«Видавництво 21» випустило новий роман українсько-канадської письменниці Марші Форчук Скрипух «Ми робили бомби для Гітлера».
Авторка народилася в родині українських емігрантів до Канади й у своїх книжках, зокрема, розповідає про складний шлях адаптації українців до життя в новій країні.
«Ми робили бомби для Гітлера» — друга частина трилогії про сестер-українок Ліду та її молодшу сестру Надію, яких під час Другої світової війни розділили нацисти. Головну героїню вивезли до трудового табору в Німеччині, де вона змушена була працювати від світанку до ночі, харчуючись лише хлібом та юшкою, одягнена в тоненьку сукню й без взуття. Навіть якщо їй удасться пережити війну, як вона знову знайде молодшу сестру?
Публікуємо уривок.
***
Було спекотно, я була голодна й хотіла пити. Хіба не всі почувалися так само? Минула друга ніч. Ми всі помремо в цьому скотовозі?
Гучний скрип, ми загальмували. Двері відчинилися. Я б випала, якби не вхопилася за Маріку, яка згорнулася калачиком у неспокійному сні в мене на колінах. Від раптового денного світла мої очі запекли, а холод зі свистом наповнив легені чимось схожим на тисячі крихітних шпильок.
Я висунулась і примружилася, намагаючись зрозуміти, що бачу поза вагоном. Молодий нацистський солдат із всипаним прищами обличчям наставив гвинтівку на Луку. Я роззявила рота, щоби закричати, але звідти не вийшло жодного звука. Рот і горло були мов тирса.
Позаду солдата виднілося якесь залізничне депо чи, може, місто. Неможливо сказати напевно. Там були дерев’яні, здебільшого вцілілі будинки. Люди із сумним виглядом сновигали довкола них. Єдині знаки, які я бачила, були німецькою мовою. Пронизливий свист змінився рокотом. Клуб диму вдалині. Бомби.
— Ані руш звідти, російські свині, — крикнув нам німецькою хлопець-солдат, грізно штрикаючи рушницею.
Чому він називав нас росіянами і свинями? Я не наважилася запитати. Він обернувся і махнув комусь, кого ми не могли бачити. В одному з будинків відчинилися двері, і з них вийшла жінка із впалими щоками, вбрана в лахміття. На її плечах балансувала довга палиця із прикріпленими до обох кінців відрами, в яких хлюпала вода. Вона зупинилася біля солдата в очікуванні інструкцій. Він нетерпляче махнув їй рукою, наказуючи поставити відра в наш вагон.
— Будьте корисні, інакше вас уб’ють, — настійливо прошепотіла вона нам українською, піднявши одне відро у вагон і штовхаючи його нам у ноги. Воно було наповнене водою.
— Тиша! — криком наказав солдат.
Чому він кричав? Солдат націлив рушницю на жінку. Її налякані очі метнулися до нього. Вона підняла друге відро, і Лука схопив його за ручку. Ми всі відійшли, щоби звільнити для нього місце на підлозі. Відро було наповнене сірим водянистим мулом.
Двері зачинилися, нас знову поглинула темрява. Потяг струснуло. Він почав набирати швидкість. Навпочіпки я підійшла до каламутного відра й понюхала його вміст — вогкий запах нагадав мені залишки гнилих овочів, якими мама удобрювала наш сад, коли ми ще мали дім. За інших обставин цей запах міг би вивернути мій шлунок назовні, але минуло вже так багато часу відтоді, як жодна їжа не проходила крізь мої губи, що живіт забурчав в очікуванні. Я занурила один палець. Тепле. Скуштувала.
— Це якийсь суп.
Не було ні ложок, ні мисок, тому ми по черзі підповзали до відра й обережно черпали руками ту гидоту. У жменьці, що я її виловила, мені вдалося язиком намацати шматок ріпи, але загалом та юшка складалася переважно з води. Я повільно прожувала ріпу та проковтнула її. Ця волога каша була наче бальзам на моє пересохле горло.
Очі звикли до темряви вагону, тож я дивилася, як інші вишикувалися і ковтали свою мізерну частку супу. Маріка не стала в чергу. Вона навіть не сіла. Я підповзла до неї і поклала руку на лоб. Він був холодним — надто холодним — на дотик.
— Їжа, Маріко. Ти повинна їсти.
Я ніжно потиснула її плече. Її очі ледь розплющились, і я на мить подумала, що вона подивилася на мене, але вони швидко заплющилися назад.
Проштовхнувшись на початок черги, я повернулася до відра з водянистим супом із ріпи.
— Маріці треба щось з’їсти.
Діти, які були найближче до відра, звільнили місце для мене — і я зачерпнула якомога більше твердих шматочків руками. Назад повертатися крізь погойдування вагона, темряву й інших дітей було непросто. Але щоразу, коли я ледь не падала, хтось із дітей підтримував мене.
Лука й Зеня обабіч підперли Маріку собою. Я стала перед нею навколішки й піднесла до її обличчя пригоршню супу в долонях. Її ніс зморщився. Можливо, її марення були приємніші, ніж запах цих мерзенних шматочків ріпи. Її очі розплющилися, і вона поглянула вниз.
— Їж.
Вона склала свої пальці поверх моїх і потягнула мої руки до рота, проковтнула шматок розмоклої ріпи й поперхнулася.
— Повільно.
Вона тримала мої руки близько до свого рота, наче боялася, що я більше не дам їй, але обережно пережовувала кожен шматочок ріпи і проковтувала його. Вона облизала мої пальці, потім відштовхнула мої руки й, виснажена, знову впала на Зеню.
Для Луки, останнього в черзі, супу майже не залишилося.
Ми стали у зворотному порядку до води, тож Лука принаймні зміг зробити кілька гарних ковтків. З невеликою кількістю їжі у шлунку та зі змоченими губами відчула більше сили.
— Цікаво, що та жінка мала на увазі під «Будьте корисні, інакше вас уб’ють»?
— Ми занадто малі, щоби бути корисними нацистам, — сказав Лука. — А некорисних вони вбивають.
Ці слова лягли каменем мені на серце. Якщо я занадто мала, щоби приносити користь, то що з Ларисою? Що вона могла зробити, щоби довести свою користь? Як я могла її врятувати? Спершу треба знайти спосіб урятуватися самій.
— Яку роботу я могла б виконувати? — запитала я.
— Придумай якесь уміння, — запропонував Лука. — І скажи, що ти старша.
— Звідки ти про це знаєш?
Лука зітхнув.
— Це не вперше мене спіймали нацисти.
