Жіночі голоси в нашій літературі хочеться віднаходити, по-новому для себе відкривати. Приховані колись під чоловічим псевдо — як Марко Вовчок, під маскою хворої дівчини — як Леся Українка, у тіні яскравих чоловічих постатей у часи «шалених 20-х» — як поетка Ладя Могилянська, що не видала за життя жодної збірки, — вони проступають зараз на сторінках перевидань, звучать новими сенсами, переосмислюються. Але не тільки класикині потребують читацької уваги. Сучасні письменниці й поетки виходять на літературну сцену, пробують нові жанри і — найбільш хвилююче для авторок — дебютують у літературі.
Litosvita та видавництво Pabulum презентували збірку оповідань «Переступи», до якої на конкурсній основі обирались тексти випускників Litosvita, зокрема дебютантів та дебютанток.
Litosvita вже стала для авторів та авторок не лише школою, а й спільнотою, яка підтримує їх на творчому шляху, за останні декілька років ми вже бачили багато дебютних книжок від випускників Litosvita. Збірка дала змогу початківцям, які ще не написали великий текст, показати себе широкій аудиторії у малій прозі.
«Ця книжка гарантує читачеві дуже різні емоції, вона точно здивує, десь насмішить, десь заставить плакати. Хочеться, щоб після неї читачі активніше “давали шанс” письменникам-дебютантам. Часто запитуємо учасників наших курсів, скільки книжок колег-початківців вони мають у своїй бібліотеці, адже, щоб почали читати вас, потрібно читати колег. Для мене також важливо, щоб збірка потрапила до рук видавців. Ми вже зробили велику роботу з конкурсом, відбором та промоцією книжки, і хочеться, щоби “Переступи” стали візитівкою та мотивацією для авторів продовжувати свій шлях у літературі. Восени знову буде конкурс і ми чекаємо на нові імена», — говорить CEO Litosvita Марія Придьма.
Літературна редакторка Богдана Романцова, яка увійшла до складу членів журі, що обирало оповідання для збірки, зазначила: «Дебют для автора — це можливість прозвучати в літературі, з’явитись на літературній сцені. Це можливість стати помітним для видавців, які, безумовно, читають такі антології та шукають своїх авторів. А ще — це приємно. Адже дебют у збірці конкретного проєкту — це свідчення того, що ти — затребуваний як автор. А тут ще збірка, складена на конкурсній основі. Тобто кожен автор може бути певен, що його текст виявився сильнішим чи цікавішим для журі, ніж десятки інших текстів.
Зазвичай прозаїки дебютують з окремою книжкою у видавництві або у збірці оповідань, поети — в антологіях, окремих збірках чи навіть журнальних публікаціях. У збірці ваш текст постає разом з іншими, і вони всі разом працюють на загальну форму. Збірка — це своєрідний дегустаційний сет, де кожен читач може спробувати творчість різних авторів, подивитись, хто йому більше подобається, можливо — почати стежити за чиєюсь творчістю і вже пізніше купити окрему книжку конкретного автора чи авторки».
DIVOCHE.MEDIA звернуло увагу на авторок, які дебютували у збірці «Переступи»: чого прагнуть, про що пишуть чи сміливо мріють, як відлунюються у словах? Адже певні, що скоро побачимо їхні книжки на полицях українських книгарень.
«Письменництво — це те, що робить мене мною, без літератури я точно буду менш щасливою», — Лідія Рудєва, письменниця, експертка у сфері HR, консультантка з питань управління, навчання та розвитку, авторка оповідання «Дідова»
Моя професійна діяльність — це управління HR-функцією в IT-компанії. Я маю понад вісім років досвіду в роботі з людьми, бізнесом та з процесами, які поєднують і посилюють одних та інших. Вагому частину мого життя займає волонтерство та підтримка соціальних проєктів, пов’язаних із ЗСУ, ветеранами та допомогою жінкам у складних життєвих обставинах. Саме зараз у проєкті БУДЬ, який реалізовується для жінок, які втратили роботу через війну і шукають нову, я буду менторкою. Мені дуже важливо підтримувати жінок, бо я відчуваю та бачу неймовірну силу й можливість бути почутою та зрозумілою саме у жіночих спільнотах.
