«Часом я так намагаюсь мотивувати хлопців, кажу їм: якщо я можу із своїми 140 кілограмами ваги у 52 роки їздити по лінії фронту, бути офіцеркою, допомагати і тут, і там, то, повірте, ви зможете вдесятеро більше зробити, ніж я! Робіть це, будь ласка, нехай відкривається друге, третє дихання, ідіть, перемагайте, будемо святкувати, і в мене буде привід пофарбувати моє сиве волосся у синьо-жовтий колір!» — зі сміхом каже пані Олександра Андріяшина, яка стала однією з перших жінок-капеланок в Україні, що нині проходять військову службу в Збройних силах України. Про службу, про силу протистояти темряві, про вибір і довіру, і, авжеж, про жіноче капеланство в Україні поговорили з нею для DIVOCHE.MEDIA.
Пані Олександро, яким був ваш шлях до капеланства?
Починалося все ще з молодості, коли я захотіла бути вчителькою, працювати з дітьми. Я їздила із благодійною організацією допомагати дітям та сім’ям, які постраждали від Чорнобильської аварії, і в принципі, основною моєю мотивацією було християнство.
Я з 90-го року вивчала Біблію в євангельській церкві й бачила, наскільки християнство базується на милосерді. Причому, на милосерді з певною жертовністю. Ми їздили в села щовихідних — Іванків, Володарка, Вовчків, — працювали із сім’ями, з дітьми. Я підлітків у сільській місцевості вчила читати через Євангеліє, тому що в сільській школі часто в 13–14 років підлітки взагалі-то не дуже вміли читати. Там же і мрії такі були — от, піду десь на пилорамі працювати, а не вступати у вищі навчальні заклади. Але з часом їхні мрії почали змінюватися, і я потім побачила, що багато хто з них уже має шикарну освіту, роботу! А з одним із тих підлітків ми і досі товаришуємо, у нього вже двоє дітей, він мобілізувався і теж зараз проходить військову службу військовим капеланом. Господь готував мене до такої благодійності.
Так сталося, що я не вийшла заміж, можна сказати, була монашкою не в монастирі й реально служила Богу і на роботі, й у вільний час, з ранку до ночі, з ночі до ранку. Коли почався Майдан, я допомагала у молитовному наметі. Коли почалась війна, то я вже стала допомагати як волонтерка. У Біблії є слова, що якщо Бог відчинить перед тобою двері, то ніхто їх не зачинить. Так і сталося, Бог почав відчиняти мені двері. Я їздила у Волноваху, в Гранітне, Маріуполь, зрештою переїхала у Станицю Луганську, де прожила чотири з половиною роки, а потім ще жила в Авдіївці два з половиною роки до початку повномасштабного вторгнення.
Ви могли залишитися і волонтеркою, робити те саме, що робите зараз, але що спонукало пройти шлях офіційного долучення до ЗСУ в статусі капелана?
З одного боку, для мене це було б зручніше. А от з іншого, не зовсім так — лишаючись волонтеркою, я б не могла робити те саме, що роблю зараз. Ще як я була цивільною волонтеркою-капеланкою, ми сміялися з моїми знайомими командирами рот і комбатами, що нам уже треба «узаконювати» стосунки із ЗСУ.
Пропонували: іди в якусь академію вступай, пройдеш офіцерські курси, але, я думаю, тоді ще був не час, тоді й армія була не готова, і я була не готова. З осені минулого року змінили закони в Україні, співпраця з НАТО сприяла позитивним реформам у ЗСУ, зокрема щодо гендерної рівності та капеланської служби, яка має розвиватися, наприклад так, як це відбувається в Європі, в США, в Ізраїлі.
Отже, країна розвивається, ЗСУ розвивається, духовний рівень підіймається, командування усвідомлює, що і патріотичний, і духовний, і моральний рівень — вони взаємопов’язані.
