Наталія Соловйова допомагала «Азову» ще у 2015-му, але згодом, коли фаза активних бойових дій вщухла, сконцентрувалася на кар’єрі у бізнес-журналістиці. За три роки Наталії вдалося побудувати життя своєї мрії: дистанційна робота, гарна зарплата, зимівля на Шри-Ланці. Саме в Азії вона й зустріла 24 лютого й одразу, не зважаючи на те, що наречений був проти, вирішила повертатися.
Від початку повномасштабної війни Наталія намагалася продовжувати працювати та волонтерити, потім — тільки волонтерити, аж поки зрештою, у грудні 2022-го, не підписала контракт із Національною гвардією України. Наразі вона є займається колабораціями та співпрацями у медіавідділі патронатної служби «Азову».
Про те, чи вдається їй на цій позиції розвиватися як журналістці, чого не вистачає армії та що найбільше її лякає, Наталія Соловйова розповідає в інтерв’ю DIVOCHE.MEDIA.
«У 2021-му я мала те життя, якого завжди прагнула»
Я завжди була журналісткою: спочатку вчилася у рідному Запоріжжі, потім у тому ж місті почала працювати, а згодом переїхала до Маріуполя. Але завжди мріяла про подорожі, хотіла побачити світ і марила тим, щоб поїхати зимувати в Азію.
У 2018-му я нарешті наважилася — звільнилася, повернулася додому в Запоріжжя, трохи відпочила, аж поки побачила вакансію автора довгих текстів про бізнес в MC.Today (українське видання, яке пише про бізнес та технології, — прим.ред.). Я не очікувала, що мене візьмуть: де бізнес, а де Наташа із Запоріжжя. Все ж я відібрала кілька своїх матеріалів для місцевого порталу, віддалено дотичних до тематики, мене покликали на співбесіду, а потім запропонували роботу.
Хоч би як я не була рада такій події, шлях попереду був важким: я набрехала, що вже живу в Києві. Насправді ж я не тільки ще не переїхала, а й перебувала в Греції у відпустці. Коли повернулась до України наприкінці жовтня, мала тільки валізу літніх речей, 20 тисяч гривень та відсутність житла. Працювати теж було складно: інколи плакала в туалеті, бо треба було з нуля переписувати матеріал. Але за пів року я навчилась писати, потім потроху стала редагувати, а згодом повністю перейшла в редактуру.
У 2021-му я отримала те життя, якого прагнула, коли їхала з Маріуполя: могла працювати в Києві в класному коворкінгу; коли хочу, поїхати додому в Запоріжжя; могла полетіти кудись. Я багато подорожувала, жила трохи в Грузії та Єгипті, а взимку перед початком повномасштабного вторгнення поїхала з нареченим зимувати на Шри-Ланку.
Хоча тоді про напад росії вже почали казати, я взагалі не вірила в повномасштабне вторгнення. Думала, що буде якесь загострення у зоні ООС, але була певна, що воно нічим особливо не закінчиться. Злякалася, коли десь 17 лютого мені написав друг із Маріуполя та запитав, чи зможу я надати притулок його мамі з братом. Він додав, що це про всяк випадок, але саме тоді я почала серйозно замислюватись про загрозу.
Втім, навіть коли почались обстріли, я хапалася за думку, що нас просто лякають. І тільки коли вже чимало військових мені написали, що це повномасштабна війна, я зрозуміла, що це правда. Маріуполь тоді був вже в оточенні.
«Наречений хотів іммігрувати в Канаду, а я повернулася до Запоріжжя»
Перші дні я відчувала себе максимально розгубленою і в паніці. Зрозуміло було тільки одне: треба повертатись в Україну. Там були рідні й друзі, вони потребували допомоги.
Досвід волонтерства в мене вже був: у 2014-му сімнадцятирічна я шукала всі можливості домогтися кращого життя для своєї країни. Спочатку виходила на мітинги в Запоріжжі, потім ми з батьком, оскільки були туристами та мали багато спорядження, передавали його на потреби АТО. Так познайомилась із дівчиною, яка це спорядження збирала та відвозила у бригади. Я тоді проходила журналістську практику на локальному сайті, тож попросила цю дівчину взяти мене кудись із собою записати репортаж. Вона запропонувала Слов’янськ.
