«3 огляду на те, що Вам підпорядковані усі місця увʼязнення, я благаю Вас зробити розпорядження щодо виявлення місця перебування і переведення в Київ для перерозслідування.
Відправною точкою для розшуку може бути м. Томськ, бо в червні 1939 р. ми отримали повідомлення від начальника одного з томських таборів, що донька моя знаходиться в увʼязненні за адресою м. Томськ, а 6 листопада того ж року ми отримали сповіщення з психіатричної лікарні Томська про те, що донька наша відмовляється взяти посилку, надіслану їй.
Отримавши сповіщення із психіатричної лікарні, я негайно виїхала до Томська, але в лікарні мені відповіли, що хвору вже виписали, а прокурор Томська, до якого я вдалася за роз’ясненням, сказав, що донька моя вибула з етапом в Наринські чи Маріїнські табори. В Маріїнських таборах її не було, а в Нарин я поїхати не змогла».
Це — один з останніх листів до можновладців Людмили Старицької-Черняхівської 1940 року.
Людмила Старицька-Черняхівська — українська письменниця і громадська діячка, чиє життя простягнулось такими різними епохами: від існування в кайданах російської імперії до окупації України нацистами. Кожен період приносив свої складнощі. Однак дещо залишалось незмінним, бо бути жінкою в Україні — це означає жити в безперервній боротьбі.
Молоді роки
Людмила Старицька-Черняхівська народилась 29 серпня 1868 року, в сімʼї, коріння якої йшло далеко вглиб історії українського краю. За переказами, рід Старицьких походив аж від Рюриковичів: князь Старицький утік колись від Івана Грозного! Мати, пані Софія Віталіївна, теж була не з простих — доводилась сестрою самому Миколі Лисенку.
Батько майбутньої письменниці, пан Михайло Старицький, одним із перших у роду обрав шлях мистецький, а не військовий, чим і сформував долю ще малої Людмили.
І хоча в гості завжди заходили провідні українські інтелігенти, наприклад родини Русових чи Драгоманових, зростати дівчинці у дворянсько-імперському Києві було важко. Давала раду гнобленню Людмила вперто: продовжувала торувати свідомий шлях далі. Під наглядом дяді Лисенка писала «українські диктовки» з повістей Нечуя-Левицького, а на літні канікули втікала з міста до села, де вирувала стихія рідної мови, традицій та обрядів.
Початок творчого шляху
Перші проби пера відбувались у домашньому середовищі: дівчина ставила простенькі пʼєси для близького кола друзів родини. Хто з нас в дитинстві не ставив концертів для батьків, але лишень уявіть: представляти з сестрами свою дитячу забавку Михайлу Драгоманову чи Марку Кропивницькому.
1889 рік — публікація першого значного за обсягом твору під назвою «Жива могила». Жанр (визначений самою авторкою) — українська легенда. Письменниця розгортає історію Ромео і Джульєтти в козацьких реаліях ворожнечі родів.
В цей час Старицька зближується з родиною Косачів і складає гурток «Плеяда» з провідної молодої інтелігенції. Ввечері після кропіткої праці Леся Українка, пані Людмила, Іван Стешенко, Володимир Самійленко збирались частенько у Старицьких вдома: пили чай із тістечками, музикували, хлопці змагалися на рапірах. Прибувало старше покоління — і починалися палкі дискусії, змагання в мистецькій вправності. Наприклад, хтось кидає одне слівце, а кожен з молоді мусить написати новелу на цю тему. Засиджувалися до опівночі, а переможець отримував приз.
Молоде творче життя письменниці кипить: вона береться за історичний роман разом із батьком, стає активною членкинею Літературного товариства, яке влаштовувало вечори памʼяті українських поетів. Жінка пише пʼєси про гострі політичні події 1905 року, висміює імперське самодержавство (номери, в яких текст був надрукований, конфіскували, і лише друк під псевдонімом вберіг від арешту), а також не забуває і про працю наукову — 1907 року публікує статтю під назвою «25 років українського театру».
Письменниця виявляє себе як справжній талант у драматургії, про що свідчить пʼєса «Петро Дорошенко», повна філігранних образів, історичності та ритмічності. З успіхом вистава 10 разів гримить на сцені театру Миколи Садовського — і потрапляє під імперську цензуру 1912 року, ймовірно, за рядки про московський протекторат. Одним із музичних номерів драми, а саме «Маршем Дорошенка», в жовтні того ж року народ проводжатиме в останній шлях автора музики вистави «Петро Дорошенко» Миколу Лисенка.
