Серед наших письменниць, які підтримували ідеї емансипації, кожна особлива. Втім, є одна, без якої українського фемінізму не уявити — це його перша теоретикиня й авторка Наталія Кобринська, до шлюбу Озаркевич. Своїм словом і ділом вона поширювала те, в що вірила, й обрала покласти життя на вівтар прав української жінки.
Юність у «Руських Афінах»
Народилась в селі Белелуя 1851-го (або 1855 року), що на Івано-Франківщині. Роди батька й матері, що зійшлися в цій сім’ї, були не з простих. Принаймні три покоління Озаркевичів відзначились у культурній і громадській українській справі. Батько брав участь у діяльності «Руської бесіди» й захищав права русинів, а дід був співзасновником аматорського театру в Коломиї, що вперше здійснив українську виставу. Рід Окуневських, з яких походила мати Теофілія, також мав громадських діячів.
Сім’я, у якій формувалась Наталя, жила в глибоко культурній та інтелігентній атмосфері. У батьковій бібліотеці письменниця змалечку просиджувала цілими днями, компенсуючи неможливість здобуття вищої освіти (бо була жінкою в Австро-Угорській імперії) читанням української та світової класики.
Як пише Ірена Книш у своїй роботі «Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух», опанувавши скарби хатньої книгозбірні, Наталя перебралась на горище, де лежали непотрібні тату стоси. Там одного разу вона знайшла невелику книжку, автор якої засуджував нерівноправне становище жінки в суспільстві. Дванадцятирічну Озаркевич обурив такий стан справ. Поступові відкриття зі студійованої літератури батька й братів, що привозили праці з бібліотек закладів освіти, складали світогляд Наталії, який стане її дороговказом у житті.
Гострий розум вирізняв Наталію серед інших дівчат. Ерудована панночка зійшлася з Теофілом Кобринським — теологом із композиторським талантом і уважністю до проблем, що турбували майбутню письменницю. У 1871 році вони одружилися. Чоловік став їй «повірником дум», «порадою і підпорою у важких переживаннях» і «товаришем життя».
Подружжя оселилося в Снятині: там Кобринський заснував читальню і хор у власній парафії, розпочав будівництво церкви, під час якого захворів на сухоти й помер. Час до цієї трагічної втрати у житті Наталії був добою кристалізації її феміністичних поглядів і найщасливішим періодом: шлюб, сповнений духовної близькості, відкривав їм обом нові висоти.
Наталія Кобринська поверталась до батьківського дому 1882 року, відчуваючи лиш біль. Там, у скорботі за коханим та в пам’ять про їхні мрії жінка розпочала свій шлях авторки й емансипантки.
Спроби зцілення й початок письменницького шляху
Після смерті коханого Наталія втратила інтерес до всього, чим раніше жила. Навіть брати, що привозили книжки й новини зі Львова й Відня, не цікавили її. Батько Іван, посол до Державної ради, часто бував в Австро-Угорщині, а тому захопив доньку з собою. Найбільше значення в цій поїздці для Кобринської мала зустріч із літературознавцем Остапом Терлецьким.
Після довірливих розмов із Наталією Терлецький зауважив у жінці європейськість поглядів, уважність спостереження, інтелігентність і дар розповіді, який Кобринська виявила у спілкуванні. Чоловік намовляв панночку взятись до письма й викласти на папері те, про що вона говорить і не менш важливо як.
Так 1883 року з’явилось оповідання «Пані Шумінська», яке вийде друком через чотири роки вже під назвою «Дух часу». Сімейна сага розгортається у спогадах старої пані Шумінської, діти якої обирають те, що суперечить її баченню світу. Жінка в’яже панчоху й роздумує, де ж у вихованні звернула не туди: власна онука обирає заробляти на життя вчителюванням.
Друкувати твір Кобринська поки вагалась: його презентація відбулась на зборах товариства «Січ». Сам Терлецький читав оповідання нібито нової авторки Анни Струтинської. Наталія сиділа в залі й стежила за реакцією публіки. «Інтерес, який це оповідання розбудило в слухачів, відкрив мені, що я дійсно можу писати», — згадувала вона потім.
