Національна родина — ворожа ланка суспільства для російської імперії в будь-якому її амплуа. Наснаги, енергії та вмотивованості однієї такої сім’ї вистачало на декілька поколінь. Скажімо, як би старанно радянська влада не «ліпила» з Лесі Українки просту революціонерку, ми знаємо, що Лариса Петрівна та її рід — справжні інтелігенти, вирощені в українському силовому полі тяжіння. Серед ідейних родин інтелектуалів є і менш відомі для загалу. Алчевські — одні з таких.
Освіта під дверима
В родині викладача російської словесності й дворянки, доньки російського генерала Вуїча з сербсько-румунським корінням судилося народитись 1841 року майбутній просвітниці Христині Данилівні. Батько був людиною суворою. Працюючи в міському училищі, Журавльов ненавидів дітей — своїх і чужих. Дівчинка змалечку була цікавою до освіти, однак прохання доброї матері й сльозливі благання Христі не допомогли: батько вирішив дати освіту лише синам родини — Михайлу та Леонтію.
Доньці заборонялось навіть перебувати в одній кімнаті з братами під час занять із викладачем, тому Христя сиділа під дверима й уважно слухала. Вона навчилась читати й писати швидше за хлопців. Невдовзі ті списували домашні завдання в неї. Хоча обдарованість до науки дівчинки не стала аргументом для батька й офіційної освіти вона так і не отримала, але Христя читала все, до чого дотягувалась у батьківській бібліотеці. Найбільше полюбила твори Тараса Шевченка й навіть влаштовувала імпровізовані читання для селян і кріпаків. В душі малої було закладено зерна українства, які, однак, в імперії до кінця не змогли прорости.
Христя — Українка
Христина Данилівна відвідувала заборонені молодіжні гуртки, трохи віршувала і 1859 року писала російському класику Олександру Герцену. Він на той час вирізнявся серед імперської інтелігенції більш прихильним ставленням до окремішності України й Польщі, тож дівчина ділилася з ним роздумами про відсутність народної освіти й питала порад. Деякі з її листів і віршів Герцен надрукував у своїй революційній газеті «Колокол», що видавалась в Лондоні. Псевдонім, який обрала Христя, — Українка.
Номер цього видання потрапив до рук молодому підприємцю Олексію Алчевському. Начитаний українець з амбіціями в справах громадських і фінансових — це бездоганна партія для дівчини, яка прагнула створення осередків народної освіти. Чоловік попросив адресу Христі в редакції й написав. Через кілька років обміну листами та роману об’єднана ідеями й прагненнями пара одружилася 1862 року, й дівчина переїхала до Харкова.
Перша недільна школа для жінок
Того ж 1862 року, завдяки знайомствам в осередку харківської «Громади» й авторитету родини Алчевських, Христина Данилівна відкрила першу безплатну жіночу недільну школу в російській імперії, в якій викладала українською. Дівчині на той момент було 21 рік.
Заняття проводила в будинку родини, а навчання було доступним для дівчат будь-якого соціального походження: куховарки, прибиральниці й продавчині отримували шанс на освіту. Майбутня учениця проходила співбесіду або тестування. На основі цих результатів та інших даних дівчат зараховували до різних груп. Загалом було три вікові групи: дівчатка, підлітки та дівчата після 16 років; та три групи за рівнем знань: неписьменні, малограмотні (які вміли читати, але не вміли писати) та письменні, яким треба було покращувати свої навички.
Програма школи була складена на основі стандартної імперської початкової освіти: два-три роки навчання, вивчення Закону Божого, арифметики, письма. Були й дещо відмінні речі, як-от правознавство, фізика, хімія, географія, історія України. Українську мову викладала сама Христина Алчевська за граматикою Пантелеймона Куліша. Вчителі працювали переважно безоплатно.
У кожної людини буває свій «пункт божевілля»
Вісім років школа існувала напівлегально. Це дозволяло викладати українською після виходу Валуєвського циркуляру 1863 року, а також давало можливість вчителювання самій Алчевській, яка не мала профільної освіти. Отримання офіційного дозволу було запорукою подальшого існування закладу, а також надало б юридичної сили свідоцтвам про освіту.
