«Віндобонський апокриф» — дебютний роман поетки Катерини Девдери про українську художницю-аристократку Марту Кравченко, яка відчайдушно виборює власне право творити, любити, бути тією, ким покликана бути.
Кохання до Майстра та захоплення мистецтвом, що зродилися ще в серці юної дівчини, визначили й означили той шлях, яким вона обрала йти. Утім, зустріч зі скульпторкою Анною та її кузеном — чуйним лікарем Антонієм — додає нових барв до Мартиного життя, сповненого гірких спогадів, які гріють та обпікають водночас… Події цієї поетичної й майже казкової оповіді розгортаються поміж Києвом і Віднем, Поділлям і Карпатами наприкінці ХІХ сторіччя, міцно сплітаючи водно правду й вигадку — як у кожному апокрифі.
«Віндобонський апокриф» вийде друком у «Видавництві Старого Лева».
Публікуємо уривок.
(6)
Марта повернулась до палацу похмура: навіть натурницю для роботи було складно знайти. Їй вдасться домовитись про позування лише як Августинові. Крім того, працювати над портретом «ню» в палаці — це накликати на бабусю ще одну хвилю пліток. У Відні всі як на долоні. Особливо аристократи.
Вона змучилась. Находилась за цілий день. «Доброго дня! — звертався до торговця в одній із найліпших крамниць на Рінґштрассе Августин Закревський. — Я шукаю сухозлітку…» Їй потрібні були матеріали. Мала вибирати їх сама. Торкатись до фарб, олівців, вуглів і пензликів, розглядати папір, і полотна, і рами. Робити це як Марта Ліхтенштейн було практично неможливо. Високе походження, яке несподівано подарувало їй можливість жити в розкішних апартаментах, водночас накладало стільки умовностей, що Марта вмерла б, якби і справді виконувала всі.
Наприклад, їй потрібна була Anstandsdame — дуенья, чапероне, пшизвоїтка. Марта мала би ходити з нею всюди, бо жінку без супроводу могли потрактувати як легковажну панну в пошуку пригод. Переодягання стало Мартиним квитком до свободи. А їй потрібна була свобода. «Свобода — повітря творчості», — думала Марта.
«Свобода» і «любов» — це були два її найулюбленіші слова. Свобода внутрішня — від упереджень, кліше, очікувань «світу». Однак і свобода як щось абсолютно природне, просте, намацальне. Свобода руху. Свобода вийти з палацу і блукати містом до втоми. Сидіти в кафе Landtmann, зрештою, бувати у будь-якій із віденських кав’ярень чи бібліотек — мати право входити в кожні двері. Мати свободу виходити геть, коли душа забажає.
Сутеніло, й ліхтарі здавались щойно розквітлими жовтими нарцисами. Падав повільний лапатий сніг. Марта, закупившись, блукала між різдвяних яток на площі Ам-Гоф. Усіх охопила святкова гарячка. Хтось купував скляні кулі, хтось — пів пуда свіжих трюфелів. Он маг у блакитному шовковому тюрбані роздає усім різдвяні передбачення, а біля нього — ворожка в чорній сукні, обв’язана барвистими квітчастими хустками.
Марта не може пояснити, нащо їй це, але йде до тієї ятки й дає темноокій жінці монетку, простягаючи долоню.
Циганка дивиться на неї пильно, з лукавим усміхом:
— Ти — не той, за кого себе видаєш. Одного дня тобі набриднуть карнавали й маски. І тоді ти станеш… сильною.
Марта аж відскакує, дивиться на жінку спантеличено. Циганка підморгує. І сміється, показуючи ряд стемнілих від люльки і кави зубів.
Сніг тане, і Мартині черевики починають промокати. Час додому.
У палаці вона просить Ярину підготувати теплу купіль із травами.
— Я заварю чебрець і любисток, — усміхається Ярина — як завше, весела й привітна.
Марта любить воду. Крижану воду рік, гірських потоків і озер. Гарячу воду купелі. Це в неї від бабусі. Жодна з них не слухає напучувань старенького сімейного лікаря, що з водою до тіла начебто можна занести бактерії, а тому ліпше б їм користуватись губками для омовіння.
