Цю книжку, написану 1945 року, впродовж десятиліть європейські видавці відкидали — то як надто антиросійську, то як надто антинімецьку. Сьогодні спогади відомої польської діячки, науковиці, львів’янки Кароліни Лянцкоронської (1898–2002) про події Другої світової війни звучать особливо гостро і суголосно з воєнним досвідом українців у XXI столітті.
Кароліна Лянцкоронська описала те, що бачила на власні очі й учасницею чого їй довелося стати: прихід перших совітів до Львова 1939 року, допити НКВС, утечу до окупованого німцями Кракова, діяльність у польському русі опору, перебування у станиславівській в’язниці та конфронтацію з начальником станиславівського гестапо Крюґером, вирок смерті, ув’язнення у львівській та берлінських в’язницях, понад два страшні роки в Равенсбрюку. Але передусім ці спогади — про людяність у нелюдських обставинах, про внутрішню силу й гідність і про те, що війна — це не тільки про смерть, а й про шалену любов до життя.
Публікуємо уривок.
Львів
(22 вересня 1939 — 3 травня 1940)
Десь у лютому 1940 року на нашому історичному факультеті з’явився новий декан — професор Брагінець. Він, у хутряній шапці й черевиках, від яких тхнуло лоєм, мене прийняв у деканаті. Доручив вести загальний курс «Бароко, ренесанс, ренесанс, бароко». Назва звучала дивно, бо, найімовірніше, новий керівник не мав певності, яке з цих двох слів треба назвати першим. Уже згодом мені стало відомо: про мою спеціальність йому розповіла одна з моїх учениць-українок, яка задля моєї ж безпеки просила, щоб мені дали читати лекції. Бо поки що ще не траплялося, щоб совіти звільнили викладача, якому самі дали читати курс. Товариш Брагінець, либонь, не знав латинських літер, у будь-якому разі за весь час, коли він був деканом, він так і не зміг прочитати по-латині ні слова. Зрештою, латина йому була ні до чого, адже він професор ленінізму і сталінізму.
Коли когось із професорів звільняли, зникала і його кафедра. Влада заборонила книжки з нематеріалістичної філософії і силу-силенну інших матеріалів, що не відзначалися симпатією до наших східних сусідів (а таких було чимало). Натомість повернула в обіг громадськості низькопробні видання.
Праця в університеті давала подвійний захист — самої людини та її помешкання. Я мала можливість переконатися в цьому, коли зіткнулася з товаришем Павлишенком, капітаном Червоної армії: 19 листопада 1939 року до мене додому заявився совєтський офіцер і зайняв одну кімнату. Я пояснювала йому, що вже прийняла до себе родичів, на домівку яких у вересні впала бомба, і що на три окремі кімнати маю повне право як університетська працівниця, окрім того, я мешкаю з вихованкою (Ганею) і маю бібліотеку. Як горохом об стіну. Він нагло ввійшов і облаштувався. Коли я була у квартирі, він сидів відносно тихо, але тільки-но я виходила — починав бушувати.
Першої ночі Павлишенко літав кімнатою, як одержимий, а ми з Ганею сиділи за стіною і чекали, озброївшись найбільшими пательнями, які тільки в нас були. Урешті близько другої він почав пересувати в себе меблі — будував барикаду у дверях до моєї кімнати. Видно, йому не давала спокою доля кількох совєтських квартирантів, яких у львівських робітничих квартирах посеред ночі відправили на той світ. Цей маневр Павлишенка подіяв на нас заспокійливо. Схоже, він теж заспокоївся, бо вже за мить почулося потужне хропіння. Ми теж заснули мертвим сном. Уранці спектакль почався спочатку. Витягнувши зі сторожа інформацію про мене, він вломився у квартиру і з несамовитим вереском почав вимагати від Гані віддати йому мої золоті меблі, які я від нього сховала. Буцімто йому добре відомо, що до війни в такої «помєщіци» були меблі зі щирого золота. І він не такий дурний, щоб повірити, ніби вона жила серед цього страшного мотлоху (у мене були старі італійські неполіровані меблі), які я зараз повиставляла.
