Чому в XIX столітті смертельна хвороба стала ідеалом жіночої краси та що спільного між «туберкульозним шиком», проанорексичними пабліками нульових і сучасною модою на худорлявість?
Історикиня, авторка YouTube-каналу про історію та культуру «Дарка Бунтарка» і книжки «Святі, грішні та голі. Історія тіла й тілесності», Дар’я Анісімова (Дарка Бунтарка) розповідає для DIVOCHE.MEDIA, як упродовж століть змінювалися стандарти жіночої краси та чому культ виснаженого тіла знову повертається в наше життя.
Коли була підліткою, дорослі довкола вважали чи не найвищим компліментом сказати, що я — «кров із молоком». Для мене ж ці слова звучали радше як образа. Бо я дорослішала наприкінці 2000-х років — в епоху пабліків на кшталт «40 кг», коли серед моїх ровесниць існував негласний тест на «обраність»: обхопити зап’ястя двома пальцями й перевірити, чи зімкнуться вони із запасом. А ще між стегнами обов’язково мав залишатися просвіт — черговий доказ того, що ти достатньо худа. Тоді токсичне відлуння «героїнового шику» 1990-х із крижаною фразою Кейт Мосс «ніщо не смакує так добре, як відчуття худорлявості» якраз осіло в підліткових соцмережах.
У тих спільнотах панувала своя система цінностей. Голод називали дисципліною, виснаження — легкістю, а зелений чай із кавою без цукру ставали єдиною «їжею», за яку не соромно. Підліткова логіка вміла творити дива: ми годинами роздивлялися фотографії блідих дівчат із запалими щоками та випнутими ребрами, романтизували запаморочення й щиро вірили, що синюшна шкіра — це доказ нашої «неземної» витонченості, яка протистоїть грубому світові дорослих. Ми навіть називали себе «прозорими». І найстрашніше, мабуть, те, що в цьому не було ненависті до себе у звичному розумінні. Принаймні тоді мені здавалося, що я просто хочу бути красивою.
Ще кілька років тому здавалося, що все це лишилося в наших старих блогах. Ми почали говорити про бодипозитив і ментальне здоров’я. Але останніми роками я дедалі частіше ловлю себе на відчутті дежавю. Достатньо подивитися на червоні доріжки, рекламні кампанії та голлівудський бум стрімкого схуднення. Новий образ Аріани Ґранде, повернення балетної естетики з її культом блідості й майже демонстративної крихкості — усе це складається у картину, яку я вже десь бачила.
Культ виснаженої жіночності не винайшли ані соцмережі, ані фешн-фотографи. Ця історія має набагато давніше коріння. Саме наприкінці XVIII століття в європейській культурі формується естетика «туберкульозного шику». Смертельна хвороба — сухоти — перетворюється на символ витонченості: блідість, запалі щоки, гарячковий рум’янець і блиск в очах починають здаватися ознаками неземної вроди. Жінки не прагнули хворіти. Вони прагнули краси, яку їхня епоха навчила впізнавати в симптомах смертельної недуги.
Хвороба «витончених душ» і сором за власне здоров’я
Щоб зрозуміти, як сухоти стали б’юті-трендом, варто згадати, чим ця хвороба була для людей кінця XVIII та XIX століть. У реальності нічого красивого в ній не було: легенева тканина руйнувалася, людина місяцями страждала від задишки, виснажливого кашлю, лихоманки й нічного пітніння, втрачала вагу, а на пізніх стадіях відхаркувала кров. Проте медицина була безсилою, і культура зробила з невідворотного жаху те, що вміє найкраще, — романтизувала його.
Епоха романтизму проголосила сухоти хворобою обраних. Повільне згасання тіла почали сприймати як доказ того, що внутрішній світ людини набагато багатший за її слабку оболонку. Наскільки сильним був цей міф, ілюструє відома історія (достовірність якої, втім, сумнівна) про лорда Байрона, який дивився в дзеркало на власну блідість і говорив, що хотів би померти від сухот — «щоб усі жінки казали, який він цікавий у своєму згасанні».
Проте для чоловіків хвороба була лише трагічним ореолом геніальності. Для жінок усе працювало інакше: туберкульозний вигляд став вимогою статусу.

