З долею багаторічної ув’язненої таборів і авторки одних із найкращих мемуарів про 20-те століття Надії Суровцової не зрівняється, певно, жодна кінострічка. Жінка, яка відбула 29 років неволі, медсестра в лазареті за часів Першої світової, українка, що вперше здобула ступінь докторки філософії у Відні, делегатка на конгресах Ліги Нації, працівниця Секретаріату за уряду УЦР, Гетьманату й Директорії — у кожному амплуа вона відстоювала власну гідність і права.
Навіть там, де ламались найсильніші, Надія Віталіївна Суровцова зуміла зберегти себе й написати спогади про плин «такої доби, що її ще не знала історія».
Юність Суровцової: вища освіта супроти батьківської волі
Народилась Надія 18 березня 1896 року в Києві. Батько походив із сім’ї поміщиків на Полтавщині, студентом бунтував. Невдовзі після її народження тата заарештували й відправили на заслання. Втім, він повернувся й наповнив дитячі роки Наді духом українства: дівчина запам’ятала вечори народних пісень і студентських суперечок на політичну тематику. Мати була з Тули й, радше з бажання порадувати чоловіка, як пише Суровцова в мемуарах, вчила доньку української мови.
Коли Надії було десять, родина перебралась до Умані. Дівчинка вже тоді була дуже здібною. У чотири роки сама навчилась читати, обводячи літери в газетах, а замість казок від батька слухала епізоди з грецької мітології. Ще до переїзду вміла трохи говорити французькою і німецькою.
В Умані дівчина вступила до гімназії. Вечорами читала батьку-адвокату судові справи, кодекси й «щось наукове», бо куди ж дванадцятирічці гортати, наприклад, «Ілюстровану історію України» Грушевського? Це ж дитячий садок! До того ж із класиками, як пише Суровцова, ознайомилась ще до школи, а потім опановувала все, що було в бібліотеці.
З освіти в провінції дівчина вичавила всі соки, завершивши гімназію із золотою медаллю. У питанні наступного етапу освіти батько поставив руба свою позицію: або вступаєш в Україні, або ж ти мені не донька. Обравши вищу освіту в центрі імперії, Надія опинилась на історико-філологічному факультеті петербурзького університету та залишилась без батьківської допомоги.
У вирі історії: медсестра в лазареті й інструкторка УЦР
Проблеми, знайомі українській молоді не одне десятиліття: плин студентських років перериває війна й революція. Надія бігала по лекціях і досліджувала історичні теми з запалом. Хоча доводилось розриватись між навчанням і підробітками, бо батько був принциповим і грошей не давав. Та цей час закарбувався збудженістю духу до нового, віднайденням ідейних братів і сестер — українське юнацьке товариство в петербурзі було великим.
Першу світову війну Суровцова зустріла в Умані й одразу подалась проходити курси медсестер, аби допомагати пораненим солдатам. Вона зауважує у спогадах, що причиною був не «порив квасного патріотизму», а жаль до своїх. Надія згадує, що тоді пізнала багато людського страждання, а виходячи зі шпиталю, вже й не знала, хто є божевільним насправді. Згодом, у добу революції, Надія опинилась на межі психічного розладу. Дівчина починала безперервно виголошувати промови щоразу, опинившись на самоті. Психіатр наказав покинути політичну діяльність на певний час.
Тоді ж, після швидкого уманського медичного вишколу, дівчина рушила до петербурга: українська спільнота відкрила лазарет у княжому палаці. Поразка імперії стала очевидною, а молодь — дедалі більш радикальною. Юнацтву кортіло читати галицьку літературу, утворити Українську державу в союзі з братами й мати власну армію, як її здобуло собі наше студентство за австрійців. Свої юні погляди Суровцова описує так:
«Що ж до мене, то я дедалі то більше ставала прихильницею відокремлення від росії, утворення незалежної держави. Якої ж саме, над тим я не думала ні тоді, ні кілька років пізніше, коли це питання стало дуже актуальним. Якось воно в мене поминалося. Була любов до народу, загальні гуманні принципи, але глибше не йшло».
Почалась революція. Вже тоді, як пише Суровцова, вона розуміла, що ліберальний російський уряд не принесе Україні полегшення. Імперець у будь-якому своєму амплуа продовжить душити національну культуру й селянство. Студенти, серед яких і Надія, підготували маніфестацію з прапорами й крокували вулицями петрограда. На це перехожі здивовано поглядали: звідки стільки українців? Умань чекала на Надію, яка поверталась вже не звичайною студенткою, а інструкторкою Української Центральної Ради. Які обов’язки несла за собою ця посада, дівчина не розуміла. Та тішило її, що стала носійкою революції й повстання України.