Один із батальйонів, з яким ми дружимо з 2019 року, коли дізнався, що в новому штатному розкладі є посада, запропонував першим, щоб я оформила документи до нього. Попередила, що я жінка-капеланка, плюс із євангельської церкви, можливо, це буде нелегко, можливо, певні керівники подивляться на це і скажуть: «Ну, ще ні». Але вирішили спробувати. І ми пішли паралельно: вони дали мені документи, а я пішла у військкомат. У військкоматі на мене теж лікарі всі дивилися (сміється — прим. ред.).
У мене ж 140 кілограмів ваги, мені 52 роки, я ще й геть сива через те, що минулого року втратила багатьох друзів. І вони всі так дивилися — що це за бабуська іде в ЗСУ?! Я їм по ходу пояснювала, що капеланам не треба бігати по окопах і бліндажах, тому я підійду!
Зараз закон вже трохи гнучкіший, тому така цивільна людина, як я, отримавши дозвіл і підписавши контракт, зразу автоматично стає офіцером — тепер я молодший лейтенант капеланської служби. Я одразу пішла на офіцерські курси у військовому інституті на шість тижнів. Там із мене як капеланки, яка знається на духовних поняттях, робили офіцерку ЗСУ, професійного капелана.
Взагалі зараз нас уже троє жінок-капеланок у лавах ЗСУ, нас визнають, нам довіряють, від нас дещо очікують, і ми уже працюємо дійсно не як волонтерки, а як капелани.
Повірте мені, були командири, які відмовляли мене! Є командири, які зараз при зустрічі питають: «Ти ще не шкодуєш?» Я усміхаюсь, не дивуюсь цьому запитанню і відповідаю: «Ще ні!»
Фішка в тому, що волонтерство — це дійсно круто, але у певний момент зрозуміла, що я маю дослівно слідувати фразі: не суди людину, поки не взуєш її взуття і не пройдеш її шлях. Так, я зі своїми бійцями місяцями жила то в хатках, то на позиціях, в бліндажах. Поїздила із ними по таких точках, що вони більше, ніж я, молилися, коли мене туди везли, тому що дуже добре знали, як там все прострілюється. Але вони везли, бо бачили необхідність, щоб я була з особовим складом, підтримувала, відволікала.
Розуміла, що ще в бутність волонтеркою я вже взула, так би мовити, «їхні берці», але от підписати контракт — це вже було, як то кажуть, майже влізти в їхню шкіру. І це дуже цікаво бути в тій шкірі, бути на шикуваннях, подеколи на запит командира перед строєм виходити і молитися разом з усім особовим складом чи розповідати про релігійні свята. Це новий виклик для мене, новий розділ, нова сходинка.
Запит від жінок на капеланську службу в ЗСУ є, раз уже три жінки-капеланки служать в Збройних силах. А чи є запит від ЗСУ на жіночу репрезентацію капеланства, на більшу присутність жінок на такій посаді в лавах військових?
Річ у тім, що є дуже багато складних моментів у тому, щоби бути капеланкою, де 80% особового складу — це чоловіки. Я вважаю, що жінка-капеланка — це скоріше виняток із правила. Дівчата-капеланки, мої подруги, можна так сказати, — обрані. Вони мудрі, вони навчені, але ми знаємо, що будуть конфлікти, і ми будемо мати непорозуміння, десь будуть сльози, десь образи, десь розбите серце, бо ми можемо переживати за когось, а хтось навіть сам за себе не переживає. Це мегаскладний шлях.
Я не маю наміру засуджувати чоловіків, бо чоловіки-капелани — це дуже добрі, гарні люди, але жінкам на цій посаді менш притаманний пошук реалізації себе, пошук якогось самовдосконалення. Ми ідемо більше з благодійною місією допомогти, а не реалізуватися. Бо якщо ми по життю не є від початку самореалізованими, самодостатніми, то стати капеланом — нам це в реалізації не допоможе. Для чоловіків, вважаю, це нормально — шляхом капеланської служби шукати самореалізації.
Що є найважчим у вашій роботі? Авжеж, розуміючи те, що найважчим на війні є насамперед втрата людей, близьких, друзів, побратимів, що поза тим робить фах капелана на війні непростим завданням?