Перша світова
Смерть дядька знаменує в житті пані Людмили важкий етап, який закінчиться разом з її життям на землі. Минає два роки — і розпочинається Перша світова. Старицька є активною членкинею Товариства українських поступовців: організовує військові шпиталі й дитячі притулки, працює в них. 1916 року взагалі їде до Сибіру, щоб зібрати там комітети українських засланців, переселенців та полонених галичан. Війна, а за нею революція: активне мистецтво та громадське життя пані палає й далі.
У 1918 році пані Людмила разом із Грушевським виступає з промовою вшанування Героїв Крут. Багатьох із тих київських студентів письменниця знала особисто, тож втрата національна супроводжується ще й певною мірою втратою материнською.
«Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть плакати, тут будуть молитись, тут будуть складати братерську присягу», — так скаже Людмила Старицька-Черняхівська про Аскольдову могилу. Наскільки ж трагічна тяглість традиції цього місця.
За кожного нового українського уряду письменниця працювала на культурній ниві та, як сказали б зараз, волонтерській. За Гетьманату жінка обіймала посаду в Міністерстві освіти, а вже коли і Директорія мусила відступати, то разом із родиною Старицька-Черняхівська вирушила допомагати українським полоненим у польських таборах. Український уряд був змушений відступати знов, і тоді пані ухвалила болюче рішення — залишитись у Києві.
За часів комунізму
Працює в драматичній секції «Дніпросоюзу» і тепер вже вона на місці старшої для молодого покоління: за її порадами приходять Тичина, Курбас, Гнат та інші. Можливостей для вільних зборів української інтелігенції стає все менше, і от Старицька-Черняхівська вже не юна інтелектуалка, що чекає на дорослих: вона приймає на гостини Косинку, Єфремова, Ніковського, Осьмачку, Підмогильного, Антоненко-Давидовича та інших.
«Ті, хто були звʼязані зі Старицькою, слухали її ненадруковані твори, в яких була певна контрреволюційна ідеологія, читали свої, не боючись суворої пролетарської критики, і знаходили […] у Старицької дійсний затишок від того штурму дійсности», — так напише про помешкання письменниці прокурор Верховного суду Української РСР Лев Ахматов в журналі «Червоний шлях» 1930 року.
Творчо письменниця не стоїть на місці: відбуваються постійні читання нових пʼєс (які зникли безслідно) і готуються переклади світових шедеврів для української опери. З щоденника Єфремова дізнаємося про цікаву оказію: нова влада замовила у Старицької-Черняхівської переклад лібрето «Аїди», однак щоб слова «цар» не було. Тоді пані Людмила запитала: «Як же мені перекладати? Усюди писати “предсовнарком”?» Довелося заміняти словом «влада», і тільки в деяких випадках дозволили лишити царя. Замовляли також переклад ораторії Гайдна, цензура викреслила всюди з готового тексту слово «Бог».
У жовтні 1929 року заарештовують єдину доньку письменниці Вероніку: чарівну перекладачку і поетесу. На цей раз відпускають. Вже під час справи «Спілки визволення України» пані Людмила та її чоловік отримують пʼять років вʼязниці: ці терміни згодом будуть замінені на умовні. Письменниця була надто виразним представником старої інтелігенції, щоб закинути її до Сибіру одразу. Тому чоловіка відправляють на будівництво в Сталіно, а за ним на три роки їде вся родина.
Після повернення родини їхнє помешкання перетворюється на рукавичку: тіснилася тут родина музикознавця Грінченка і репресованого поета Драй-Хмари. У важких умовах вже не розумової праці, а заводської, інтелігенти влаштовують собі тижні французької та німецької мов, щоб не розгубити навичок.
Гонорари за перекладені й поставлені пʼєси письменниці не виплачують, натомість в січні 1938 року арештовують доньку. Розстрілюють 22 вересня 1938 року. Невтішна мати всю свою творчу енергію і сили вкладе в пошуки, листи і звернення, поки радянська система змушує її вже в поважному віці їздити психіатричними лікарнями і таборами у пошуках Вероніки, не зізнаючись у вбивстві. Пані Людмила намагалась оскаржити нібито усне рішення «трійки», виїжджала на місце найменшої зачіпки — і знову поверталась з нічим. Тривало це до самої її смерті 1941 року.
В такий важкий час на плечі письменниці падає ще одне випробування — смерть чоловіка.
20 липня 1941 року письменницю заарештовують за нібито «антирадянську діяльність» і товарним вагоном разом з Агатангелом Кримським везуть згодом до місця увʼязнення — в Сибір. Серце жінки не витримало, вона померла. Тіло викинули з вагона.
Так закінчилось життя Людмили Старицької-Черняхівської — жінки, що в кожну епоху так дорого розплачувалась за боротьбу.