Тіло заспокоюється, легке, зігріте. Марта піднімає руку — їй подобається, як виблискує вода при світлі свічок. «Яка я?» — думає Марта. Часом, коли Ярина допомагає їй купатись, каже: «Гарна моя панночка. Ой, яка ж гарна й солодка». Марта відчуває, як змінюється її постава худорлявої підлітки, як потроху наливаються й тугішають груди. Бачить, як стає все виразнішим вигин стегон.
Їй хотілось би знати більше. У цій цікавості радше подив дитини й передчуття чогось… солодкого… сороміцького… дивного… «Загадка зачаття» така ж незрозуміла, як загадка кровотеч, — запах заліза, крові й поту упродовж п’яти днів, від якого рятують хіба ванночки з вологими губками та свіжа тканина для перев’язок. «Я і моє тіло. Я — моє тіло? Бо якщо я не моє тіло — то хто я? А якщо я лише тіло — то звідки ця туга за чимось більшим? За часом, коли зникнуть стіни та межі й буде лише сліпучий ледь прохолодний ефір. І можна буде літати, як у снах, які снились у дитинстві, та й досі сняться, коли настає весна і пахнуть фіалки й молоді жовті нарциси». Коли розцвітає жасмин, Марта бачить інші сни. Про них вона нікому не розповідає. Навіть Ярині.
— Ярино… не чекай, чуєш. Я собі причепурюсь сама, вже все одно майже ніч…
— Добре, панночко.
— Одне прохання мале. Ти можеш принести мені з кухні склянку теплого молока і грінок? І чашечку кави… Будь ласка.
Ярина сміється:
— Звісно.
Марта просить її про щось так, наче вони сестри, і це послуга, а не наказ. Ярині з тим добре. Проте вона знає, що потім, коли піде до інших паній, буде тяжко. Бо хто коли панькався біля слуг?
Вода плюскоче, Марта виходить із купелі, загортаючись у теплий рушник, а тоді у м’який халат. І коли залишається уже зовсім сама (вечеря на нічному столику біля ліжка, Ярина зачинила за собою двері, побажавши «добраніч»), роззирається навколо, ніби бачить кімнату вперше. Це вже давно не будуар панночки в синьо-золотистих тонах з родовими гербами, охайними нічними столиками й мініатюрним бюрком у стилі рококо. Це — робочий кабінет, спальня, майстерня. Он біля вікна — її мольберт. Звідти відкривається вид на бабусин палацовий парк. Доріжки в парку посипані хрустким гравієм, проведені рівно, наче під лінійку (бо таки під лінійку — садівник, як і архітектор колись, відповідав за збереження пропорцій головою). Деревця й кущі підстрижені, наче тут гарненько попрацював сам міфічний Прокруст.
Часом Марті втішно дивитись туди — коли вона думає про пропорції або про строгу красу античних храмів. Часом — тужно, бо в усій цій досконалості ліній бракує власне хаосу: дикого, прекрасного первозданного хаосу лісових нетрів. Коли настане весна, вона попросить бабусю, аби її возили малювати на пленер: десь туди — за Відень, до Вінервальду.
А поки… натурниця… Марті потрібна натурниця… Попросити Ярину? Дівчина збентежиться: для неї таке позування — ганьба й безчестя… А якщо?..
Навпроти Мартиного ліжка — велике старовинне дзеркало (від високого склепіння до вкритої паркетом підлоги)… Треба перенести мольберт. І кілька свічників — ближче, сюди. Так-так… Тепер вона добре себе бачить. Халат летить на підлогу — дівчина звільняється від одягу легко, ніби він — непотріб, торішнє листя. Вдивляється у своє тіло так, ніби збирається малювати найдрібніші пори. Зібрати волосся? Залишити розпущеним? Зібране увиразнить лінію шиї. Ні, Марта не думає зараз про «сором». Не тепер. Її тіло на якийсь час стає чимось на кшталт мармурової скульптури, які вона не раз змальовувала в музеях як Августин. Не об’єктом похоті. Утіленням безкінечної правди та зворушливої краси.
Опівночі Марта закінчує ескіз і робить перерву.
«Вірю Рубенсові більше, ніж Давиду…» — так казав Стефан, і Марта лише тепер по-справжньому розуміє, щó він мав на увазі.