Я вчилась у славетного американського військового психолога Френка П’юселіка, який пройшов В’єтнам, сам ледь не застрелився. Він з ранку до ночі нам повторював, що саме специфіка роботи з військовими в тому, щоб не відштовхнути, не налякати, не принизити, не образити, не поратися в їхній душі, в думках, тому що це дуже дорогоцінне, це дуже тонко, це тонше, ніж хірургічна операція, і капелан в цьому плані не може не бути психологом.
Але у психолога є методички, за якими він працює, тому що базові принципи психології прописані. У нас таких методичок нема, тому що у нашому контексті будь-яка проблема, моральна чи психологічна, теж пов’язана і з духовною проблемою. Часто ми бачимо — це проблема гріха. Заздрості. Лінощів. Гордині.
А це гріх, від якого не вилікуєшся якимись там тренінгами, пігулками, не вмотивуєш просто бесідою. Потрібна якісна зміна ставлення самої людини. Треба визнати, що гріх — то є гріх. Я шалено поважаю наших заступників по МПЗ (морально-психологічному забезпеченню), наших психологів, але вони самі визнають, що працювати з людьми дохріна важко! Надзвичайно!
Тому якраз капелани приходять на допомогу, бо підтримують і з морально-психологічної позиції, і з духовної. Бо духовність теж мотивує, коли ти розумієш, що є Бог, добрий і сповнений любові, готовий допомагати, підтримати і захищати. Але також є і Диявол, який хоче знищити тебе, зруйнувати, зробити так, щоб ти потонув у гріхах, спокусах і слабкостях.
Що ще складно? Бути зразком для когось. Я ще коли у Станицю Луганську переїхала, а потім в Авдіївці жила, то розуміла, наскільки я далеко від моєї зони комфорту. Дуже! Всюди, де б я не була, живу фактично під скляним куполом. Тобто до мене люди, хто захотів, прийшов у гості. Хтось попросив — маю підвезти машиною. Хто захотів — прийшов до нас у духовний центр. З одного боку, це мені подобається, тому що я бачу, люди хочуть, їм цікаво, вони довіряють, вони ідуть, очікують, вірять, і це круто, але я не кажу, що це легко. Іноді буває фізично складно. Але мої духовні друзі на це кажуть: «Подумай, а що б зробив на твоєму місці Ісус?» Звісно, підвіз би людину до КПП, привіз би піцу бійцям, нагодував їх, поговорив!
Бувають ще люди, які не розуміють мою мотивацію. Оце дуже складно. У мене були певні проєкти, і половина людей, які про них знали, були впевнені, що то я перед комбатом «видєливаюсь», половина були переконані, що я «завойовую дешевий авторитет серед особового складу». І це безвиграшний варіант. Так чи інакше, я мала втілити той проєкт, хай би хто як його сприймав. І тут рятує моя самодостатність та непоборне бажання покращити все, що можливо, в нашому підрозділі.
Пані Олександро, а є довіра у військових-чоловіків до жінки-капеланки?
Не у всіх і не завжди, що є нормальним, бо навіть Ісуса розіп’яли в певний момент. То що там вже про мене говорити! Я знаю, що перед Богом, перед командуванням маю робити максимально того, що буде сприяти завоюванню довіри людей.
Маю бути відкритою, я маю бути щирою, відвертою, я не маю робити із себе якусь там «богиню капеланства». Коли я щира і відверта, коли я проста, і в той самий момент досить наполеглива — тоді зароджується довіра.
Тобто запитувати в бійців, які є потреби, чим можу допомогти, за що помолитися, я повинна мати цю постійність, не телефонувати раз на рік, а регулярно, постійно показувати, що я тут не в гостях, я тут надовго. Тому що це не про роботу, за яку мені платять гроші, а про мій поклик. І звісно, люди по-різному на це дивляться, по-різному оцінюють, по-різному довіряють, але завжди треба час. І з часом люди дійсно бачать, що мені не байдуже, і тоді люди дійсно починають довіряти. Це дуже відповідально.