Далі кар’єра Суровцової стрімко злетіла. Познайомилась із Грушевським, виступала в казармах, пропагуючи українізацію війська (пускали її туди з поваги як до медсестри, хоча жінкам вхід було заборонено), стала заступницею голови «Уманської селянської спілки» у 21 рік і активно вела просвітницьку роботу серед селян про майбутнє з УЦР, намагаючись пояснити програму уряду, якої тоді ще не було.
Досягнувши немалого в Умані, Суровцова рушила до Києва. Там почала працювати в Генеральному секретаріаті внутрішніх справ. У спогадах про цей період виявляє себе краса й сила мемуарів Надії Віталіївни: наскільки всотує вона всю пишність столиці, що підводить голову й квітне в дусі національного життя. Хтось би перетворив такі спогади на зведення політичних подій й свою участь у них, та Суровцова фіксує не лише це.
Про секретаря й письменника Володимира Винниченка вона чесно каже, що як митця не любила й навіть спалила його книжку аморального змісту. Цікаво знати, яку, але, певно, Суровцова вирішила вберегти читачів від грішного. Згадує Надія, як відвідувала перші вистави Молодого театру Леся Курбаса й підтримувала спроби новаторства, захоплюючись роботами режисера. Вечорами з парубками ходила на лекції з математики: подобалось, що викладали українською.
Під офісом Секретаріату щодня відбувалися різні маніфестації. Поки на Арсеналі бунтували комуністи, на Хрещатику український уряд був зайнятий своїми справами й зʼясуваннями правильного політичного курсу. У 1918 році постало вже й Міністерство закордонних справ УНР, куди перейшла працювати Суровцова. Хотіла бути ближчою до «самого джерела політики» і про своє кар’єрне зростання написала так:
«Міністерству приділили будинок Терещенка, на Терещенківській-таки вулиці, 9, навпроти Миколаївського скверу, по той його бік. За сквером був університет і Ботанічний сад, в якому я дитиною віталася з скіфськими бабами, що там стояли. Тепер дитина підросла і незабаром з діловода біженецьких справ стала начальником загального відділу міністерства закордонних справ.
Але то був тільки початок».
Нові ролі — керівниця, емігрантка й докторка філософії
Спершу попрацювати в міністерстві Надія встигла мало: Київ зайняли більшовики. Під час першої окупації столиці дівчина була в місті під несправжнім ім’ям і прізвищем. Невдовзі українське військо й Центральна Рада повернулись. Окрилена молодь Міністерства закордонних справ вважала, що кровопролиття закінчилось назавжди, влада встановилась, а західні країни визнають незалежність України. Та цього не сталося — прийшов Гетьманат.
Міністерство закордонних справ, де працювала Суровцова, продовжило роботу. Уряд — новий, а держслужбовці залишились із попереднього. Розбиратись у негараздах із владою довелося недовго. На зміну швидко прийшла Директорія. Тепер дипломатична робота кипіла з більшою силою — потрібно було замінити гетьманських послів у інших країнах, знов прийняти візити гостей-політиків з інших країн і підготувати представництво для Паризької мирної конференції. Щоправда, Україну ніхто не запрошував, але до місії готувались з усією відповідальністю.
Шлях на конференцію пролягав через Швейцарію — там для Надії й завершився. Більшість працівників місії, серед них і Суровцову, скоротили. Повернення додому, на погляд дівчини, було неможливим. Так почалась еміграція довжиною у сім років. Аморфно чекати незрозуміло чого було не в її стилі, тому Надія рушила до Відня.
Чого тільки не втілювала Суровцова за сім років вдалині від України. Одним із перших її завдань стало отримання освіти за кордоном. Захистивши дисертацію на тему «Богдан Хмельницький та ідея української державності», Надія стала першою з «Великої України», хто здобув ступінь докторки філософії.
Політична й громадська діяльність також не зупинилася: Суровцова вступила до Жіночого союзу українок, а також Жіночої ліги миру і свободи; познайомилася з президенткою організації й делегатками далеких країн. Отримуючи звістки з України про голод у 20-х, Надія створила з товаришами провізорний комітет, зібрала гроші на гуманітарну допомогу і переправила посилок більше, ніж на тисячу доларів. На ті часи це значна сума, втім, сама Суровцова в спогадах називає її мізерною.
Двадцяті для Суровцової відзначились мандрами з виступами на конгресах Ліги — Нідерланди, Німеччина, США. Вона поступово захоплювалась ідеями комунізму. Спочатку були просто зв’язки з соціал-демократами, потім — публікація у прокомуністичному часописі Відня «Нова громада» про те, що справжнє життя твориться зараз в Україні, а еміграція — ніщо. У 1924 році Надія вступила до австрійської компартії.