Для Христини Данилівни — дівчинки, яка сиділа під дверима, поки її брати отримували знання, — стало важливішим дати освіту більшій кількості дівчат, хай і російською. Зараз (і тоді) цей вибір багатьом видається неправильним.
Про свою одержимість жіночою освітою Алчевська писала: «Кажуть, що у кожної людини буває свій “пункт божевілля”. Моїм — виявилося бажання навчити грамоти якомога більше жінок. Мені завжди здавалося, що чоловікам набагато більше пощастило у цій сфері. Натомість у випадку жінок упередження щодо їхньої освіти живуть скрізь — від хат до світських зал. Коли я була дитиною і для моїх братів запросили вчителя, батько вважав абсолютно зайвим навчати мене, дівчинку, грамоти. Але мені так хотілося цього, що я навчилася читати, підслуховуючи під дверима їхні уроки, і читала краще за моїх братів».
Школа відкрилась офіційно 1870 року: з російськими підручниками й мовою викладання. Наступного року там навчалися вже 154 учениці, працювали 24 педагогині й педагоги, а навчання відбувалося з 10-ї до 14-ї години в приміщенні Першого повітового училища Харкова. В закладі тестувалися власні педагогічні розробки Алчевської, що частково використовуються й дотепер.
Жінка запровадила індивідуальний підхід до кожної учениці своєю концепцією щоденників. У них записували персональні дані кожної учениці, спостереження за динамікою її успішності тощо. На основі цього дівчину могли, наприклад, залишити після 14-ї години позайматися додатково. Для тих, хто не потребував додаткових занять, були уроки співів; також їм видавали літературу на домашнє читання. Ключовим домашнім завданням було власне читання. Уроки доповнилися методами бесіди й пояснення, а граматику почали викладати звуковим методом.
У 1879 році Алчевська вирішила відкрити філіал школи в селі Олексіївка, що на Луганщині. Викладати на селі виявилось важче, ніж у місті: учнів ніяк не вдавалось привчити до дисципліни, після 16-годинної праці кожного дня вчитись у неділю їм аж ніяк не хотілось, а вчителі звільнялись один за одним. У 1887 році жінка познайомилася з подружжям Грінченків — і в них побачила шанс на розквіт школи. Запропонувала високу зарплату й майже повну свободу дій у навчанні.
Стосунки між подружжям і Христиною Данилівною спочатку складалися гарно: Борису Грінченку симпатизувала підтримка Алчевською української ідеї та прихильне ставлення до нього.
Згодом суперечки, спричинені «московською» мовою освіти, почали загострюватися, і, хоча Грінченки викладали переважно українською, заклад продовжував бути російськомовним.
У перші роки непорозуміння вдавалося владнати. Алчевська розуміла важливість подружжя для розвитку школи, а те, своєю чергою, розуміло, що вчительської плати в 400 карбованців їм ніде не знайти. Розриву, однак, було не оминути.
На честь помпезного святкування 30-річчя діяльності Алчевської у своїх «Листах з України Наддніпрянської» 1892 року Грінченко пише таке: «Тридцять років назад подружжя Олексія та Христину Алчевських можна було побачити як щирих та палких членів української громади в Харкові. З того часу багато змінилося, і зовсім в іншому становищі бачимо ми тепер Христину Алчевську. Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. Вона заводить московські школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-московському. (…) Христина Алчевська мала щирий замір послужити просвіті. Але що ж вийшло з того? Вона тридцять років деморалізувала народ і, думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого більшим. Та й не самий народ вона деморалізувала: погані приклади деморалізують й інтелігенцію, а Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був — ренегатство, зрада».
Співпраця подружжя з Алчевською була припинена 1893 року.
Розвиток і неочікувана втрата
Просвітницька діяльність тривала. Алчевська зважилася на серйозний крок — побудову власного приміщення. Проєкт будівлі доручили архітектору Олексію Бекетову, а збудувати його вирішили в Мироносицькому провулку.
