У 1596 році помер 11-річний син Вільяма Шекспіра Гамнет. Приблизно через чотири роки Шекспір написав свою найвідомішу п’єсу, давши її трагічному герою варіант імені свого мертвого сина.
Майже чотири століття потому Меґґі О’Фаррелл вивчала Гамлета в школі й дізналася про хлопчика Гамнета, чиє життя було не більш ніж виноскою в біографії його батька. За 30 років вона написала свій найкращий роман. Хоча він й починається з Гамнета, його центральною героїнею є мати хлопчика — Агнес.
«Гамнет» виходить українською у видавництві «Віват». Публікуємо уривок.
Колись у цих краях ходила історія про дівчину, що жила на узліссі.
Як сиділи вночі біля вогнища, як місили тісто, як чесали вовну для прядіння, люди розпочинали ось так: «Чи ви колись чули про дівчину, що жила на краю лісу?». Адже за такими переказами і темна ніч швидше минає, і дитя марудити перестає, і турботи щоденні забуваються.
Дівчина на узліссі.
Такий зачин передвіщав: щось має статися, це був таємний натяк, підказка того, хто розповідає, тому, хто слухає, немов записка, засунута в кишеню. Кожен поблизу обертався й нашорошував вуха, подумки вже уявляючи дівчину, яка, мабуть, пробирається між деревами чи стоїть перед смарагдовою стіною лісу.
А який то був ліс! Непроглядні густо-зелені, прошиті й переплетені ожиною та плющем дерева росли так щільно, що на деякі просіки навіть промінь світла, кажуть, не потрапляв. Боронь боже тут заблукати! Були стежки, що оберталися самі навколо себе, стежки, що збивали подорожніх зі шляху, змушували забути про те, куди й навіщо йшли. Невідомо звідки налітали вітерці. На окремих галявинах чулася музика або шурхотіло-шепотіло щось ім’я того, хто наважився ступити під лісову крону, наче промовляло: «Ось сюди йди, ця стежина чекає на тебе».
Дітям, які жили біля лісу, з колиски наказували ніколи не заходити туди поодинці. Дівчат закликали триматися якомога далі, попереджали про те, що може ховатися в тих зелених, зарослих колючим ожиновим плетивом глибинах. Були там істоти, схожі на людей,— лісові мешканці, так їх називали,— вони ходили й розмовляли, але жодного кроку не ступали за межі лісу, усе своє життя проживаючи під світлом, що пробивалося крізь листя, між гілок, що обіймали простір, у лісовому вологому заплутаному нутрі. Розповідали, що мисливський пес, дивовижне створіння з гладенькими боками й блискучими іклами, погнався якось за оленем крізь кущі, і більше його не бачили. Він кинувся слідом за білим спалахом, що промайнув між деревами, а ліс зімкнувся навколо нього й ніколи вже не випустив.
Люди, які мусили пройти крізь ліс, зупинялися для молитви: на узліссі стояв вівтар, хрест, біля якого можна було вклонитися й доручити свою безпеку рукам Господа з надією, що Він почує, із вірою, що Він пригляне за вами, що Він не дозволить лісовим мешканцям, духам або вкритим листям потворам перетнути ваш шлях. Хрест обплели пружні пасма плюща, дехто казав: задушили. Інші мандрівники довіряли темним силам: по залісках ховалися потаємні святилища з прив’язаними до гілок шматками одягу, залишеними кухлями елю, буханцями хліба, хрусткими шкварками, із разками яскравого намиста — люди сподівалися, що, догоджаючи духам дерев, зможуть випросити собі безпечний шлях.
Отже, у будиночку просто на узліссі оселилися дівчина з братиком. У вітряні дні за вікнами хитали неспокійними головами дерева, розмахували взимку голими покрученими кулаками. Дівчина та її брат із народження відчували потяг лісу, його вабливу силу. Люди, які здавна жили в селі, вірили, що їхня мати з цього лісу й вийшла. Звідки саме, ніхто не знав. Можливо, вона була лісовою мешканкою, яка заблукала, відбилася від свого племені, а може, іншим якимось створінням.
