Виходжу з будинку Спілки художників і пірнаю у місто. У лютому воно умите мокрим снігом, поцятковане воронами у небі, обставлене лисими горами. Втискаюся задубілими пальцями в стовбур парасолі. Молоді дерева мережать сірість неба. Іншою ж рукою намацую в гладкій кишені щось шкарубке і схоже на волоський горіх. Мов пташеня, виймаю з пальта дзвоник — подарунок Уляни Шкром’юк.
Цівка жовтого, зеленого, коричневого і несподівано — синього. Синього? Додавати синій до традиційних кольорів косівської кераміки — стиль Уляни Шкром’юк. Так ще робили вірмени, які колись жили на Прикарпатті. А за радянських часів це було заборонено, бо синій торкався жовтого.
Уляні Андріївні Шкром’юк сімдесят один, у неї семеро котів, а синій — її улюблений колір. Вона ніколи не почуває себе самотньою, а глину любить так, що не припиняє працювати навіть вдома. Турнетка для роботи з керамічними виробами стоїть біля її ліжка.
Будівля, де роками працюють майстри декоративно-прикладного мистецтва, схожа на тубдиспансер. Поміж дерев вовтузиться вороння, а круглі вікна з орнаментальними оздобленнями нагадують готику. На декорації перестаєш звертати увагу, коли знайомишся з людьми. Колись тут працював штаб із десятка рисувальниць, формувальниць, заливниць.
З часів незалежності штаб почав звужуватися. Наразі в будинку Спілки художників Косова працює приблизно десятеро людей. Кімнати порожні та нахололі.
Заходиш у коридор через навстіж відчинені двері. Вітер обдуває білі гігантські амфори, надломлені кахлі, забуті й приречені на вічність. Відчиняєш перші двері ліворуч — кімната видихає сигаретне марево і збуджує око несподівано червоними полотнами, що палахкотять на порепаних стінах. Другі двері — віє трохи відчутним перегаром і мокротою глини. Це кімната жовтих сонць, де крутяться гончарні кола і глиняні пляцки у чоловічих руках стають свічниками та мисками.
— Глина починається з дотику. Довіряти відчуттю у створенні керамічного виробу — головне правило майстра, — озивається чоловік за гончарним колом.
Нарешті знаходжу треті двері. Тут працює керамістка Уляна Андріївна. Жінка угрілася біля печі. Схожа на ворону і трохи на кицьку. На підлозі — надломлені глиняні шматки, як недогризки сухого хліба. Поряд — теж Уляна. Дівчина у брудному ганчір’ї, на якому присохла глина. Потім з’ясовую, що так виглядають усі майстри. Тонка межа між геніальністю та безумством. Жінки схожі на лагідних пташок, чоловіки — брудні та добрі герої казок Карло Коллоді.
Пані Уляна видряпує соняхи на тарілці.
— Це про цю Уляну вже варто писати, а не про мене. Ось, погляньте на її роботи, — вказує на глиняні фігурки людей. Колись Уляна-старша теж захоплювалася роботами інших жінок-керамісток. Каже, що любить творчість Валентини Джуранюк, відомої керамістки.
Валентина Джуранюк створила тисячі творів гуцульської кераміки, які були представлені у музейних колекціях України й за кордоном. Вона самостійно формувала керамічні вироби: виточувала, декорувала і розписувала. Перша з жінок, яка всі етапи роботи виконувала сама. Джуранюк запам’ятовується кахлями, де є місце побутовим сюжетам і анімалістичним мотивам.
Сині птахи скачуть по пузатих дзбанках у тихій запиленій кімнаті. Все стабільно тут — портрет Франка, рядок гарненьких глиняних дзвоників, що виструнчилися солдатиками. Тьмяніють лише вікна, і світ за ними стає розмитим. Пил осідає, як сніг, і ти навіть можеш це побачити. А ще — відчути. Дослухатися до звуків річки, яка лишається, навіть коли відходять люди й вмирають епохи. Річка Рибниця зовсім поряд, достатньо перейти дорогу. Мороки над горбами парують молочними парами й зникають, лінії на глині досконало сплітаються.
На останньому фото, яке я бачила в репортажі журналістки Єви Райської, Уляна Андріївна — у волошковій пов’язці на голові, сьогодні ж на ній чорна. Ця деталь одразу привертає увагу.
— У липні поховала чоловіка. Був музикантом. У його кімнаті тепер ростуть ось такі лілії, — показує на екрані мобільного ясно-червоні квіти. — Я взагалі люблю лілії. У мене їх повен двір: оранжеві, червоні та білі.