Чому ж Суровцова вирішила повертатись до радянського союзу? Раптово Надія знайшла себе у вирі комуністичного життя Європи: подружилась із повноважним представником Української рср в Австрії Юрієм Коцюбинським, влилась у профспілки й слухала про поїздки до Комінтерну. Комунізм і національна ідея більше не були в її світогляді чимось протилежним, розділеним ріками пролитої крові. Знайомства з діячами руху також мали свою роль: коли Винниченко й Петлюра викликали в дівчини відразу, то, скажімо, член ЦК Австрії Франц Корічонер був другом і комуністом, «відданим найсвятішим ідеалам».
І ще Суровцова мала просте бажання. Коли друг помер в еміграції, дівчина усвідомила, як сильно хоче бути похованою на рідній землі.
Омріяне повернення: два роки щастя перед десятиліттями неволі
У 1925 році Надія повернулася в срср — спочатку в москву, а згодом до України. У перший день в Харкові познайомилася з Олесем Досвітнім, Остапом Вишнею, Петром Панчем, Майком Йогансеном, Валер’яном Поліщуком, Миколою Хвильовим і Михайлом Яловим. Усе це товариство було в редакції «Вістей».
Суровцова одразу опинилась у вирі подій і стала товаришкою письменників: швидко до знайомих додалися Микола Бажан, Лесь Курбас, Микола Куліш, Юрій Яновський та інші. Працювала за ті два роки Надія у безлічі установ. Нарешті була серед українців, що поділяли її ідеї: еміграція Суровцову за комуністичні ідеї не любила.
Життя бентежило й робило щасливою. Надія знову ходила на вистави Курбаса, як у 1917 році: тільки тепер він пропонував абсолютно «нове, сміливе, прекрасне» мистецтво. З бойчукістом Іваном Падалкою грала в більярд і позувала для картин дещо роздягненою. Художник дарував їй акварелі й розмалював камін Суровцової фресками. У спогадах вона поділилася смішною оказією:
«В той час у Венеції мала відбутися виставка картин, і Падалці спало на думку зробити туди мій портрет. Він писав картину на цілий зріст, у досить “роздягненому” туалеті. Я приходила до нього позувати, роздягалась, прибирала належний вигляд у якійсь все-таки одежині, і ми весело розмовляли. Одного разу до мене приїхала мама. Було далеко за північ, я вже роздяглася і засинала. Щось застукало. “Хто?” — “Та я”,— почувся голос Падалки. Мама трохи здивовано поглянула на годинник. “Зараз, ось я одягнуся”, — обізвалася я. На це почулася вбивча репліка з-за дверей: “Подумаєш!” Я одяглася, відімкнула двері, а коли Падалка ввійшов і побачив маму, він страшенно збентежився: “Ну, я краще піду!”
Розуміється, ми його не пустили»
Олесь Досвітній приходив до неї писати романи. На нетверезі вечори й ночі збиралися Куліш, Яловий, Хвильовий, Любченко, Слісаренко й Семенко. Жінка поринула у «чудесне почуття відзисканої батьківщини», описуючи в спогадах свої тодішні справи й друзів світом, «про який можна було хіба тільки мріяти». Тоді віднайдена Радянська Україна підготувала «сюрприз»: виклик у ГПУ з пропозицією стати сексоткою. За відмовою Суровцової настали арешт і 29 років неволі.
Табірне буття: Суровцова встояла в найбільший шторм життя
Надія отримала п’ять років ув’язнення в соловецьких таборах за польсько-німецьке шпигунство, що перетворилися сумарно згодом на 29 років ув’язнення й заслання.
Замість Соловків Суровцову неочікувано відправили до ярославського політізолятора. Своє ув’язнення жінка сприймала як присуджене долею і не ремствувала на комунізм через це. Вирішила вижити, зберегти тіло й душу попри все. Зібрала в камері-одиночці солідну бібліотечну полицю й здобула дозвіл «згори» на літературну працю. Надія мала дуже зайнятий графік: читання, написання мемуарів (тоді саме дійшла до етапу революції), заняття економікою і бухгалтерією; вивчення японської, італійської й тюркської — дозволяли прогулюватись лише з сусідом-тюрком (так його національність у спогадах означує Надія). Інших мов він не знав. Зате Суровцова вирішила вивчити його мову, щоб мати товариша. Кожного дня вчила п’ять слів новою мовою, вела словник. Педантичність Надії у кожній справі, за яку вона бралась навіть у неволі, вражає. За три роки занять жінка розуміла свого друга, трохи розмовляла й навіть писала.