Ніхто не знав. Розповідали, що одного разу дівчина з’явилася, розвівши руками кущ ожини, вийшла із зеленого світла сутінків, і відтоді фермер, який нагодився поблизу на той час, доглядаючи свої вівці, не міг відвести від неї очей. Він позбирав листя з її волосся та равликів з подолу. Змахнув гілочки й мох з рукавів, обмив грязюку з її ніг. Він узяв її до свого дому, нагодував, одягнув, одружився з нею, і незабаром у них народилася дочка.
На цьому етапі розповіді оповідачі зазвичай давали зрозуміти, що жодна жінка ніколи не плекала так свою дитину, як оця. Вона прив’язувала малу до спини й несла її, куди тільки йшла, ходила селом босоніж у найхолодніші зимові дні. Вона не залишала дитину в колисці навіть на ніч, тримала її біля себе, як тварина. Вона з немовлям годинами блукала в лісі, поверталася додому, коли вже смеркало, із повним фартухом нечищених каштанів, заходила до будинку, де не горів вогонь, де не було їжі, де вона нічого не наготувала чоловікові. Жіночки по сусідству почали перешіптуватися, допитувалися в приятельок, як це чоловік таке витримував. І, знаючи, що молода мати сама залишилася без матері, або, принаймні, здавалося, що так, сусідки прийшли на ферму, щоб передати їй свою мудрість про те, як господарювати, як відлучати дитину від грудей, як уникати хвороб, чи для того, щоб показати, як найкраще пошити вбрання і як належить вдягати койф, щоб прикрити волосся, бо ж вона тепер заміжня.
Жінка кивала їм усім із ледь помітною усмішкою. Її часто бачили на дорозі з відкритим розпущеним по плечах волоссям. Вона перекопала ділянку землі біля фермерського будинку й вирощувала там дивні рослини — лісову папороть і звіробій, настурції й потворні приземкуваті кущі. Єдиною людиною, з якою вона, здається, знайшла спільну мову, була стара вдова, що мешкала на дальньому кінці села. Їх часто можна було побачити за розмовою в невеличкому обнесеному стіною вдовиному саду: старша жінка спиралася на палицю, а молодша з немовлям, прив’язаним до спини, боса, з розпущеним напоказ волоссям, схилялася, піклуючись про вдовині трави.
Невдовзі жінка знову лягла в пологах, цього разу народила хлопчика, міцного й сильного, із першого ж подиху. Здоровило, руки широченні, ноги — хоч зараз ходи. Так само, як і до того, жінка прив’язала немовля до себе, але через день-два вже знову йшла до лісу, дівчинка дріботіла поруч.
Коли лоно її роздулося втретє, щастя покинуло жінку. Вона лягла, щоб народити третю дитину, але більше з ліжка не встала. Прийшли сільські баби її обмити, постелити, підготувати до того світу. Вони робили, що мали, і плакали — не тому, що любили жінку, яка з’явилася з лісу й вийшла заміж за чоловіка їхнього племені, яку кликали ім’ям дерева, яка так мало могла їм сказати, яка відкинула їхні спроби потоваришувати, але тому, що її смерть нагадала їм про можливість власної смерті. Вони разом плакали, коли прибирали й розчісували її волосся, коли вичищали бруд з-під нігтів, коли натягували їй через голову білу сорочку, коли загорнули крихітне тільце мертвонародженої дитини й уклали її в руки мертвого тіла матері.