Література та письменництво — це одночасно хобі, але й сфера, яку я розвиваю як професійну. Коли побачила оголошення про конкурс від Litosvita, то подумала, що це хороша можливість писати. Просто писати, не формуючи надмірних очікувань чи надцінності, що б перетворювало доволі радісний процес на плекання тривоги. Тож я написала оповідання, надіслала його та забула про це практично до оголошення результатів. Чи була я впевнена в перемозі? — Ні. Чи вірила я, що мій текст може перемогти? — Абсолютно, так. Основне завдання — це написати текст та надіслати його.
«Дідова» — це історія про дівчину Ольгу, яка приїжджає в село, в хату свого покійного діда, і, згадуючи його, досліджує сліди в лісі та «сліди» у своїй пам’яті. Цей текст зберігає мої теплі почуття до власного покійного діда Василя. Мій дід не вмів ні читати, ні писати, тож я роблю це і в пам’ять про нього.
Звісно, це може звучати надто гучно чи солодко, але письменництво — це те, що робить мене мною, без літератури я точно буду менш щасливою.
Зараз мої основні напрями літературної діяльності — це робота над дитячою фентезійною повістю та збіркою оповідань. Їх об’єднує українська міфологія та українська звичаєва традиція, які я використовую в процесі роботи над текстом.
«Пишу новели в жанрі магічного реалізму і хочу бути, як Ніл Ґейман», — Марійка Сівченко, комунікаційниця у галузі освіти, комунікаційна менеджерка фонду savED та культурного медіа «Тиктор», редакторка українських локалізацій настільних ігор, авторка оповідання «Паспорт»
Скільки б разів протягом років не редагувала своє резюме, в ньому завжди залишається фраза дрібним шрифтом: «Пишу новели в жанрі магічного реалізму і хочу бути, як Ніл Ґейман». Кумедно, що, називаючи Ґеймана улюбленим письменником, я дісталась до його головного твору, роману «Американські боги», тільки зараз, бо понад усе люблю його оповідання. У своїх текстах намагаюсь органічно вплітати елементи страшних казок у буденні сюжети.
У мене жахливий синдром самозванки. Те, що мою роботу оцінили відомі літературознавці й критики, поставивши на одному рівні з письменниками й письменницями, які вже не раз видавались, — це така собі печатка-підтвердження моїх здібностей. Щонайменше, це дає моєму чоловікові надію на те, що здійсниться його мрія: я стану відомою письменницею, розбагатію, і він купить собі яхту!
Оповідання «Паспорт» — одне з десяти, що я написала протягом «Річної програми письменницької майстерності» від Litosvita. Воно було написане останнім, і писалось саме так, як ви уявляєте написання фантасмагоричного оповідання — вночі й у темряві. Скажу чесно: звідки ідея — я вже не пригадаю, але добре памʼятаю свої відчуття: було некомфортно, наче та сама потойбічна компашка замовила мені текст і сміється наді мною!
Після повномасштабного вторгнення і з натхненням, і з фокусом стало дуже важко. На фоні війни усе здається дрібʼязковим, зокрема і маленькі страхітливі чудеса, які я роблю центральною темою оповідань. Були моменти, коли хотілось написати щось про війну, про те, як щось могутнє і страшне рятує нас і нищить ворога… Та боюсь, що у воєнному сетингу такі сюжети звучатимуть недолуго наївно. Ніхто не порятує нас, крім нас самих.
