За два з половиною роки повномасштабної війни деякі українські фотографи змінили напрям своєї роботи та досі зараз працюють над спільною метою — фіксацією наслідків російської агресії. Часто це відбувається в небезпечних умовах, під загрозою обстрілів або й фактично під ними.
Українська фотографка з Одеси Ніна Ляшонок через об’єктив відтворює важливі моменти нинішньої війни, зокрема руйнування культурних пам’яток, що є свідченням варварства росіян, але водночас символом стійкості українського народу. DIVOCHE.MEDIA Ніна розповіла про почуття під час роботи, виклики, з якими вона стикається, фіксуючи культурні руйнування, та значення її знімків для збереження національної ідентичності.
«Одного дня він запросив мене поїхати в Миколаїв, але я відмовилась, сповнена страху»
До початку повномасштабного вторгнення я працювала фотокореспонденткою в національному агентстві Укрінформ та завжди любила свою роботу. Після 24 лютого більшість моїх репортажів стосувалися війни.
Я пам’ятаю, як ми познайомилася зі шведським фотокореспондентом, який мав уже досвід роботи в умовах війни. Він запитав мене з усмішкою: «Це ваша перша війна?» Тоді мені було важко зрозуміти, як він може так ставитися до цього, адже це наша боротьба, війна нашої країни.
Одного дня він запросив мене поїхати в Миколаїв, але я відмовилась, сповнена страху. Проте через декілька місяців мене вже не можна було стримати від поїздок всією країною.
Чула, що фотографія може здатися менш актуальною порівняно з іншими медійними форматами, такими як відео. Однак вона може передати унікальні миті, які залишаються вічними.
Фотографія здатна викликати емоції та розповісти історію за допомогою одного кадру, зберігаючи моменти, які перетворюються на частину нашої пам’яті. Тож вона залишається важливим інструментом комунікації, особливо в контексті важких подій, коли може висвітлити реальність та викликати рефлексію.
«У мене вдома прифронтова такса, яка швидко стала частиною мого життя»
На нещодавній виставці в музеї Ханенків було моє фото зруйнованого Палацу культури в Очакові. Цей об’єкт був не просто будівлею, це був осередок культури, мистецтва та життя молоді в невеликому місті біля моря. Сюди приходили подивитися кіно, займалися танцями, ставили театральні вистави, співали тощо. Зараз цей веселий різноколірний Палац культури стоїть порожній, побитий і сумно нагадує, яким було насичене життя.
Знімок я зробила в одній із багатьох поїздок в Очаків. Цікаво, що під час процесу залунала повітряна тривога, тому що зафіксували ворожий дрон. Мені довелося оперативно переміститися в укриття. Відверто кажучи, саме в близьких до ворога містах у тебе мало часу подумати: ти чуєш сигнал, маєш секунд 10, аби добігти до безпечного місця.
Кожного разу, коли я знімаю зруйновані пам’ятки культури, мене охоплюють різні емоції: злість, обурення, безсилля через неможливість щось із цим зробити, іноді й відчай. Я живу в Одесі, і навіть об’єкти культурної спадщини ЮНЕСКО в нашому центрі зазнали руйнувань. На це важко дивитися.
Фотографування руйнувань і культурних об’єктів є надважливим. По-перше, це фіксування злочинів рф. По-друге, це можливість показати світу, що в нас відбувається, в якій реальності ми живемо, з чим стикаємося щодня. Так само і для майбутніх поколінь це матиме потужний ефект — цінувати те, що є, пишатися своєю історією, берегти свої пам’ятки.
Особисте життя? Що це таке? Зараз все моє життя — це робота, діти і танці. Останнє я використовую замість психолога, бо іноді це допомагає впоратися з емоціями. Адже не тільки зруйновані будинки бувають у кадрі, але, на жаль, і загиблі люди. А знімаючи в Чорнобаївці, я побачила собаку. Місцеві сказали, що її ніхто не годує. Відтоді в мене вдома прифронтова такса, яка швидко стала частиною мого життя. Напевно, саме ці дрібнички і підтримують мене у важкі миті.
Іноді виникає враження, що я дуже сильна та здатна подолати будь-що, але потім перед очима постійно картинка вбитої жінки на зупинці в Херсоні, продукти, які вона везла додому. Намагаюся приховати ці спогади якомога глибше і зосередитися на собі, займатися спортом, улюбленими хобі, гратися з чотирирічним сином і частіше бувати на природі.
Під час роботи я занурююся у процес і віддаляюся від усього. Мені потрібно знайти кадр, знайти правильний ракурс. Моя мета — якнайкраще передати подію. Руйнування «замку Гаррі Поттера» в Одесі залишило глибокий слід у моїй пам’яті. Коли я думаю про людей, тіла яких безжиттєво лежать на лавках поблизу дороги, мене охоплює хвилювання. В таких випадках дуже допомагає подорожувати до моря, де я можу трохи відпочити. На психолога у мене просто немає часу.
«Упевнена, що більшість моїх колег можуть надати допомогу як мешканцям, так і своїм попутникам»
Ми всі стали військкорами через нашу реальність. З колегами пройшли тренінги з тактичної медицини, з надання першої невідкладної допомоги. У мене в авто завжди є аптечка і щонайменше три турнікети, в багажнику — дві каски і два бронежилети. Працювати на прифронтових територіях ми повинні в цьому спорядженні. Іноді почуваєшся ніяково, коли записуєш на відео місцевих мати з дитиною у цьому екіпіруванні, а вони стоять без нічого і навіть не здригаються від вибухів артилерії неподалік. Я впевнена, що більшість моїх колег, плануючи відрядження в регіони, можуть надати допомогу як мешканцям, так і своїм попутникам.
На самому нулі я ще не була, тільки прифронтові села та міста, деякі з них розташовані за п’ять кілометрів від ворога. Часто виїжджала до Херсона і, порівнюючи його та Очаків, можна побачити відмінності в житті мешканців. Херсон виглядає живим, і центром гуляють люди, а в Очакові після другої години дня на вулицях порожньо. Кожен візит до цього міста відбувався в супроводі військових та пресофіцера через близьке розташування ворога.
Робота на цих територіях дійсно потребує дозволу. Наприклад, після підриву Каховської ГЕС я одразу вранці вирушила в Херсон із колегою, і запити на акредитацію ми оформлювали в дорозі. Тут тільки б отримати дозвіл, а далі вже все вирішується на місці — можуть змінитися герої/ні матеріалу або й взагалі відмовитися від коментарів. І, звісно ж, ситуація з обстрілами є дуже непередбачуваною.
На запитання щодо обмежень у публікації тих чи інших фото я можу дати чітку відповідь — як одного разу сказала мені колишня речниця Сил оборони Півдня Наталія Гуменюк. На моє запитання «Чи можна це показати?» вона відповіла: «Це вам повинна сказати ваша акредитація». І дійсно, ми самі маємо думати своєю головою, що публікувати.
Важливо, щоб медіа висвітлювали критичні аспекти життя українців
Я чую голоси закордонних медіа. Звісно, порівняно з початком повномасштабного вторгнення їхня залученість трохи пішла на спад, проте ми все одно маємо вагомий відсоток підтримки від іноземних колег щодо висвітлення актуальних подій у країні. Важливо, щоб медіа висвітлювали критичні аспекти життя українців і продовжували говорити про Україну. Приємно, коли твої роботи публікують, як, наприклад, фото, що зроблене одразу після прильоту біля супермаркету в Одесі — його у 2022 році використали в The News York Times.
