— Лізо, як воно — рости у сім’ї людей із порушенням слуху?
— Уяви, що ти ніколи не скажеш слово «мама». Немає сенсу. Рости з «глухонімими» батьками (вона постійно вживає саме це слово) — це як жити у сім’ї Мауглі. Ми ростемо самостійними, швидко вчимося давати собі раду. Мама не реагує на плач ще з пелюшок. Це нас шліфує. Я з дуже малих років уміла розв’язувати питання з документами, ходила в магазин, робила багато речей за дорослих.
— Думаєш, ця самостійність допомогла тобі вижити?
— Те, що нам вдалося вибратися з Маріуполя, — більше випадковість. Бо все скидалося на те, що ми помремо.
Ліза 20 березня вибиралася з міста. З сестрою і двома малими дітьми. По трупах і замінованих мостах. Перед її очима складалися будинки й скидали бомби вертольоти. Їхній бус потрапив під обстріл, бо в цей час у місті йшли вуличні бої.
«Бурят наставив на нас базуку, я розуміла, що машину може рознести від одного пострілу. Кричала в істериці: “Що ти робиш???” Після обшуку відпустили. Люди буквально божеволіли від горя. Ця постійна взаємодія зі смертю, трупи, які доїдають собаки, — це майже неможливо стерпіти. Людські тіла, які розриває осколком, ніби капронову шкарпетку. Ти колись бачила шкарпетку зварювальника? Отак може виглядати тіло, що потрапило під обстріл, — зазначає Ліза. — Люди зістрибували з багатоповерхівок, а дідусь моєї знайомої просто ліг на диван вмирати від відчаю. І його серце зупинилося. Хоч ти і дієш на адреналіні, але ці постійні пошуки їжі під обстрілами… і ти рано чи пізно здаєшся».
«18 березня ми з’їли кота. Я вдарила два рази йому цеглою по голові, потім підвісили, аби збігла кров. На смак він, — каже Ліза, — як куряча грудинка, але м’ясо тягнеться, ніби жуйка. Зоя, моя сестра, не знає, що то був кіт. Вона дуже любить тварин, а після пережитого перестала любити людей. Каже, що всі вони капронові шкарпетки. Її тоді було 16».
«Ми постійно відчували смак хліба у роті», — Ліза затягується цигаркою, п’є каву і дивиться десь поміж гір.
Каже, що лише тут може жити, бо тут є ліс і доступ до води. Вона уникає навіть невеликих міст, боїться відкритих місць, де є скупчення людей, боїться залізниць і автовокзалів. Ліза має план. До деталей прорахувала всі свої дії, якщо прийдуть росіяни: яким перевалом тікати, які траси варто оминати.
«Минуло два роки, але не відчуття смерті», — зізнається Ліза.
24 лютого, як і більшість маріупольців, вона не мала жодного плану.
«Я жива, але смерть ходить за мною і хоче наздогнати», — резюмує вона постійно. Лізі немає 25, але досвід війни читається на її обличчі.
— Що ти взяла з собою із Маріуполя?
— Ось ці чорні чоботи, через які мене ледь не вбили. На мені було чорне пальто і схожі на берці чоботи, також в’язана шапка болотяного кольору. Аж потім я зрозуміла, чому ледь не стала мішенню для снайпера, — на відстані вони плутали мене з військовим.
Ліза думала, що все буде добре, тому не виїжджала з міста перед вторгненням. Зустріла війну у своїй квартирі на сьомому поверсі: декілька днів із дітьми на сходах біля входу у квартиру, одні на всю багатоповерхівку. В укриття не спускалися, бо росіяни били по підвалах. Потім Ліза вирішила переміститися в іншу частину міста — у приватний будинок до бабусі. Там і почалося пекло. Рідні пили вино і чекали на росіян. А оскільки чоловік Лізи військовий, тиснули морально.
— А што ти будеш дєлать, єсли твоєго Ігоря уже нєту? — запитав одного разу родич, розпиваючи алкоголь.
— А що ти будеш робити? — схопилася Ліза за ніж.
Рішення вибиратися з Маріуполя прийшло не одразу, Ліза прислухалася до своєї інтуїції, й одного разу вона врятувала їхні життя. Коли вдалося віднайти зв’язок із чоловіком, він порадив їй брати дітей і йти до волонтерського пункту підземного Маріуполя, де в лабіринтах під містом жили сотні людей. Ліза не наважилася йти з дитиною через усе місто.
За декілька днів у той пункт влучила російська ракета. Десятки, а може і сотні людей загинули. Там був лише один вхід.
У березні баба перестала ділитися їжею. Потім прийшов росіянин і сказав, що нехай цивільні вивішують білі ганчірки на ворота. Було зрозуміло, що вони близько. Ліза думала, що помре: або тут, закатована росіянами, або в дорозі.
