, що між нами на той час відбувалося. Пікассо робив усе, щоби пока­зати громадськості мою покору, але я опиралася. Принайм­ні намагалася справляти таке враження. Аж до моменту, коли встала з-за столу й пішла назавжди. Але до того часу мало минути ще кілька років, війна, смерть моєї мами та Нуш. Тепер я думаю, що ці портрети є ознакою того, що він мене просто зненавидів. Я була занадто складною, вимогли­вою, примхливою. Я йому набридла.

***

Ще дещо змінилося між нами після «Герніки». В його очах я ставала дедалі більше чоловіком. У дитинстві Пі­кассо в Іспанії всі жінки, які його оточували, жінки з його родини, просто обожнювали його. Ним молодим захоплюва­лись і повії, щоправда, за гроші. Жінки-художниці, пись­менниці, поетеси, актриси та інтелектуалки, з якими він познайомився лише в Парижі, причому досить пізно. На­приклад, цінував Ґертруду Стайн, вони були друзями, вона спочатку допомагала йому матеріально, але його очікування від жінок і його ставлення до них були визначеними задовго до того. У його світі мислення та інтелектуальність — чо­ловічі риси. Тому жінка, яка має чоловічі риси, жінка, яка думає своєю головою, насправді є чоловіком, незалежно від її зовнішності. Хоча мушу визнати, що Ґертруда виглядала досить чоловікоподібною.

— Я не був у неї закоханий, я любив її як чоловіка, — говорив Пікассо друзям.

Пікассо вважав це компліментом і спочатку часто по­кладався на мою думку в дискусіях про політику чи щось інше. Хіба не було б іще більшим викликом перетворити таку жінку на плаксійку, благаючу бідолашку не лише на картинках, а й у реальності? На жінку, яка чекає дзвінка, тремтить біля телефона і благає про пощаду, про одне-єди­не слово, навіть якщо це наказ.

Одну за одною я втрачала ті опори, на яких ґрунтували­ся наші стосунки.

Пікассо був мені потрібен більше, ніж я йому. Він це до­бре знав. Відколи я почала ставати все більш емоційно за­лежною, а він, ніби зважуючи цю залежність на якихось точних внутрішніх терезах, усе менше цікавився моєю дум­кою. Я відчувала, що мій інтелект, на який він донедавна часто покладався, в його очах утрачає вагу. Чому? Бо він зробив висновок, про який казав у різні способи, що така людина, як я, наділена здатністю думати, оскільки володіє рідкісною для жінок рисою — «чоловічим мисленням», не повинна аж настільки піддаватись емоціям. Не повинна доз­воляти своїм почуттям керувати її життям.

— Раціональна, розумна, серйозна людина і серйозна мисткиня, — наголошував він, — не повинна піддаватися ірраціональним поривам. Адже почуття завжди спрямовані на інших, а це означає, що ти дозволяєш іншим визнача­ти твоє життя. Однак мистці мусять бути егоїстами. Вони повинні завойовувати час та простір для себе і завойову­ють, відбираючи їх у ближніх, іншого шляху нема. Крім того, почуття є причиною принижень.

Пікассо мав слушність. Коли я дозволила собі бути лише жінкою, коханкою, то втратила не лише свою ідентичність, а й свою індивідуальність, як і міру приниження, яке могла витримати.

Я пишу це, з часом помудрівши. Тоді, наприклад, пи­сала йому: «Я привіталася зі своїми друзями і раптом не­сподівано відчула себе щасливою. Я знову відчуваю радість і все, що ти мені дав, як раніше. Несподівано я така багата. У мене є все, що ти мені подарував. І до мене повернулося збудження, яке відчувала у молодості та яке, як я вважа­ла, минуло назавжди. Я ніби п’яна, але не від вина. Я палко хочу працювати. І тепер мені здається, що я нарешті вмію любити. Чітко це бачу…».

І тоді я була вже не підлітком, а зрілою жінкою! Щора­зу, коли це читаю, то запитую себе, в кого я була закохана? У художника чи в людину? І чому не могла їх розділити, якщо сама була такою розділеною? Від нього як від чоло­віка я отримувала так мало, крихти уваги, залишки почут­тів. А від художника? Я отримувала уявлення про творчий процес. Але тоді не розуміла, що у випадку з Пікассо не­можливо було відділити одне від одного і що це уявлен­ня, ця моя присутність у його житті мала свою ціну. Він опосередковано давав мені зрозуміти: хочеш бути зі мною, розділяти мої будні, бути присутньою? Гаразд, але тільки на моїх умовах, це єдиний спосіб. Тільки я вирішую, чи ма­тимеш ти доступ, коли і як.