«…Це роздуми про потойбіччя і намагання примиритися з утратою», — Мира Бо, письменниця, переможниця та фіналістка конкурсів короткої прози Open World, Zeitglas, «Читання молодого міста» від Lviv City of Literatyre, а також «Війна сьогодення» від «КМ-Букс», авторка оповідання «Просто vanitas»
Мені ближча різножанровість. Я завжди хотіла писати історії, які з’являлися в голові, і вони бути різними. Сьогодні це реалізм, завтра — магічний реалізм, післязавтра — фентезі. Мені цікаво спробувати все. Зараз я вже багато про себе знаю: наприклад, що ще не дотягую до горору, але можу написати темне фентезі. Виявляється, мені цікава наукова фантастика, але поки що замало знань для написання чогось серйозного. Я не готова до дитячої літератури, але не зарікаюся. Коротка проза і цікава тим, що в ній можна бути різною.
Проте якщо віддавати перевагу чомусь одному і великому, то я точно працюватиму в жанрі психологічного роману, просто до нього буде завжди щось додаватися: трохи детективу, містики, елементи фантастики. Напевно, для мене як авторки важливо відчувати свободу в літературі, знати, що можу написати будь-що. Але історії все одно мають нести цінність, мають ставити питання і давати відповіді. Хотілося б написати так, щоб люди посміялися, але в мене виходить так, щоб поплакали:)
Дебют у збірці такого рівня важливий для будь-якого автора, адже це можливість видати ще не один свій твір у майбутньому. Для мене особисто публікація в «Переступах» — це підтримка в складний час, ознака, що я на правильному шляху і потрібно просто йти далі.
Коли писала оповідання, то знала, що воно має бути мистецьким. Хотіла, щоб там були картини як перехід між світами для духів. Живопис мене саму цікавить дуже давно, хоча в мене і нема художньої освіти, тому я просто почитала про натюрморти, і що більше дізнавалася, то чіткіше вибудовувався сюжет.
Текст дещо автобіографічний. До повномасштабного вторгнення, якщо я щось і писала, то намагалася відійти від свого життя і досвіду, зараз все навпаки. В кожному, навіть невеликому тексті, мені хочеться згадати дорогих мені людей, тварин, місця чи події. Бабуся головної героїні та її зелена сумка — реальні, тільки в житті це моя бабуся та її сумка. Для мене «Просто vanitas» — це роздуми про потойбіччя і намагання примиритися з утратою.
«Зараз працюю над романом. Боюсь його, але працюю», — Лідія Філяс, письменниця, поетка, копірайтерка, акторка театру, волонтерка об’єднання «Небайдужі», авторка оповідання «Про що пліткують у сусідній шухляді»
Я займаюсь поезією та прозою, веду свій поетичний блог в інстаграмі, організовую поетичні вечори. Також працюю з прозою. Оповідання, що вийшло друком у «Переступах», — один із небагатьох прозових текстів, що побачили світ. Інколи розміщую оповідання на різних платформах у мережі. Також зараз працюю над романом. Боюсь його, але працюю.
Я дуже гучно раділа, коли отримала вітальний лист, що моє оповідання пройшло конкурс і було обране з понад 200 інших. Гадаю, вся моя п’ятиповерхівка-панелька в Стрию (на момент отримання листа я гостювала у батьків) почула мою радість.
Я не хотіла писати про війну, не хотіла писати про самотність, не хотіла писати про старість. Я хотіла написати про життя, що завжди продовжується, попри все вищеперераховане. Якщо ви побачите на касі в супермаркеті стареньку бабусю, що купує мандарини й рахує в руці монети, — оплатіть її продукти за неї. Якщо ви побачите дідуся, що розгублено посеред вулиці дослухається до звуків сирени й запитує, чи це «МіГ», чи дрони, чекніть у телефоні, що це, і запропонуйте допомогти дійти до будинку чи сховища. А якщо він запитає, коли це все закінчиться, скажіть, що скоро, — ось що я хотіла сказати читачу.
