Часи Великої депресії — Канаду накриває велетенська хвиля антисемітизму, підживлювана з-за океану гітлерівською пропагандою. Колишні друзі перетворюються на заклятих ворогів. А за десяток років, коли увесь світ втягнуто в Другу світову війну, канадські солдати — і євреї, і протестанти — вже пліч-о-пліч протистоять Німеччині, Японії та іншим державам-загарбницям. Канадці виявляють гідність і на полі бою, і в японському полоні з його жахливими тортурами, і після повернення додому, коли їм, скаліченим ветеранам, доводиться проходити складний шлях адаптації до мирного життя.
Ці буремні часи затягують у свій вир і Макса з Моллі. Сусіди й друзі дитинства, вони належать до різних світів — єврейського та протестантського. Закохані опиняються в епіцентрі подій, які мають руйнівні наслідки для їхніх сімей і надовго їх розлучають.
У #книголав виходить прониклива історія про тяжкі випробування та незнищенну силу кохання навіть у найтемніші часи — «Листи через море».
Женев’єв Ґрем — канадська письменниця, авторка низки історичних романів, більшість з яких є бестселерами за версією USA TODAY, Globe & Mail і Toronto Star.
Письменницький хист Женев’єв проявився, коли їй минуло сорок років, і вона переїхала до канадської провінції Нова Шотландія, де й закохалася в історію, вплетену в кожен куточок цього краю. Давнє захоплення історичною белетристикою спонукало жінку до глибокого дослідження маловідомих сторінок історії Нової Шотландії, а згодом — і решти Канади. Вона пристрасно вдихає життя в минуле своєї країни через історії про кохання та пригоди.
«Листи через море» — перший роман письменниці, перекладений українською мовою книжковим видавництвом #книголав.
Уривок із книжки
Попри полегшення, що вже не буде боїв, мене все ще нудило. Ми поняття не мали, що там відбулося. Де був Річі? Де були Макс, Девід, Арні та інші? Вони вижили? І що означатиме ця поразка? Здавалось, ніхто нічого про це не знає. Лише в лютому ми дізналися, що більша частина військ С була взята в полон. Решта загинули чи вважалися загиблими.
Останнім часом телеграми стали надходити в будинки, інформуючи сім’ї про долі їхніх синів. Щоразу, коли приходила пошта, моє серце калатало в горлі: від Річі все ще не було жодної звісточки.
На щастя, про інших моїх братів ми чули доволі часто. Отримувати їхні листи було розрадою, хоча ми мало що знали про те, звідки вони надходять, оскільки хлопцям забороняли писати подробиці. Ми знали, що Марка і Королівський полк перевели з Ісландії кудись в Англію, але в бою вони так і не побували. Марк був найспокійнішим із моїх братів, але із загостренням війни навіть його розчарування стало явним:
«Нас ніде не використовують — що за марнування!»
Подеколи писав Джиммі, мені було приємно читати, що він, вочевидь, насолоджується зимою за кордоном:
«Погода така паскудна, що всі польоти відмінили, й ескадра відчищає злітні смуги. Ніколи не думав, що радітиму снігу, але він нагадує мені про дім. Від Річі досі жодних новин?»
Лаямові листи із Сент-Лоуренсу лякали мене найдужче. Він усе ще перепливав крижану Атлантику, прикриваючи торгові судна й ганяючись за підводними човнами:
«Під час останнього плавання в Англію нас озброїли підводними мінами, і ми мали поскладати їх на верхніх палубах. Тобто ворожі літаки би легко їх запримітили, якби пролітали доволі низько. Кажу тобі, один постріл — і… О боже! То був найгірший тиждень у моєму житті, скажу тобі відверто. Поки ми приплили, я майже навчився читати “Отче Наш” задом наперед».
Я відкинула думки про чорні води й скуті кригою палуби, рушаючи вулицею до мого дому. Саме проминала будинок Дрейфусів, коли почула, як двері зі скрипом відчинились.
— Моллі?
Я озирнулась, і мені перехопило подих, коли побачила місіс Дрейфус явно в журбі.
— Щось із Максом? — вигукнула я, кидаючись до неї.
Вона відійшла і запросила мене жестом увійти в теплий, але скутий німотою будинок.
Мені забило подих, коли я угледіла Ханну в кутку вітальні, її обличчя — маленький блідий овал у пітьмі. У її руках була затиснута телеграма. Я кинулась до неї:
— О Ханно! Що трапилось?
— Девід, — прошепотіла вона. — На Різдво. Я думала… думала, може, він…
Я обійняла її, воліючи бодай щось зробити, щось сказати, проте все, що я могла, — це міцно притискати її до себе, плачучи з нею, поки вона горнулась до мене. Мої думки повернулись до того дня на пляжі, коли усміхнений хвацький Девід запропонував Ханні свою руку, щоб відвести її додому — і моє серце розбилось. Моя люба, прекрасна подруга стала вдовою у двадцять сім. Троє її маленьких діток втратили батька.
Відтепер ніщо не буде як раніше.