На будівництво витратили 50 тисяч карбованців. Будівлю передали у власність школи, яка проіснувала до 1919 року. Її штат нараховував 100 вчителів, а освіту в ній отримали 17 тисяч жінок і дівчат.
Алчевська — визнана педагогиня, учасниця міжнародних педагогічних виставок. З однією пов’язаний цікавий випадок, про який вона згодом розповіла викладачкам Харківської школи. На експозиції в Парижі 1889 року її листи переплутали — і на огляд виставили купу особистої кореспонденції Христини Данилівни.
У 1901 році за нез’ясованих обставин помер чоловік Алчевської. На її плечі лягла відповідальність за свою навчальну мережу й велику родину з шести дітей. І їй все вдалося. Харківська школа проіснувала до 1919 року, а далі перейшла у міське управління — її перетворили на вечірню школу робітничої молоді. Померла Христина Данилівна 27 жовтня 1920 року.
Імперія примушувала Алчевську до вибору з-поміж суперечливих позицій: українська просвітниця й освіта російською. Христина Данилівна керувалась двома моментами: національною ідеєю та одержимістю освіти для дівчат. Та Христя, яка сиділа під дверима кімнати, де братам проводили уроки, обирала останню. Чи був легальний варіант навчання українською в розмах мовних репресій? Навряд. Важливо й те, що шість по-своєму видатних дітей подружжя були більш певними й стійкими в українстві — молодша Христя Олексіївна зокрема.
Поетеса, перекладачка, педагогиня
Народилась Христя-молодша 16 березня 1882 року в Харкові. Знаємо ми про неї менше, ніж про матір. Те, що збереглося, дозволяє скласти портрет дівчини — патріотичної, дещо наївної авторки жіночої поезії.
Писати почала з ранніх літ. У 10-річному віці разом зі шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал «Товариш», у якому впродовж 1892–1894 уміщала свої вірші та оповідання.
Закінчивши 1902 року мамину харківську Першу дівочу гімназію, Христина продовжила навчання на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. Після цього вона вирішила повернутися додому й піти слідами матері — стати педагогинею. Працювала одночасно вчителькою французької мови в гімназії та у недільній школі своєї матері, де, попри заборону, читала учням українські книжки.
«Недостиглість моєї творчості»
«Туга за сонцем» — перша поетична збірка Христі, що вийшла друком 1907 року. В автобіографії Алчевської читаємо: «Року 1907-го видавництво Ситіна в Москві випустило з друку мій І том “Туга за сонцем”. Складався цей том з віршів, написаних на 19-м, 20-м, 21-м році мого життя і переважно через те викликав цілу бурю нападів на мене за недостиглість моєї творчості (серед української критики того часу)».
Друзі за листуванням, серед яких провідні класики української літератури, до дебюту поставились дещо прихильніше. Іван Франко про збірку писав:
«Авторка якось так природно, мимовільно рисує перед нами свою вдачу, трохи тужливу, трохи меланхолійну, та в основі більше веселу й артистичну. Її тягне до себе всяка краса й усе поетичне: кольористі крайобрази, кольористі ефекти різних пір року, колоритні люди… Барвистість — се в неї основа життя… З тим усім у авторки видно талант і розмах фантазії, та треба їй багато працювати над собою, щоб розвити ті задатки її природи».
Ольга Кобилянська в листі до Христі теж відгукувалася лагідно, бажаючи успіхів на письменницькій ниві: «З усіх поезій найкраще припала мені Ваша “Мімоза” до душі. Справді — там відчуває читач всю тонкість і поетичність молодечої душі авторки, і я б бажала, щоб таких поезій писали би Ви якнайбільше… Працюйте далі. Не закидуйте пера. А пробуйте і прозою писати. Вона дасть Вам більше вдоволення, чим лірика».
Ось вірш «Мімоза», що його найбільше вподобала пані Ольга.
Мімоза
Країною сонною ніч пролітала,
Мовчало таємно південнеє море,
Дрімали чинари, схилялися лаври,
За темний серпанок ховалися гори.