Література дає можливість створювати світи не такі, як мій реальний. Не завжди кращі, але завжди особливіші.
«Я не розглядала інших професій — бачила себе райтеркою, письменницею. На жаль, доля майже одразу занесла мене у комерційне письмо», — Марія Ложка, письменниця, поетка, літературна редакторка, копірайтерка, сценаристка реклами та менеджерка креативних проєктів (CUBA BUBA, «Читальна арка»), авторка оповідання «Спи солодко»
Мене завжди цікавили слова. З дитинства я не розглядала інших професій — бачила себе райтеркою, письменницею. На жаль, доля майже одразу занесла мене у комерційне письмо. Я працювала копірайтеркою в креативних агенціях, писала статті для медіа, створювала сценарії та навіть деякий час очолювала друкований туристичний журнал.
Літературна діяльність, про яку я мріяла з дитинства, зникла з мого життя в той час, коли я почала заробляти маркетинговими текстами. Конкурс Litosvita став випробуванням, яке захотілося пройти, а згодом — поштовхом писати більше. Цим і був важливий дебют. Довести собі, що моя дитяча мрія — бути письменницею — може стати реальністю, що я можу писати не тільки маркетингові тексти.
Ідея оповідання виникла під час моєї подорожі Карпатами на початку минулого літа. Все почалося з того, що під час вечірніх прогулянок мене переслідував фургон, який неприродно бадьорим «голосом» — так, наче йшлося про морозиво чи гастролі цирку, — агітував мешканців реставрувати подушки та чистити перо. Водій нагадував героїв Джармуша: елегантно випускав сигаретний дим у спущене скло, меланхолійно потягував еспресо із кіоска, презирливо споглядав краєвид.
Прототип другого героя зустрівся кількома днями пізніше. Юнак витягнув наш кемпер із багнюки і здавався абсолютною протилежністю першому герою. Був жвавим, балакливим та нагадував мандрівного поета. Від грошової винагороди відмовлявся, сипав сентенціями про колообіг добрих справ, спритно кермував допотопним УАЗиком. Дорогою з Карпат до Києва я постановила собі попрацювати з цими героями.
Писані слова — мій основний медіум. У житті я мало говорю, надаю перевагу листуванням. З найближчих цілей — завершити роман цього року. Він буде присвячений поліаморним стосункам та матиме футурологічний характер. Місце дії — Україна.
«Мені важливо було зробити крок від «пишу для себе» до «пишу і видаюсь», — Дарина Михальчук, письменниця, співавторка та співведуча подкасту про літературу «Скісна риска», авторка оповідання «Жінка, яку вбили риби»
Я працюю з прозою, більшість текстів, які пишу наразі, — про жінок. У моїх текстах зазвичай є трохи химерності або містики — для мене це дуже природно, а ще — спосіб дещо розширити текст.
Загалом у мене доволі фаталістичний підхід до життя, тому і про антологію я думала в подібному ключі: станеться — добре, ні — станеться щось інше.
Антологія — це, звісно, чудовий старт, оскільки набагато легше заходити з оповіданням: коли читач не знає, хто ти і про що ти пишеш, більш вірогідно, що він дасть шанс малій формі. Крім того, хтось може зацікавитись книгою через одного автора, але в процесі відкрити для себе когось іще.
Мені важливо було зробити крок від «пишу для себе» до «пишу і видаюсь», і, я вважаю, мені дуже пощастило, що в мене саме такий старт.
Мені важко відслідкувати, звідки саме прийшла ідея оповідання, але першочерговий елемент — це саме рух нагору, відкриття. Я спочатку намалювала цей рух і тоді перенесла в текст. Після розуміння основного спрямування воно обросло сенсорикою і деталями. Рух став центром, і я намагалась відстежувати, чи його відчуття зберігається саме так, як я його бачу.