Він увірвався в мою кімнату, почав розглядати книгозбірню, у якій було чимало італійських книжок, і, ошкірившись, крикнув: «Фашистська бібліотека!». Я саме повернулася додому й зайшла в кімнату. Павлишенко заявив: «Я вас арештую». — «В мене зараз немає часу, — гідно і стримано відповіла я. — Мені потрібно в університет». Тоді він, уже значно тихіше, запитав, коли я звільнюся. Ми домовилися на третю дня.
Звісно ж, я не з’явилася на цю зустріч, натомість на неї прийшли три брати Гані — хлопи з наших околиць, які тепер працювали у Львові.
Од самого лише вигляду цих трьох богатирів Павлишенко, мабуть, зблід. Вони йому дали ясно зрозуміти, що якщо з голови їхньої сестри впаде бодай волосина, йому буде непереливки.
Увечері наймолодший брат сказав, що мій квартирант — як «паперовий тигр». І це було дуже точне окреслення. У ті дні ми повиносили з квартири все, що змогли, до знайомих. Тоді я ще подумала, що трохи недобре, коли в тебе щось є, а вже незабаром зрозуміла, що коли в тебе нічого немає — теж погано. Виявилося, що наше з Павлишенком співіснування в одній квартирі абсолютно неможливе. Він псував усе, з чим не вмів поводитися. Повикидав із кухні все більш-менш складне приладдя.
Особливу ворожість у нього викликала водопровідна система. Ганя мене застерегла: «З ним шось не тойво — він соває голову в кльозету». Наступного дня Павлишенко вже ганяв за нею з револьвером, звинувачуючи в саботажі. Бо ніби вона винна в тому, що, коли він смикає за ланцюжок, вода тече недостатньо довго — і він не встигає добре вимити голову.
Не було ні хвилини спокою. Я забороняла Гані залишатися у квартирі, коли сама кудись ішла, бо небезпека для юної красуні наростала з кожною миттю. Коли ми поверталися додому, на нас завжди чигала нова халепа. Урешті я вирішила податися у військову прокуратуру й почати боротьбу зі співмешканцем.
Мої друзі були приголомшені. «Якщо ви переступите той поріг, то вже не повернетеся!». Але в мене не було ні найменшого бажання чекати, поки Павлишенко мене порішить, тож ми з Ганею і моїми «квартирантками» пішли на вулицю Баторія. Прокурор нас прийняв і уважно вислухав. Найбільш розсудливо і сміливо говорила Ганя, яка добре знала українську. Прокурор сказав скласти вдома протокол і прийти наступного дня. Я все-все описала, а співмешканки переклали українською.
Наступного дня прокурор знову нас прийняв і знову сказав прийти «завтра». Коли ми так ішли вп’яте, друзі вже прощалися зі мною — наче я їх покидала на віки вічні.
У прокуратурі записали мої точні дані, довоєнний стан майна і сказали, що відповідь нас чекатиме вдома. Коли я ввечері після лекції зайшла у квартиру, мене чекала несподіванка. На дверях висіла картка, що тут мешкає професорка університету, що її помешкання займати не можна. Ганя і «квартирантки» стояли в коридорі. Побачивши мене, вони навперебій почали розповідати, що нещодавно до Павлишенка приходив прокурор, Павлишенко залишився без зброї, з нього зірвали офіцерські відзнаки, а на голові замість кашкета було щось на зразок «будьоновки», як у простих солдатів. Віцепрокурор наказав йому зібрати речі й повідомив отетерілим дівицям, що товариша покарано, бо він ганьбив честь Червоної армії, і відтепер «хазяйка» може спокійно працювати у своїй науці.
На жаль, це останнє побажання не здійснилося.