Першого березня у бабці зникло світло. Ліза йшла у місто дістати їжу. Авіаудари починалися з 10-ї ранку і тривали до 18-ї. Танки й снайпери працювали цілодобово. Найбільша хвиля, за словами Лізи, від авіабомби. Найстрашніше було лишати дітей із бабою, думала: «А що, як повернуся, а хати вже немає? Птахи, якщо летять до тебе, то все добре, якщо від тебе, то треба тікати».
Снайпери стріляли у цивільних чоловіків, які йшли у пошуках води. Пили воду з батарей. «Першого березня сніг випав — було свято», — пригадує жінка.
Каже, що врятувала їх бабина пічка. Нерідко люди, що лишалися у квартирах, замерзали і вмирали. «На мені було двоє штанів, майка, кофта з сердечком від махрової сірої піжами. Я об цю піжаму витирала і дитячі соплі, і гімно. Коли вже у Львові вперше зняла кофту, то вона тримала форму мого тіла, — сміється Ліза. — Перша думка була: її треба негайно випрати. Мені сказали, що її треба спалити».
Ліза розповідає, що через ізольованість від інформації вона навіть не підозрювала про волонтерські пункти по всій країні.
Вперше на зв’язок із чоловіком вийшла 10 березня, до цього не знала, чи він живий, а Ігор думав, що немає Лізи.
— Ігорю, Ігорю, я на даху! Не плач, ми живі! — кричала жінка в телефон, стоячи на даху 14-поверхівки. Лише звідти ловив зв’язок.
— Дура, злазь оттуда, самальот летіт, — кричали люди знизу.
А вона плакала від радості, що Ігор живий. Дивилася, як димлять райони і як літаки скидають вибухівки. Каже, що страшенно боїться висоти, але в той момент не відчувала нічого. «Лізо, Київ стоїть, Волноваха стоїть, ви в оточенні», — повідомив Ігор. Російське радіо розповідало їм інше.
12 березня вирішила повернутися до своєї квартири, бо там були крупи. Потрапила з сестрою під обстріл, шматки шиферу вдарили по спині. Ліза оглухла, молилася всіма молитвами.
17 березня почала шукати машину, вирішила, що піде пішки до Бердянська, якщо не знайде. Російські війська відходили і починали зачистки. Стояла на колінах перед людьми, які виїжджали з міста, вони не хотіли брати, але Ліза вмовила. Водій сказав: «Ти біжиш за дітьми, але враховуй, що ми не стоїмо більше двох хвилин». Часу було обмаль. І якби вони потрапили під обстріл, то не встигли б висадити Лізу з машини. Тому відстань до дому, приблизно кілометр, вона бігла і вже на ходу жестовою мовою показувала матері, аби та виводила дітей. Мама в цей час курила на дорозі. Ліза не встигла попрощатися з нею. На ходу мати вкидала дітей, а меншу сестру Зою взяли в багажник. Щоби старша дитина не бачила людські тіла, закривала дівчинці очі долонями.
Так вони дісталися окупованого Бердянська. Ліза важила трохи більше ніж 40 кілограмів, хоча до повномасштабного вторгнення її вага була 58 кілограмів. У Бердянську спали в театрі, в гримерці на костюмах. Там роздавали гуманітарку, яка не доїжджала до Маріуполя.
— Мама, смотри, свет! — Кричала донька, побачивши, як загорається світло вперше за місяць.
Лізі на той час хотілося тікати все далі. Подалі від Маріуполя, подалі від України. Тоді жінка думала, що війна триває по всій країні.
До Запоріжжя добиралися 12 годин замість приблизно трьох. Минули 40 блокпостів. Коли їхали через них, сильно щипали дітей, аби ті плакали, і їх швидше пропустили. Так робили всі мами.
На одному посту старша донька сказала «Тєбя папа піх-пах» російському військовому. Ліза раділа, що вона погано говорила, і він нічого не зрозумів. Дісталися до Запоріжжя, а звідти потягом до Львова, де був і тимчасовий прихисток, і їжа, і тепла ванна, і психологи. У першу ніч діти блювали, їхні шлунки відмовлялися приймати їжу після довгої перерви. Ліза була у такому стресі, як сама каже, зашугана, що всю ніч бігала міняти постіль і хвилювалася за незручності, які завдають господарям будинку.
Уже в Івано-Франківську лікар призначив донечці заспокійливі, а потім порадив завести собаку. І це допомогло абстрагуватися всім.
«Діти бояться компотів у трилітрових бутлях, бо в Маріуполі вони лише ті компоти їли з бабиного погребу. Вони плачуть, коли бачать банки», — говорить Ліза. А ще досі бояться звуків літаків, хоча вже не ховаються за шторами. Є фото, каже Ліза, де її донечка в садочку сидить у коридорі під час повітряної тривоги. На Прикарпатті. Це страшне фото, на якому дівчинка схожа на зашугане вовченя. Інші ж дітки почуваються розслабленими.
Але страшнішим є інше фото. На ньому маленька Аріна вже у Львові дивиться у камеру. Рожева кофтинка, біляве, як пух, волоссячко і темні великі очі. Не дитячі очі, дивлячись в які, ти вже ніколи не забудеш, який вигляд мають очі війни.