Ми з нею багато куди потім їздили, ледь не на «нуль». Врешті-решт вона пішла служити в «Азов» і, коли почалась Широкинська операція (лютий 2015 року), зателефонувала мені й сказала: «Наталю, в нас пиздець. Купа поранених, вони в Запоріжжі лежать, потрібна допомога».
Так я вперше опинилась у патронатній службі «Азову». Тоді ніхто не знав, що робити, як все налагодити. Я привозила елементарні речі: бинти, шприці, антибіотики. Потім почали закривати серйозніші питання — наприклад, збирали кошти на операцію.
Моїм першим серйозним пораненим був хлопець 18 років, якому в районній лікарні сказали, що треба ампутувати руку. Але потім його перевезли в обласну лікарню, і виявилося, що руку можна зберегти, — треба тільки гроші на операцію. І ми зібрали. Досі з ним спілкуємось, підтримуємо зв’язок.
Згодом я приїхала в Маріуполь і працювала там у «Національному корпусі». А потім активна фаза війни затихла, і я переїхала до Києва. Оскільки в мене залишилось багато друзів в «Азові», хоча сильної потреби у волонтерах не було, я могла інколи допомагати, була на зв’язку про всяк випадок.
Тож, хоча на початку 2022-го я не збиралася йти служити, відчувала, що треба було щось робити. Я досі не розумію, як люди живуть за кордоном: на Шри-Ланці я постійно зустрічала росіян, які обговорювали за сусіднім столиком свої «проблеми» — санкції тощо.
Процес повернення затягнувся: було важко повернути квитки, придбати нові, побудувати маршрут. Крім того, я розійшлася з нареченим. Він хотів їхати в Канаду, а я не розглядала імміграцію. Зрештою у квітні 2022-го я повернулась до України.
«Я брала інтерв’ю про криптовалюти, поки позаду тягнули тіла»
Перші місяці повернення мені було дуже важливо втримати роботу. Мами в мене немає, тата скоротили, і я була єдиною, хто мав би підтримувати його та молодших братів. Але паралельно я одразу почала волонтерити разом зі ще одною дівчиною з патронатної служби.
Спочатку я поїхала до лікарні та познайомилася з військовими координаторами: це люди, які допомагають пораненим військовим з оформленням, їхнім забезпеченням тощо. На початку повномасштабної війни з цим був хаос — людей привозили в жахливому стані, половина з них була без документів.
Я сиділа в лікарні годинами, ночами. Їздила у магазини на закупівлі, намагалася встигнути до комендантської години. Багато чого в магазинах навіть не було, треба було знаходити. Крім того, постійні обстріли, тривоги. Але я продовжувала намагатись поєднувати волонтерство та роботу: спала по декілька годин, дописувала матеріали «на колінці».
А потім в якийсь момент ми сиділи в морзі, і я брала інтерв’ю про криптовалюту, поки позаду тягнули тіла. Тоді й зрозуміла, що поєднувати неможливо, це занадто різні світи.
Я пішла з роботи у липні 2022-го. Батько тоді вже знайшов роботу, а в мене було трохи відкладених грошей. Але я й не сильно вже думала про фінанси. Знала, що люди потребують моєї допомоги, і мене не хвилювало, що мені за це не платять.
Хоча, звичайно, це не було легке рішення. Бо навіть після вторгнення в мене була доволі непогана зарплата. Я досі перебувала в ілюзії, що все закінчиться за кілька місяців — навіть не видалялася з робочих чатів спочатку, і для колег це не подавалося як звільнення: усі були певні, що це тимчасово, і я от-от повернусь.
Також спочатку я думала, що зможу продовжувати заробляти як журналістка та редакторка, але писати на інші теми, близькі до військових, щоб не перемикатися постійно. Так я почала писати тексти для платформи «Меморіал» (вебсайт, на якому розповідають про цивільних жертв та військові втрати під час війни з росією, — прим. ред.).