«Задля кусника хліба» — з таким оповіданням дебютувала в друці 1884 року Кобринська. Текст розмістив на сторінках «Зорі» Іван Франко. Сюжет простий і знайомий тодішньому жіноцтву: донька священника Галя вимушена вийти заміж за нелюба, щоб не залишитись без даху над головою і шматка хліба. Письменниця й феміністка Олена Кисілевська згадувала згодом:
«А тоді, коли ми, молоденькі дівчата, на шкільній лавці зачитувалися оповіданням “Задля кусника хліба” — воно було для нас галичанок якимсь променем серед темряви, чимсь таким новим, нечуваним, що ми ночі проводили, розмовляючи й застановляючись над тою справою. В нас враз із тим виростало якесь нове почування, нове бажання, нова сила, амбіція, запал до нової проголошеної ідеї: і жінка — людина, і вона має право до вільного, самостійного життя».
Перша жіноча організація і перший жіночий альманах
Перебуваючи серед членів товариства «Січ», Кобринська зрозуміла, наскільки важливі інституції для пробудження рухів. Боязке галицьке жіноцтво потребувало організації, що вплинула б літературою на «розвій жіночого духу».
За ініціативи Кобринської 8 грудня 1884 року постало «Товариство руських жінок» у Станіславові. Метою було «зібрати жіноцтво під стяг літератури» і дбати про «розбудження жіночого духу через літературу». Товариство мало створити спеціальний фонд членських внесків і благодійних пожертв, коштом якого видавались би перекладні й оригінальні твори. Через освітянські лекції та видавання книжок організація підвищувала би свідомість галицького жіноцтва, започатковуючи рух емансипації не лише літературний, а й громадський.
Одразу після заснування Кобринська розпочала підготовку першого жіночого видання: під однією обкладинкою вона хотіла зібрати українських авторок з обох імперій. У ньому, як напише згодом редактор альманаху Іван Франко, «голоси жінок-галичанок і українок переплітаються в одну гармонію».
Світ побачив перший жіночий альманах «Перший вінок» 1887 року. Разом із Кобринською організацією займалась Олена Пчілка. У книжці було представлено 45 творів українських жінок: шести наддніпрянок й одинадцяти галичанок. Видання об’єднало досвідчених письменниць і дебютанток у різноманітті жанрів: тут і повість «Товаришки» Олени Пчілки, і вірші Людмили Старицької-Черняхівської, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, і статті Кобринської про становище жінки в суспільстві, і навіть етнографічні матеріали — про життя карпатських бойків від Ольги Франко й жіночу неволю в народних піснях від Софії Окуневської.
Видання стало збитковим і дуже важким для реалізації проєктом, а втім, важливим жіночим і національним жестом. У передмові до альманаху Кобринська писала:
«Важний ще лишався нам до піднесення факт, що перший раз виступаємо разом з нашими старшими сестрами Українками в імені нашої національної єдности на ниві загальних справ і спільного всім жінкам питання».
«Жіноча бібліотека»: Кобринська продовжує просвітницьку місію
У 1893 році Наталія під видавничою маркою, або ж як писала Соломія Павличко, під рубрикою «Жіноча бібліотека» видає першу книжку «Нова доля». У 1895-му і 1896-му вийшли наступні дві. Ці три видання містили перекладну літературу, рецензії, етнографічні матеріали, статті про жіночий рух і становище жінки.
З рецензії Івана Франка довідуємось про тексти, що були представлені в першій книзі: серед них вступна стаття «Жіноча справа в Галичині» Кобринської, оповідання Ганни Барвінок про три покоління жінок однієї родини, розвідка письменниці Ярошинської «Чого нам боятись?», «Літературні замітки» Вацлава Морачевського. У «Замітках» було подано короткий огляд змісту книжки Ніцше, двох драм Гауптмана, Ібсена і двох повістей Келлера і Гі де Мопассана. Твори ці українською перекладені ще не були, а про відомого драматурга Гауптмана взагалі наша преса згадувала чи не вперше.