Бо якщо я пропоную співпрацю, іноді дружбу, то я розумію, що мені треба бути дуже обережною, щоб, з одного боку, коли буде довіра до мене, то не підвести, не зрадити, не кинути в якийсь відповідальний момент. З іншого, я маю бути обережною, щоб моя любов, поняття «капеланські обнімашкі», коли я могла б обійняти бійця, — щоб це було тільки на вулиці, тільки коли є люди поруч, а не в закритій кімнаті. Не фліртувати, не пускати бісиків, щоб вони почувалися зі мною спокійно та безпечно.
Ці стосунки вже серйозні, бо вони бойові, це побратимство, посестринство, які на війні дуже глибокі, сильні, справжні. І Бог допомагає їх будувати. Але завжди потрібен час.
Капелан для капелана. Скажімо, у психолога є супервізія, а хто і що є у військового капелана? Що тримає, коли уже мало почитати Біблію, мало помолитися, а хочеться піти до якоїсь «пані Олександри», спитати її поради, побути поруч, помовчати поруч?
На відміну від психологів, у мене є Бог. Хоча я і сама кажу — супервізія має бути, ми не можемо бути зірками самі по собі, нам теж потрібен якийсь якір, треба мати тих людей, з ким ми дійсно перевіряємо, чи не відхилилися ми десь від курсу і стрілки компаса. У мене є друзі, які дуже досвідчені, мають досвід роботи з людьми протягом багатьох років, і вони мене консультують.
Військові, наприклад, ненавидять, коли їх жаліють. І це теж навчило мене, що не треба, щоб мене жаліли. Це не допоможе. І я не маю жаліти якось людей, а навпаки, просто конструктивно їм допомагати. І у мене є Біблія, яку я читаю. Є Господь, перед яким я можу виплакатися, я періодично це і роблю. Я можу Йому сказати, що мені сумно, чи самотньо, чи мене не розуміють, чи то я втомлена, не можу, не хочу щось робити. Коли мені сумно, важко, тяжко. Або страшно.
В Біблії Бог до пророків міг говорити і через ослицю, то і через мене він може до когось говорити, і до мене через когось. Капелани вміють слухати. Господь через багатьох людей до мене говорить, підтримує, втішає, якісь речі нагадує. І це мене дуже втішає і підтримує. Я люблю вірші Ліни Костенко, часто і вони надихають, коли трохи опускаються руки, то можна почитати її вірші.
Чи може капелан, його духовна допомога та підтримка бути етапом чи навіть замінником для військових людей у боротьбі з ПТСР, емоційними, психологічними травмами війни? Чи все ж таки душевні та емоційні травми війни — це робота для психологів та медичних фахівців? Чи може капелан стати їм альтернативою?
З того, що я спостерігаю, я зробила такий висновок: робота капелана переважно має бути превентивна. І лікарі, і психологи люблять превентивну роботу. Тобто треба зміцнювати моральний, духовний, психологічний стан бійця чи бійчині чи їхніх рідних, щоб вони мали і внутрішній ресурс, і вміли користуватися ресурсом зовнішнім.
Господь і віра в Бога — один із таких ресурсів. Капелани мають всіляко надихати бійців звертатися до психологів. Я пояснюю їм, чим психологи корисні, також пояснюю, як із психологом говорити, щоб не налякати його своїми контрзапитаннями. Тому що у військових дуже часто є одне красиве запитання на спроби психологів говорити з ними: «А ви на війні були? Ви в окопі сиділи? То що ви мені тут розказуєте!..» В цьому є певна правда, але не вся. Я пояснюю хлопцям, що є закони душі, є закони добра і зла, є закони боротьби із психічними чи психологічними проблемами, тому я кажу їм: намагайтеся максимально скористатися тою допомогою психолога, яку він може вам запропонувати. І робити це для того, щоб, по-перше, не потрапити до психіатра, якщо ви вже так цього не хочете, а по-друге, щоб самим собі покращити життя із родиною, з роботою, з побратимами. Надихаю і молюсь дійсно за тих фахівців, тому що я їм не заздрю, їм дуже важко. Але треба надихати звертатися до спеціалістів, психологів, психіатрів.