Надія відстоювала те, що для неї важливо, навіть горобчика, якого підгодовувала щодня. З живого в камері Суровцова мала лише муху, тому приліт пташки сприйняла з трепетом. Наглядач, побачивши дружбу ув’язненої з горобчиком, позбавив її спочатку прогулянки на тиждень. Жінка продовжила годувати — тоді «робот», як називає Суровцова його у спогадах, відібрав бібліотеку. На третій раз забрав можливість написати листа матері в цьому місяці. Надія і тут не поступилась. Врешті наглядач здався й залишив Суровцову з горобцем у спокої.
Ці роки ув’язнення завершились. Надії було призначено рушати на заслання до архангельська. Прикметно, що 1933–1937-мі, тобто архангельський період, зі спогадів випадає. З листів до вчительки Кіри Іванівни Данилівни й інших досліджень дізнаємось, що Суровцова три роки працювала коректоркою у друкарні імені Склепіна й науковою співробітницею краєзнавчого музею. У 1935-му одружилась із російським соціалістом Дмитром Олицьким. Знайомство відбулося в дусі ярославського політізолятора: їхні камери під час ув’язнення були поруч. Поселилась пара разом і приймала інших засланців з України в гості протягом семи місяців. Так і з’явилась справа «Української контрреволюційної націоналістичної групи в архангельську», за яку Суровцова знову отримала п’ять років таборів. Її чоловіка розстріляли через пів року.
Надію відправили на Колиму в ГУЛАГ. Здоров’я було зіпсоване, на важких роботах Суровцова падала з ніг, тому опинилась на виведенні сортів рослин, придатних для існування на Півночі. Та й ця праця для Надії була важкою. Коли в ярославлі можна було зберегти дух читанням і навчанням, то Колима зводила з розуму вічною сірістю, нестерпними умовами й забороною на книжки (навіть леніна!). До того ж ув’язнення тривало з невідомих причин на пів року довше. На волю жінка вийшла влітку 1942 року.
Довгих сім років після Надія працювала на різних роботах: покоївкою, медсестрою в шахтарському шпиталі, маляркою, лісорубкою, швачкою і перекладачкою.
У 1950 році Суровцову втретє заарештували з поселенням у Магаданській області. Про це Надія написала так:
«Скільки їх було вже, цих тюрем, на моєму шляху! Паркетні, з килимовими доріжками на лубянці, камінний мішок Пугачовської вежі в бутирках, тюрми Харкова, архангельська, вологди, іркутська та інші, їх імена ти, Господи, вєсі… Чей же цьому не буде кінця? Ні, кінець буде, звісно буде, інакше б не варто ні жити, ні терпіти, ні вірити. Але… “прийде він по наших вже кістках”… — писав Франко».
У 1954-му Надія Суровцова розпочала клопотання про скасування вироку та отримання дозволу на повернення на батьківщину. Лише через три роки жінка була реабілітована завдяки свідченням Миколи Бажана й Остапа Вишні. Спогади містять її листа з таким же проханням про допомогу й до Тичини; та його в списку «рятівників» немає. Нарешті Надія поверталась додому.
Роки життя після табору: шістдесятництво й обшуки
Побувши в Києві, Суровцова повернулася до Умані й із великими труднощами здобула назад батьківський будинок. На громадських засадах працювала у краєзнавчому музеї, очолювала товариство охорони пам’яток історії та культури в Умані й збирала інформацію про дендропарк «Софіївка».
Оселя жінки стала прихистком для шістдесятників і дисидентів з усієї країни. Там передавали самвидав, набували політичного досвіду й знаходили однодумців. Націонал-комуністичні погляди Суровцової (після років таборів комунізм з її переконань не зник) змінилися в дещо націоналістичний бік: «уманський салон» приймав, наприклад, зв’язкову Центрального проводу ОУН Дарку Гусяк й інших діячів.
Надія мала непохитний авторитет і притягувала до себе свідомих людей, атмосферою салону й отриманим досвідом таборів підсилюючи їхні переконання. Це провокувало постійні обшуки — в 1972-му, 1977-му, 1979-му, 1981-му. Проте Суровцову не заарештували. Під час ревізій КДБісти намагались вилучити й спогади. Жінка навіть не сподівалась їх опублікувати, бо була викресленою з літературного процесу. Почала писати мемуари «в стіл» ще з часів ярославського політізолятора, частина тексту була російською мовою. Де ж зберігати такий артефакт доби від КДБістів, які точно знайдуть рукопис у банальних сховках вдома?
Неочікувано: Суровцова відкрила два фонди — в Центральному державному архіві й відділі рукописів ЦНБ Академії наук урср, — куди й здала свої спогади на зберігання. Це спрацювало. Знайдені в 1990 році мемуари були опубліковані трьома томами вперше. Тільки от Надія — інтелектуалка, письменниця, перекладачка й жінка незламної волі — померла в 1985-му, так і не дізнавшись, що праця всього її життя нарешті побачила світ.