Мені дійсно стало легше, бо я могла писати зокрема про своїх знайомих, які гинули один за одним. Але через два-три місяці зрозуміла, що все одно не стягую. Треба було обирати. Я обрала патронатну службу, і ні про що не шкодую.
«Працювали по 18 годин. Звичайною справою було за день побувати в семи містах»
Літо 2022-го минуло у лікарнях: окрім мене, там була ще одна дівчина та боєць, який не міг продовжувати воювати за станом здоров’я, але навіть утрьох було дуже тяжко.
Ми приймали перший великий обмін «Азову», коли повернули важкопоранених. Чимало з них були лежачими. Потім сформувалась Третя окрема штурмова бригада. Роботи ставало тільки більше. А потім Третю штурмову вивели на Бахмут, і нас із напарником попросили поїхати ближче до них, бо треба було приймати поранених, розвозити їх по різних містах.
Працювали по 18 годин на день, і мені та ще кільком людям, які теж працювали як волонтери, запропонували мобілізацію. Я погодилася і в листопаді 2022-го подала документи, а у грудні 2022-го отримала військовий квиток.
Основним завданням було працювати з евакуйованими пораненими: допомогти з документами, з’ясувати, що їм треба (одяг, ліки, перевезення в інший госпіталь), та забезпечити це. Тобто була та сама робота, але в більших обсягах: людей було декілька сотень на тиждень, усі розкидані по Донбасу та Дніпропетровській області. Звичайний день був — встати о шостій ранку, поїхати в Павлоград, із Павлограда в Селидове, із Селидового в Краматорськ, із Краматорська в Дружківку, з Дружківки в Костянтинівку, з Костянтинівки в Запоріжжя. І потім на Дніпро. За день. З повною машиною поранених людей. Такі відрядження тривали тижнями, зараз через це лікую спину.
Тепер мої обов’язки: колаборації та співпраці. Офіційно моя посада — водій-санітар. Навесні 2023-го, коли ми повернулися до Києва, в нас було дуже багато нарад, на яких ми аналізували все зроблене і планували, як працюватимемо у майбутньому. Оскільки на початок вторгнення в патронатці було умовно п’ять людей, які мали близько 1000 підопічних, а навесні 2023-го команда зросла до 30 людей і забезпечувала вже дві бригади («Азов» та Третю штурмову), а також їхніх родичів, процеси потребували змін.
В «Азові» та Третій штурмовій дивляться на те, що ти вмієш, і намагаються поставити тебе на те місце, де будеш максимально корисним.
Тож, коли на нарадах ми обговорювали зокрема необхідність розвивати медіа, я запропонувала свою допомогу.
«Благодійність має бути частиною світського життя. Війна надовго, і на стражданнях та жертвах ми не витягнемо»
Патронатна служба не може жити без медіа, бо це благодійний фонд, і в нас немає державного фінансування, крім зарплат військовослужбовців. Ми самі збираємо кошти на усі потреби поранених, а для цього потрібні потужні соціальні мережі, комунікація зі ЗМІ тощо.
На момент, коли я почала займатися цим напрямом, у медіавідділі була всього одна дівчина, яка вела інстаграм. А от ресурсів на те, щоб обробляти запити від преси, не вистачало. Тому я взяла організацію цих процесів на себе.
З часом медіавідділ трансформувався, зростав, ми наймали нових людей. Зараз нас у команді п’ятеро. Моя зона відповідальності — колаборації та співпраці.
Я й до служби мала такий досвід. Наприклад, як членкиня Асоціації родин захисників «Азовсталі» восени 2022-го організовувала захід Run for Azov. Ми тоді шукали ідеї якогось масового івенту, щоби привернути увагу до полонених. Мітингів було й так удосталь, а до війни я професійно займалась бігом, готувалася до марафону. І подумала, що забіг — це дуже класна й універсальна штука. Бігти можна де завгодно, навіть за кордоном. Тож у Запоріжжі, хоча місто й постійно обстрілювали, зібралось 350 людей, і в інших 16 містах України теж було чимало охочих долучитися.