Завжди кажу: вони вас не покусають, не закриють вас у дурці, не напишуть страшний діагноз, з яким і в тюрму не візьмуть, але вони вам щось запропонують, ви щось спробуєте, воно має допомогти, бо сьогодні вже 21-ше століття. Я вважаю, що капелани мають активно працювати на першій фазі, щоб запобігти і зміцнити психологічний імунітет, а коли вже є питання чи розлади, то віра в Бога може бути одним із ресурсів підтримки. А до фахівців звертатися треба.
Війна травмує всіх, війна озлоблює, війна пригнічує і робить і військових, і цивільних злішими, агресивнішими, зневірює, знесилює. Де і як шукати в собі ресурс бути добрими, бути сильними?
Бути добрими під час війни — це об’єктивно надзвичайно важко. Бути добрими, сильними, оптимістичними. Тому що війна надзвичайно катастрофічна. Вона надзвичайно жорстока, жахлива, безжалісна, довготривала, вона нікого не шкодує. Її можна виправдати, пояснити, але…
Мене справді часто питають: «А чому ж Бог допустив війну?» Я кажу: «Якщо я почну буквально зараз перераховувати причини, чому Бог допустив війну, тому що “перше, друге, третє”, ця причина і ця причина, то чи вам би стало легше? Чи скажете ви тоді: “А, ну тоді хай буде, якщо вже так, то потерпимо?”» Ні, що Бог не сказав би, які причини він не назвав би, воно не буде виправданням, поясненням, полегшенням. Тому що зло — це зло. І ми маємо діяти за принципом «якщо ти можеш щось змінити — міняй, не можеш — міняй своє ставлення до цього».
Нам, звісно, легше боротися із короткотривалими викликами. Щось триває певний час, а далі ми оговталися, далі все більш-менш нормально. А коли воно триває роками, то дуже багато складних речей вилазять.
Я згодна із психологами, людина має проявляти ті емоції, які вона відчуває. Ми не можемо ховати їх, пригнічувати, бути лицемірами. Я вірю, що більше ми їх проявляємо, то швидше можемо перенаправити, вгамувати та навернути на позитивні емоції. Але це треба робити правильними методами.
Виплакатися, викричатися в полі, замісити і відлупцювати тісто, скерувати енергію, навіть енергію зла, на щось конструктивне: плести шкарпетки на фронт, сітки, донатити, назло ворогам радіти і сміятися. Ви ж пам’ятаєте, як минулого року багато хто скасовував весілля, дні народження, свята, «нічого не святкуємо, не радіємо, не сміємось»! Але хіба це те, за що воюють наші хлопці й дівчата на фронті?! Це ж те, що хочуть відняти у нас наші вороги!
Дитина не винна, що у неї день народження припав на війну! І не треба скасовувати весілля! Але треба культивувати в собі доброту. Можливо, просто святкувати трохи скромніше і не поширювати занадто багато фото з кафе, курортів тощо. Біблія каже: перемагайте зло добром. Ми постійно невпевнені, чи комусь воно треба, чи воно комусь допоможе, а чого це маю бути я, а що люди скажуть. І я згадую одну притчу, як чоловік гуляв після шторму і побачив хлопця, як той збирав на березі морських зірок і закидав їх назад у море. І чоловік каже, мовляв, дитино, їх тут тисячі, ти ж їм усім не допоможеш, а той бере одну з піску, кидає у море і каже: «Я допоможу оцій!» Бере наступну: «І оцій!..» і так далі.
І це, мабуть, для мене було все життя важливим: не прагнути чогось великого, амбіційного, але допомагати людина за людиною, крок за кроком, день за днем, ситуація за ситуацією. І я хочу надихати людей не боятися, не соромитися, не чекати, не переживати, не виправдовуватися, що там нема ресурсу, а шукати. Хто не хоче робити, той знайде сто виправдань, хто хоче — той завжди знайде вихід. Треба і самим себе підтримувати, й інших підтримувати, і перемагати зло добром.