Горнулася ніч до німої мімози
І подругу ніжно свою обіймала,
Ласкала і гріла, питала: чи грози
Її хвилювали коли, чи ніколи?..
Мімоза мовчала.
Вона вся у мріях, вона у розкошах
І думах, як море нічне, поринала
Спокійно і тихо, мов зроду не знала
Про хвилі бурхливі, про бурі свавільні.
І дійсно не знала…
Та тільки встав Ранок з-за темної ночі
І вперше цілунок злетів до мімози,
Здригнулась мімоза, побачила ранок,
Встидалася його, потупила очі,
Й од щастя нового упали з мімози
Перлистії сльози…
Без матері цього б не було
Зауважуємо важливий поступ у національній свідомості доньки — мовою свого спілкування вона обрала українську, а видану дебютну збірку в москві називала «виданою москалями». Її ідеї більш сміливі, патріотичні й революційні, ніж материні. Без матері цього б не було.
Христя особливо любиться в українській літературі. Кобилянську дівчина читала «як алкоголік». «Винародовлена роками вчення в російській гімназії», як писала про себе Алчевська, захопилася мовою до крайності. Морськими пейзажами Коцюбинського поетеса надихалась і поважала автора «як людину, напоєну гармоніями, що дає змогу й іншим переноситися душею в світ південної поезії й плескоту хвиль». Читала й Франка, й Лесю Українку, й Василя Стефаника.
Зустрічі з українськими авторами на відкритті пам’ятника Котляревському 1903 року Христина Олексіївна приділила велику увагу в автобіографії як визначній події свого національного світобачення.
Помічаємо тенденцію: український літературний канон Христі-молодшої значно ширший, ніж Христини Данилівни. Як би це не було сумно визнавати, однак спогади дружини Грінченка щодо цього правда: материне захоплення обмежувалось Шевченком.
Дівчина активно писала й видавалася: одна за одною друком вийшли збірки «Сонце з-за хмар», «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914), «Спомини» (1915), «Мандрівець» (1916) й інші. Остання, дванадцята, збірка вийшла 1922 року в Польщі.
Просто намагається вижити
Епоха комунізму принесла важкі зміни в життя дівчини: 1917 року під час гастролей просто на сцені вмер брат, через три роки зійшла в могилу матір, а письменників, на яких рівнялась Христя, теж вже не було на світі. Новій епосі Алчевська-молодша зі своєю закоханістю в народні мотиви й дещо наївною творчістю була непотрібна. Певний час вона не писала нічого.
Творча діяльність Христі обмежувалася переважно перекладами, які вона робила, щоб отримати хоч якусь копійчину. Готувала двотомне видання своїх творів. Про відповідь, яку отримала від радянського видання, дізнаємось з листа Пилипенку 1929 року: «Секретар ЦК Партії (мій рецензент) підійшов до минулих часів, відображених у мене (як-от війна 14-го року тощо), з мірилом сучасності і з вимогами матеріаліста, що не визнає того, що — неактуальне, і висловився: “Цілком не варто друкувати цих її поезій; вони нам — нецікаві!..”»
У листах до нього Алчевська також переконувала, що за останні роки стала більш народною та усвідомила минулі вади своєї творчості. Можливо, ці слова були щирими, та більше схоже на те, що Христина Олексіївна просто намагалася вижити — не бути викресленою з літератури й мати гроші на хліб. Чути поетесу ніхто в новому часі не хотів. Померла вона 27 жовтня 1931 року.
Історія двох жінок родини Алчевських виразно українська й феміністична. Вона про те, яких поступок вимагали епохи від дівчат, що прагнули визначати себе як національну свідому й вільну.
Хоча Христя Олексіївна поважала «матір-діячку», її гімназію вона таки називала російською, крокуючи в патріотичних поглядах значно далі, ніж Алчевській-старшій дозволяли імперія і стійкість ідеї. Поступ доньки прийшов ціною боротьби матері. Алчевська-молодша — це те, якою прагнула бути захоплена Шевченком Данилівна. Це те, якою стати вона не зуміла.