Мій найулюбленіший кейс вже з патронатної служби — це колаборація з Mad Heads, спільний мерч із кавовою компанією. Він вже приніс нам декілька мільйонів гривень.
Як на мене, ця колаборація дуже стильна. Я взагалі вважаю, що благодійність та волонтерство мають бути «модно-молодіжними». Бо війна надовго, а на стражданнях та жертвах ми не витягнемо. Треба робити це частиною світського життя, і нашу медіастратегію я намагаюся будувати саме такою.
Основний виклик із такою метою — це, звичайно, баланс. Щоб ми не були відірваними ані від цивільного, ані від військового життя. Також важливо балансувати й між тим, що можна сказати, що хочеться і що не треба. Бо армія — досить закрита структура.
Крім того, ми працюємо з дуже чутливими темами. Наприклад, пишучи про людей, яких звільнили з полону або які ще там перебувають, легко їм нашкодити зайвим словом, травмувати їхню психіку чи їхніх рідних. Саме тому ми часто проходимо психологічні тренінги та постійно навчаємося того, як працювати з такими темами.
«Лякає, що якщо війна зараз скінчиться, то я опинюсь у дуже вразливому стані»
Мою зону відповідальності в патронатній службі можна назвати доволі «цивільною», бо це більше схоже на звичайну роботу в якійсь компанії. Але особисто для мене, як для вільнолюбної людини, робота в армії — це морально важко. Графіку як такого немає. Я не можу своє життя планувати взагалі.
І навіть якщо це вільні дні, я можу кудись збиратися, а потім щось станеться, то піду в будь-який час робити свою роботу.
Насправді межа між роботою та відпочинком тут дуже тонка. Навіть якщо я йду пити каву, то, найімовірніше, з військовими, колегами чи волонтерами.
Взагалі я все життя йшла до того, щоб працювати дистанційно та подорожувати, а зараз мені треба відпрошуватись, щоб поїхати в сусіднє місто. Я служу вже понад рік, але й досі не можу до цього звикнути. Розумію, що це смішна проблема для багатьох людей, але це обмеження моєї свободи, за яку я багато боролась і вклала багато сил.
Щоб якось стягувати, останні кілька місяців займаюсь йогою, а ще від початку війни ходжу на терапію. Обидва заняття дуже ефективні для мене й обидва доступні мені безплатно як військовослужбовиці. Наприклад, моя терапевтка співпрацює з фондом, який це покриває. На свою зарплатню (у середньому 20–25 тисяч гривень) я б не могла собі це дозволити.
Для багатьох українців це нормальна зарплата, але я звикла до зовсім іншого і мала зовсім інші можливості. Мені буває сумно, що раніше я могла відкладати декілька місяців і купити останній MacBook, а зараз маю економити навіть на допомозі рідним, а можливості змінити роботу і вирости у зарплаті не маю.
Взагалі відчуваю зараз кризу. Коли я оформлювалась як військова, не думала про майбутнє, а може, просто жила в ілюзії, що війна швидко скінчиться, і все повернеться на свої місця. А нещодавно зрозуміла, що час спливає, чимало друзів зі старого життя встигли побудувати кар’єру, купити квартиру, вийти заміж, а я ніби застигла.
Хоча насправді постійно вчу щось нове (щоб запускати потужні колаборації, треба розібратись у багатьох напрямах), мене лякає, що якщо війна зараз скінчиться, то я опинюсь у дуже вразливому стані. Я не знаю, що буду робити.
Я відчуваю, що пора знімати життя з паузи, уявляти своє майбутнє, хоча б теоретично, але й планувати не маю змоги. Не знаю, скільки ще буду служити, скільки буде війна, якою вона буде, де я буду жити, скільки отримуватиму та за яку роботу. Тож залишається тільки приймати обставини такими, як вони є, і намагатися хоч якось будувати своє життя.