Видання також містило Статут товариства «Охоронка», що, як писав Франко, «становить один крок» до заснування охоронок (дитячих садків) для догляду дітей селян старшими жінками громади.
Ольга Кобилянська й Наталя Кобринська передплачували провідні німецькі журнали й відстежували новини світового жіночого руху, подавши це в тексті «Звістки з заграниці й краю». Жінки інформували читачок «Нашої долі» про розмах і найновіші події жіночого руху в Америці й Англії, про його стан в Японії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Німеччині, росії, часто подаючи цікаву статистику.
Літературознавиця й дослідниця жіночого руху Ірена Книш у своїй праці про Кобринську «Смолоскип у темряві» розповідає про те, як публіка й критики зустрічали нове видання. Вступна стаття Кобринської, в якій йшлося, зокрема, про ставлення різних українських партій до жіночого питання, не обійшла слівцем і колишніх союзників. Михайло Павлик, що був одним із «героїв» тексту, одразу ж підготував гнівну рецензію на «Нашу долю» і Кобринську: писав, що Наталія губить жіночу справу ненавистю до чоловіків (йдуть століття, а закиди в бік феміністок не змінюються) і показує згубність радикалів для жінок усіма можливими перекручуваннями. Відповідаючи на критику Кобринської, Павлик радив покидати своє «бабство» й ставати «людьми».
Вишенькою на торті стали два анонімні відгуки у частині «П.С» від «чільних русинок», тобто діячок жіночого руху теж. У них жінки критикували Кобринську й писали, що тепер чоловіки дійсно можуть насміхатися над жінками, адже існує видання «Нова доля».
Через такі «публічні дуелі» й брак фінансів Кобринській доводилося пробивати дорогу наступним поколінням емансипанток. Зараз ми бачимо, що письменниця була однією з тих, чиї ідеї випереджали свій час.
Творче: фольклор та ірраціональне, містичне
Початок 90-х у творчості Кобринської відзначився розлогими оповіданнями «Ядзя й Катруся» про двох дівчат: Ядзю — представницю заможного польського панства — й Катрусю — селянську сироту. Обидві зростають в одному покутському селі й зрідка перетинаються. Вони проходять різні шляхи дорослішання через відмінність соціальних класів, але ні Ядзя, ні Катруся не змогли бути щасливими в суспільстві, де всі закони надають і захищають безмежну свободу чоловіків.
У громадських і творчих пошуках з другої половини 90-х Кобринська вдається до фольклору. Збірка «Казки», видана 1904 року, містить головні твори цього періоду. У них авторка досліджує народне крізь модернізм, шукає відповідей та осмислення психологічного, громадського досвіду в міфічній свідомості народу й ірраціональній стороні людського. Критики таких експериментів не приймали. Пояснюючи в листах важливість цих текстів, Кобринська писала про взорування на кращі європейські зразки, зокрема першу жінку-лауреатку Нобелівської премії з літератури Сельму Лагерлеф, творчість якої «аж угинаєся під етнографією свого краю».
Згодом звертається авторка до мотивів ірраціонального, досліджуючи психіку. Твір «Душа» — це рефлексія про питання смерті й душі, один із перших на цю тему в українській літературі. Чи то дійсно знайомі критики не розуміли ваги такого тексту в літературному каноні, чи то досі «ображались» на критику Кобринської у вступній статті до «Нашої долі», але належного сприйняття цей твір, як і збірка «Казки», від них не отримав.
Війна й самотність
У травні 1915 року проти Кобринської сфабрикували звинувачення у шпигунстві на користь російської армії. Зусиллями адвоката Андрія Чайковського їй вдалося оминути інтернування до Сибіру. Морально постраждавши, авторка пише антивоєнні твори, яких видати збіркою не встигає.
Померла письменниця в Болехові, заражена висипним тифом 1920 року. Точної дати не знаємо, адже останні дні вона проводила на самоті. «Мене вже серце не болить», — заповідала викарбувати на надгробку Кобринська.