Маленька дівчинка сиділа і дивилася, притулившись спиною до стіни, схрестивши під собою ноги, не видаючи жодного звуку. Вона не ридала, не плакала; вона не вимовила ні слова. Погляду не відводила від тіла матері. На колінах дівчинка тримала молодшого братика, той ридав, відхлипував і витирав очі об її сукню. Коли хтось із тих добрих сусідів підходив, дівчинка плювалася й дряпалася, мов кішка. Вона не відпускала брата, хоч би скільки людей намагалися його в неї забрати. «Важко допомогти такій дитині, — казали вони, — важко щось відчувати до неї».
Єдиною, кого вона підпускала до себе, була вдова, близька подруга її матері. Вдова сиділа на стільці біля дітей, непорушно тримаючи на колінах миску з їжею. Час від часу дівчина дозволяла їй дати хлопчикові ложку каші. Одна із сусідок згадала про свою незаміжню сестру Джоан, яка була молодою і доглядала за меншими братами і сестрами, а ще за свиньми ходила, і до важкої праці звикла. Чому б не завести її до фермера? Хтось же мав би доглядати за домом, піклуватися про дітей, вогонь палити й у горщику мішати. Хтозна, що далі буде? Усім відомо: фермер — чоловік заможний, має гарну ділянку й акри землі; якщо правильно взятися до справи, то й дітей можна приструнити.
Може, правда, а може, й ні, але кажуть, перший місяць, що Джоан провела на фермі, вона скаржилася на дівчину кожному, хто хотів би її слухати. Дитина її ледь до сказу не довела. Двічі, прокинувшись посеред ночі, вона побачила дівчинку, що стояла над нею й стискала її руку. Вона зловила малу, коли та сунула їй до кишені якісь гілочки, перев’язані курячим пером. Вона знайшла під подушкою листя плюща, а хто б його ще туди поклав?
Сільські жінки не знали, що й казати, чи йняти їй віри, але помічали, що шкіра Джоан пішла плямами та стала якась ряба. На руках повилазили бородавки. Прядиво Джоан було переплутане й скачане, хліб не підіймався. Але то лишень дитина, зовсім мала дитина, то як же вона здатна таке чинити?
Думали, що Джоан не приживеться, що покине ферму, повернеться додому до своїх. Але Джоан не так легко було налякати неслухняною, норовливою дитиною. Вона похмуро трималася, мастила смальцем бородавки, терла обличчя ганчіркою, змоченою в попелі.
Таке часто буває: минув час, і Джоан було винагороджено за її наполегливість. Фермер узяв її собі за дружину, а вона народила йому шістьох дітей, усі вийшли гарненькими, рожевими та кругленькими, як вона сама та їхній батько.
Після весілля Джоан перестала скаржитися людям на дівчинку, миттєво, наче їй рота зашили. «Нічого в ній такого незвичайного,— відрізала вона.— Нічого взагалі». Нісенітниці та плітки — говорити, ніби дівчина вміє заглядати в людські душі. Нічого поганого немає в її родині та на її хуторі, взагалі нічого.
Про незвичайні здібності дівчини, звісно, чутки ширилися. Люди приходили під покровом темряви. Дівчина підросла, навчилася робити так, щоб її шлях збігався з тими, хто мав у ній потребу. Усі навколо знали, що вона гуляє узліссям, край дерев, наприкінці дня, на початку вечора, її постільга залітає між гілок і повертається, щоб вмоститися на шкіряній рукавиці. Вона випускає птаха, як сутеніє, і, якщо у вас є потреба, то можна вийти прогулятися околицями.
Якщо її просили, дівчина — тепер уже жінка — знімала сокільницьку рукавичку й тримала вас за руку хвилину-дві, натискаючи великим і вказівним пальцями на плоть, там, де вся сила вашої руки, розповідала, що вона відчуває. Дехто казав, що від цього в голові паморочиться, що такий доторк виснажує, наче вона витягує з тебе всю силу; інші зізнавалися, що її доторк бадьорить, оживляє, немов свіжий дощ. Її птах, розпустивши пір’я, кружляв високо в небі, кличучи, наче попереджаючи.
Люди казали, що дівчину звали Агнес.