Кава схолола і молоко теж. Та дівчина цього не помічає, захоплена новою ідеєю. «Ідея — то ще так, ніщо. Важлива робота. Те, як ти втілиш ту ідею», — каже на лекціях Лупул. Однак ідея — це також вогонь у пучках, це неспокій вночі, це натхнення, щоб дати їй життя, а також небувала затятість та наполегливість, щоб повертатись до неї ще і ще. Аж поки кожна лінія Мартиної роботи не почне випромінювати справжнє тепло.
«Нікуди не піду завтра. І післязавтра теж. Малюватиму», — думає Марта, засинаючи. Її сни пахнуть жасмином і жовтими нарцисами. Чоловік, схожий на Стефана, танцює з Мартою у бальній залі Гофбурґу, а тоді зникають стіни, межі, тілá — і залишається лише безмежний ефір. І політ.
(7)
Несподівано для себе Стефан отримав запрошення від графині Л. Бабуся його дебютантки? Що вона могла би… Августин! Стефан уже й забув про ту розмову. Невже Марта, яку його учень нахвалював як «художницю», — це баронеса Ліхтенштейн, з якою Стефан танцював на балу? Вона малює? Справді? Знічев’я, для розваги, аби здаватись вишуканою освіченою панночкою, що вміє гаптувати золотом носовички й вільно володіє французькою та англійською, ба навіть знає кілька фраз латиною?
Стефан іронізував. Він кепкував із неї, бо насміхатись означало захищати себе від небезпеки. Ця дівчина надто манила його, була надто високо, а тому він мусив розібрати п’єдестал, опустити її на землю, щоби врятувати себе не лише від надмірного захоплення, а й від любові, невблаганне наближення якої він виразно відчув іще тоді, на балу.
«Послухай, — міркував (чи то молився) він у костелі святого Стефана, сидячи на останній лаві в напівтемряві, поки маленький служка гасив свічі після вечірньої меси. — Я щасливий. Я працюю зараз так, як давно не працював. Не треба, Боже. Ми з тобою обоє знаємо, що нічого доброго з цього не буде. Дай мені просто спокійно дожити віку».
А тепер він стоїть навпроти дзеркала і чепуриться, аби йти на прийом. Його картина заслонена простирадлом. Роботу закінчено. Стефан не думає про полотно. Він дивиться у дзеркало на стомленого чоловіка, якому під сорок. Гер Лупул здається собі старим і смішним. І мало вірить словам друга, який недавно, поплескавши його по плечу, сказав: «Доля тебе любить, Стефане. Зморшки й сивинки пасують тобі не менше, як вишуканий новий фрак».
Стефан під’їздить до палацу на фіакрі, запряженому двійкою чорних коней, відпускає візника. На порозі на нього чекає Марта — осяйна й усміхнена, в синьо-зеленій пообідній сукні, розшитій срібними квітами.
— Я така рада вас бачити! — дівчина схиляється у граційному реверансі. — Нині будуть також пан і пані Стівензи — колекціонери з Америки (місіс Стівенз обожнює імпресіоністів, а містер Стівенз — її, тож скуповують полотна, як несамовиті, хоча вони, правда, розумні й дотепні); ще завітає трохи старших аристократів (бабусі потрібна компанія для бриджу), а також професор фон Кайзерфельд (не знаю, чи цікавлять вас орхідеї, але він автор численних досліджень про ці квіти — до речі, професор часто каже, що на нього справила вплив праця Дарвіна).
Марта сміливо бере Стефана під руку, ледь опираючись на нього, і він відчуває бентежне тепло від близькості її тіла й запаху тонких парфумів із ніжними нотками жасмину.
— А як щодо Августина? Ви нічого не кажете про нього? Адже я не плутаю — Августин Закревський — ваш кузен?
— Так і є.
Марта шаріється, і Стефан не розуміє чому — може, між кузенами не просто теплі родинні стосунки?
— Він дуже перепрошував. Мусив покинути нас уранці, щоб заладнати проблеми з бабусиним маєтком — вона має кілька наділів біля Мукачевого. Там сталась біда. Бабуся не любить довіряти чужим родинні справи. Хоча, звісно, майже весь час — навіть на вакаціях — Августин малює.
— А ви?
— Я?
— Ваш кузен казав, що ви — художниця.
Вони на мить зупиняються в передпокої. Стефан дивиться на неї пильно, аж прискіпливо, ніби хоче проникнути в найпотаємніші закутки її душі.
— Якби я була хлопцем — училась би в академії. А так — беру дрібні приватні уроки. Ви ж знаєте, що ніхто у Відні серйозно не ставитиметься до аристократки, яка малює. Скажуть: дівочі примхи.