Письмо — це хороший інструмент осмислення дійсності та фільтрування всього, що нас оточує. Хочеться зафіксувати думку, відчуття, рух — і з того вже щось і виходить. Наразі я сфокусована на романі, над яким почала працювати під час навчання за програмою Litosvita. У ньому є трохи магічного реалізму, але основні його теми — це жіночий досвід і вибір.
«Ідея оповідання виникла з моїх рефлексій на тему еміграції та адаптації в іншій культурі», — Анна Богданова, письменниця, дослідниця і перекладачка, авторка оповідання «Нурікабе»
Творчість наразі закриває дуже багато моїх потреб. Це і втілення однієї з дитячих мрій, і можливість глибше пізнати себе, і щоденна практика, яка допомагає бути менше у своїй голові та більше у моменті: бачити, слухати, помічати. Це ще один спосіб пізнавати цей світ і з ним взаємодіяти, який робить мене щасливішою.
Загалом я вірила, що в мене непогані шанси дебютувати, адже мала змогу пропрацювати цей текст із куратором на річному курсі від Litosvita, отримала багато цінних порад і відгуків колег. Надсилала з легким серцем, думала: пройде — чудово, не пройде — теж добре, бо тоді можна буде його ще покращити. Але коли дізналася, що пройшла відбір, відчула таке дике щастя, що лише тоді й усвідомила, як сильно я насправді цього прагнула.
Те, що моє оповідання увійшло до збірки, стало для мене, по-перше, важливою зовнішньою валідацією від людей, членів журі, до думки яких я прислуховуюсь, а по-друге — неуникною нагодою «камінг-ауту» як письменниці для широкого кола друзів і знайомих. Це було і боязко, і радісно. Відчуваю полегшення від того, що цей важливий крок позаду, і натхнення працювати далі.
Ідея оповідання виникла з моїх рефлексій на тему еміграції та адаптації в іншій культурі. Як жити між двох таких різних світів — Японії та України? Як поєднувати їх у собі? Де підлаштовуватися й чим поступатися, як при цьому лишатися цілісною і щирою?
«Нурікабе» — це привид із японського фольклору, невидима й неподолана стіна, що може трапитися на шляху мандрівника посеред лісу. Героїня оповідання знаходить свій шлях подолання стіни, який, звісно, лише один із багатьох можливих.
«Хочу написати роман, у якому всі щасливі: ніхто не помирає, нікому не болить, є життя, є майбутнє, є шовковиці. Бо куди ж без шовковиць?» — Ліна Кулик-Вілльямс, письменниця, креативна копірайтерка, найменувальниця, авторка оповідання «Тато-жук»
Це все Олександр Михед. У 2019 році я потрапила на його письменницький курс, а потім працювала з ним як куратором у Litosvita. Це він був людиною, чиї коронні слова «захват», «вболіваю» і «пиши» ввімкнули моє світло, яке горить дотепер.
Те, що я потрапила в антологію, — це щось мовою дива. Але класно, що це сталося хоча б тому, що «Переступи» стали для моїх бабусь першою прочитаною книжкою за роки! Треба писати ще, щоб заохотити родину читати більше.
В оповіданні я намагаюся впоратися зі своїм страхом втратити тата на війні. Я розумію, що це може статися, він теж це розуміє, але думка про його смерть лякає. Тому й дебютувала я так — наляканою, наївною, маленькою дівчинкою, якій важко підібрати слова. Та попри біль хотілося показати й щастя — оцю мить, коли в житті все просто, хоча здається, що ні.
Хочу написати роман, у якому всі щасливі: ніхто не помирає, нікому не болить, є життя, є майбутнє, є шовковиці. Бо куди ж без шовковиць?
До антології сучасної прози «Переступи» увійшли тексти 20 випускників та випускниць Litosvita, які пройшли конкурсний відбір від журі (Ростислав Семків, Ганна Улюра і Богдана Романцова). Усі курси школи творчого та професійного письма Litosvita — за посиланням.