— А ще курей люблю і котів. Не повірите, але курі живуть у мене в хаті.
— Тому на ваших виробах так багато птаства?
— Я люблю все живе. Курі в мене вмирають лише своєю смертю.
Уляна Андріївна ділиться історією, яка оголює її доброту і дитячу безпосередність. Дотичним до мистецтва людям якось вдається не позбутися цієї якості навіть у сімдесят.
— Курка зробила на мій день народження подарунок — у собачій будці висиділа осінню 15 курчат. А 15 жовтня я народилася. Я поселила їх у хаті, бо шкода на холоді лишати. Тож у мене в хаті курник, а когути такі вже здорові, що співають мені, — розцвітає усмішкою.
Її роботи орнаментальні.
— Тернопільські лани — широкі, усіяні волошками та соняхами, тому я люблю малювати квіти. У кераміці, — каже майстриня, — до розпису більше вдаються жінки. Але є і винятки.
Пригадуємо фантазійні кахлі Олекси Бахматюка, сповнені іронії, гротеску та жаги до життя.
Я розчаровано ховаю фотоапарат до сумки. Адже не вдається передати ані кольору, ані враження. Якби я вміла оперувати фарбами, то картина відсилала б до голубого депресивного періоду Пікассо, а Уляна Андріївна була б на ній в синій сукні з чорним котом на плечах.
— В цієї, — показує на екран мобільного, — дуже рідкісні зелені-презелені очі. Ось цей, породистий, — Добкін із Харківської області. Це Каська, Лев, Пух, Анфіса, — перелічує імена котів.
Вона любить це місце, це місто і цих людей. Косів окутує її затишком гір, а на Тернопільщині, пригадує, обпікало постійними вітрами.
— Ми були переселені на Тернопільщину примусово, — раптом згадує щось важке. — Це дуже тяжка історія, операція «Вісла», батьків із Лемківщини переселили, везли у товарняках.
На тернопільських полях матір Уляни Андріївни покалічила міна, а маминого 19-річного брата розірвала.
— Мама була дуже повною і мала одну ногу коротшу за іншу на п’ять сантиметрів. Шила мені сукні й вишивала дрібненьким хрестиком. Тато — художник. Рік вчився в Інституті народної творчості у Львові, доки не почалася війна. Малював олійними фарбами й фотографував.
Пані Уляна й досі зберігає мамині сукні. А також її найцінніше фото, зроблене батьком. На ньому маленька Уляна тримає чорну кицьку.
— Давайте краще поговоримо про кольори, — раптом перемикається, — у зелену фарбу входить окис міді, у жовту — окис заліза. Після першого випалу виріб глазурується і відправляється знову у піч, ви бачили наші печі? Уляно, піди покажи.
Уляна-молодша дзвенить в’язкою ключів і відчиняє двері просторих кімнат, де відчуваєш, як холод гадюкою повзе по хребті. Вся справа в печах. Ось вже три роки, як ці велетенські, з підбитими боками та роззявленими пащами, схожі на крематорій, печі не працюють. Ціна на газ зросла, і на зміну їм прийшли печі електричні. Суттєво менші та економніші. Через кругле вікно в стелі пробивається промінь і падає сніг. Це єдине джерело світла в кімнаті з піччю. Виглядає велично, моторошно і красиво. Промінь побіжно торкається випуклості на розбитих кахлях, підсвічує вензелі орнаментів. Кахлі розкидані скрізь, як цеглини в закинутій багатоповерхівці. Можна прочитати щось на кшталт «спеціалізована школа, с. Васильківці, Гусятин» або розгледіти вигадливих птахів. Скільки рук торкалося цих випуклостей: рук дитячих, жіночих чуттєвих, рук грубіших. Рук, які вже, можливо, вросли в землю і стали деревами. Бо ніщо не вічне. І Уляна про це знає, тому не втрачає отого зачудування світом, може слухати, як співають у хаті справжні півні й майже ніколи не почувати себе ані самотньою, ані нещасною.
— Глина починається з дотику, — відбивається лейтмотивом у моїй голові. А закінчується — попелом. Перемішується із землею й осідає дрібними пилинками на шкірі та портретах. Стає снігом, який залітає через круглий отвір у стелі та розчиняється в чорноті.
Хочеться підставити обличчя тому променеві світла й запам’ятати мить, бо є у цьому просторі щось вічне, щось на межі натхнення і смерті, страждання і нескінченного блаженства та свободи.