— А ви переймаєтесь тим, що скажуть?
— А ви — ні?
— Нітрохи, — відказує Стефан, цілуючи її руку.
Марта шаріється, і тепер він помічає, які вони з Августином схожі. Справжні брат і сестра.
Графиня Ліхтенштейн виявляється куди приємнішою старенькою, ніж він уявляв. Ласкава й велична. У неї лукавий погляд рудої лисички, звідниці, яка повагом вийшла назустріч гостям, уже знаючи, хто кому складе пару.
— Я сподіваюсь, ви колись намалюєте мій портрет, — звертається вона до Стефана, і її очі сяють яскравіше, ніж коштовності на старечій зморщеній шиї, а ямочки на щоках натякають, що колись ця жінка була премилим дитям, наївним блакитнооким ангелом серед сотень дебютанток новорічного балу, а тоді — господинею дому, що вилась навколо чоловіка, мов плющ навколо міцної мармурової статуї.
Стефанів погляд мимоволі зупиняється на Марті — її обличчя не просто вродливе, у ньому є щось, чого бракує графині: нерв, воля. Він милується нею, і графиня відразу ж це помічає.
— Напевно, ви воліли б іншу натурницю, — іронізує вона і підносить до вуст келих шипучого шампанського так, наче п’є за Стефанів портрет баронеси Марти Ліхтенштейн.
— Я хочу показати вам палац, — шепоче Марта, що сидить поруч. — Ви маєте побачити бібліотеку.
Стефан киває. Лакеї у сріблясто-сизих лівреях вносять на золочених тацях повітряний десерт із морозива, щедро политий шоколадом і посипаний подрібненим мигдалем.
…
— Тут темно. Візьміть іще один свічник.
Вона входить до кімнати першою, він ступає позаду… Вогонь у каміні майже догорів і ледве жевріє. Тепла червонувата пітьма. Стелажі зі стародруками й інкунабулами здіймаються до високого склепіння, котре потопає у блакитному мороці. Якби це був старовинний замок, Стефан уявив би, що там, по кутах, зачаїлись привиди й кажани.
Великий письмовий стіл біля вікна завалений ескізами.
— То ваші роботи?
— Так… Я воліла би показати вам один збірник, — Марта піднімається драбинкою, аби дістати збірник апокрифів, який привезла сюди з батькової бібліотеки.
Стефан перебирає малюнки — міські краєвиди, канали, скульптури… перехожі… жінка на лаві біля каналу…
— Це добре… Марто.
— Проте Августин малює куди ліпше? Так?
Стефан киває задумливо:
— У нього велике майбутнє. Думаю, йому варто змінити Відень на Париж.
Опиняючись поряд зі Стефаном із книгою в руках, Марта заходиться сміхом.
— Вибачте… Вибач, Стефане, — вона ніжно цілує його у щоку, — невже ти зовсім не пам’ятаєш мене? І невже не бачиш, що Марта Ліхтенштейн і Августин Закревський — це я, Марта Кравченко, та сама дівчинка, яку ти малював колись у Києві?
Він приголомшений. Перед очима проминають образи зі снів, і в пам’яті нарешті постає обличчя дівчинки, яка стоїть навпроти нього у саду в білій льолі. Марта. Як він міг утратити її? Забути… І як вона змогла проникнути до академії? Видавати себе за хлопця?
— Але… як?
— Просто… Я б не пробачила собі. Я мала вчитись. Бабуся допомогла з документами і вбранням. Вона взагалі моя таємна спільниця тепер. А потім ти почав викладати нам — і вдавати Августина стало набагато важче.
— Це ніби сон. Я думав, здогадувався, але… то було надто неймовірно.
Йому хочеться обійняти її рвучко й пристрасно. Та він стримується — боїться налякати Марту.
— Що ти робила увесь цей час? Де була?
…
Тієї ночі Стефан знову не спав. Та його безсоння в самотній квартирі повне збентеження, подиву, захвату. «Оце дівчина!» Може, вперше за все життя Стефан мав відчуття, що зустрів жінку, в усьому рівну собі. А може — ні. Може, відважнішу, чистішу, рішучішу, аніж він — придворний художник, викладач Віденської академії мистецтв, Стефан Матеу Лупул.
