Я познайомилась із Зіною в чотирнадцять. Вона здавала будинок майбутнім учителькам.
Зіна стала для мене прикладом того, яким потворним може бути біль. Пригнічений, потоплений, як німі й сліпі кошенята, прихований під шарами довгих років невимовлених до кінця мук. Тоді я вперше підійшла до людського горя впритул. Ніби тобі показали неприкриті людські геніталії, коли ти зовсім до цього не був готовий. Її біль був фатальним, як «Герніка» Пікассо. І зараз я спробую переповісти чому.
З першого враження і не скажеш, що ця жінка носила у собі прірву. Біль сидів у ній непомітно, як чума у смердючих вологих закапелках повоєнних будинків. Зіна була стерильно-чистою привітною жінкою літнього віку.
Схожа на бабусю із зачаклованого саду, до якого примкнула босонога Герда після поневірянь за Каєм. Ця жінка пахла молочно-шоколадними кренделями, цукровою пудрою, борошном і накрохмаленими мереживними комірами. Вона часто клопоталася біля розарію, а вхід у її будинок обрамлювали гірлянди фіолетового і білого винограду. Волосся у Зіни було кольору кип’яченого молока, фіранки – ідеально білі, а ковдри — не інакше як м’які хмари, і пір’я у них теж здавалося білим, хоч ти його і не бачив. Своїх квартиранток вона годувала ситими борщами й мила за ними ложки. Дивувало лише, чому в такому чудесному місці мешканки довго не затримувалися. Аби жити у Зіни, треба було вчасно платити й не палити. Вона не зносила тютюну і брехні.
Була уважною і щедрою: троянди у садку можна було зрізати, якщо йшлося про день народження мами або про урочистості в педучилищі.
Кімнатка на північній стороні будинку походила на корабель із товстою периною і металевим ліжком, на спину якому я повісила прозоре рожеве парео, привезене з Херсону. Парео пахло морем. Також я виклала різні за розміром мушлі. З цієї кімнати почалась моя подорож у дорослішання, яке тоді ще передбачало світлі сонячні дні, просиджені за зошитами, та легке входження у це життя. Хоч кімната була постійно темною, у ній було затишно, наче на палубі корабля з напнутими вітрилами. Щоночі під ковдру стрибав пухнастий кіт, а над ліжком висіла єдина у всьому домі фотографія — чорно-білий портрет юнака. Очевидно, що це була його кімната, а він був сином Зіни. Про Сашка в цьому будинку говорити було не заведено. Мені лишалося тільки розглядати це обличчя у дощові дні та моменти суму, які траплялися все частіше, оскільки моя туга за домом посилювалася.
Білі, як недостиглі яблука «скороспілки», щоки, не до кінця змужніле лице, як у старшокласників, яким районний фотограф вкладає в руки несправжню зброю, надягає військову форму, а потім бере за ті фотографії по п’ять гривень. Дівчатам при цьому наказує кусати губи, бо так, за його словами, вони здаються виразнішими й вологішими.
Якось я прокинулася не від мокрих котячих вусів о шостій, як прокидалася останніх пів року, а від незрозумілого рохкання-похрюкування-посопування, а також дівочих високих голосів: «Тіше, тіше, дєвочкі спят!» Побачила мопса і заспокоїлася, пес не виправдав моїх найгірших здогадок про походження цих звуків. Мопса тоді я побачила вперше в житті, вперше ж і стикнулася з тим, що хтось може не розуміти жодного слова українською. З сусідньої країни приїхали Зінині онуки, з ними довелося говорити їхньою мовою. Це було ніяково та неприродно, бо до цього ми послуговувалися цією мовою лише під час гри в ляльки, змінюючи слова на свій лад. Це були діти іншого сина Зіни.
Дівчата запитали про плани на майбутнє, а потім одна з них щиро поцікавилася, чи не думала я продовжувати навчання у москві. Не знаю навіть, хто з нас був більше здивований: я, заскочена такою дивною перспективою про москву, про яку чула хіба, що вона «слєзам нє вєріт», чи дівчинка, яка щиро не могла зрозуміти, як це — не хотіти до москви.
Ці гарні світлі жінки вміли смачно готувати, красиво говорити і, здається, не могли мати скелетів у шафі. Та потім таємниці почали говорити самі за себе.
З власницею будинку в несподівані моменти починали робитися моторошні речі. І, здається, всі знали, а не попередили про цю дивну особливість господині. Зіна тоді буквально втрачала розум, пігулки запивала ромом із хатнього бару, жалілася на серце, трусилася, кричала, що помирає, стогнала, харчала, кривила потворні гримаси, витягувала язика зі скривленого рота, молилася, кляла, кликала сина, повторювала його ім’я і багато плакала. В такі дні біля будинку були карети швидкої та сестра. Змінений стан свідомості Зіни, на жаль, не був викликаний ані погодою, ані бурями, ані залежністю. Це ставалося через сина Сашка, якого вона втратила багато років тому, коли вони ще жили в країні під іншою назвою. За цінності тієї країни йому довелося загинути, а саму Зіну — виплюнути, лишивши ні з чим, окрім всепожирального горя, яке їло її, ніби хробак, та вицвілого портрета власної дитини.
Зіна не готує, в кімнатах пахне корвалолом, від Зіниного тіла віддає холодом. Ці темно-сині періоди стали невіддільною частиною життя Зіни. Мертва пташка під деревом, гниле виноградове листя, відмирання яблук в землі, дні зі зливами — природний стан речей. В цю парадигму переходу лише ніяк не вписується життя її сина, яке обірвалося різко, наче розтин.
Зараз я часто згадую Зіну. Що сталося з її трояндами? Чи викорчували кущі нові господарі, чи так і лишили? Найбільше думаю про те, що смерть стала для неї вивільненням.
Намагаюся відтворити у пам’яті, що вона повторювала під час своїх зривів. Кинуті кимось слова падають каменем у свідомість, а потім роками відстукують у мозку, як горохом. І ти пригадуєш інтонацію, з якою вони були сказані, у який спосіб вони були проговорені, який вираз обличчя в цей час був у людини.
Я пригадую одну важливу деталь — Зіна речитативом повторювала про закриту цинкову труну.