У тогочасній Європі жіноче здоров’я мало виразний класовий вимір. Рум’янець на щоках і добрий апетит асоціювалися з фізичною працею селянок та служниць і загалом жінок нижчих прошарків. Натомість блідість свідчила про те, що панянка належить до вищого класу. До того ж вікторіанська мораль вимагала від леді максимальної стриманості: помітний апетит вважався чимось вульгарним.
Додайте сюди цілковиту відсутність прав: у світі, де ти не маєш ані виборчого права, ані фінансової незалежності, хвороблива слабкість раптом ставала єдиною легальною мовою вразливості та помітності. Суспільство пропонувало жінці негласну угоду: ти отримуєш право на турботу і поетичний ореол лише тоді, коли стаєш достатньо безпорадною, щоб їх потребувати.
Культ вродливої небіжчиці: сестри Бронте, крижана ванна Елізабет Сіддал і нічна ексгумація
У 1846 році Едґар Аллан По сформулював тезу, яка стала неофіційним епіграфом до всього мистецтва XIX століття: «Смерть вродливої жінки є, поза всяким сумнівом, найпоетичнішою темою у світі».
Культура обожнювала жіночу красу лише тоді, коли та перебувала на межі смерті. У романі «Дама з камеліями» Александр Дюма-син закріпив цей троп: куртизанка Марґеріт Ґотьє отримує суспільну індульгенцію та святий ореол, коли її тіло тане від туберкульозу, а на хустинці з’являються плями крові.
Ще один яскравий приклад (цього разу із реального життя) — родина англійських письменниць Бронте. Усі шестеро дітей пастора Бронте передчасно померли від туберкульозу та виснаження. Сьогодні історики знають прозаїчну причину: їхній будинок стояв просто під пагорбом парафіяльного цвинтаря, і дощова вода отруювала колодязь. Але вікторіанська критика подавала смерть сестер зовсім інакше, списуючи їхню хворобливу худорлявість і ранню загибель на «надмірну духовність» — мовляв, геніальні душі просто спалили занадто тендітні тіла.

Якщо сестри Бронте стали літературними мученицями цього міфу, то його головне візуальне уособлення — Елізабет Сіддал, муза прерафаелітів.
Коли у 1852 році Сіддал позувала Джону Еверетту Мілле для його «Офелії», художник поставив під ванну з водою олійні лампи для підігріву. Лампи згасли, вода перетворилася на крижану купіль, але Елізабет — вишколена культурою мовчазного терпіння — пролежала в ній кілька годин, не наважившись перервати «великого митця», аж поки її тіло не задубіло. Це заклало початок її хронічному виснаженню та залежності від лаудануму.
Стосунки Сіддал із художником Данте Ґабріелем Россетті були дуже показовами. Поки Елізабет намагалася бути живою людиною і вимагала рівноправності, Россетті зраджував її. Але щойно вона залягала в ліжко з черговим загостренням хвороби і танула на очах, у художника спалахувала «палка пристрасть»: він годинами малював її бліде обличчя.
Россетті одружився з нею лише тоді, коли вона вмирала, а в 1862 році 32-річна Сіддал прийняла смертельну дозу опіуму. Навіть після її смерті митець не вийшов із ролі трагедійного героя: поховав жінку з єдиним рукописом своїх віршів посеред її рудого волосся, а через сім років… організував нічну ексгумацію на цвинтарі, бо ті вірші знадобилися йому для власної кар’єри. Жива чи мертва, жінка-муза існувала лише як витратний матеріал для чоловічого натхнення.

Корсет, оцет та отрута: скільки коштувала жіноча витонченість
Коли певний образ жіночої краси стає суспільним ідеалом, мода починає підлаштовувати під нього не лише одяг, а й саме тіло. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття між модою, медичними уявленнями про сухоти та косметичними практиками існував напрочуд тісний зв’язок.
У модних силуетах того часу можна було побачити риси, які асоціювалися із сухотами: похилі плечі, тонку шию, відкриті ключиці, вузький силует і виразну лінію спини. Особливо промовистою стала так звана сентиментальна мода 1840-х років, яка підкреслювала сутулість і крихкість постави. Відкриті декольте та сукні з низькою лінією спини дозволяли демонструвати ключиці й хребет — ті самі анатомічні деталі, які на тлі виснаження ставали помітнішими.
Не останню роль у формуванні жіночого силуету відігравав корсет. Туге шнурування могло обмежувати рух грудної клітки, ускладнювати дихання та зменшувати ємність легень. У 1889 році в медичній пресі навіть опублікували результати експериментів із вимірювання дихання у жінок: дослідження показали, що корсети зменшували рухливість грудної клітки та силу вдиху й видиху.
Звісно, не кожна жінка в корсеті перебувала в стані гіпоксії, а саме носіння корсета не спричиняло туберкульозу. Але надмірне затягування, особливо в поєднанні зі спекою, тривалим стоянням, фізичним навантаженням і недостатнім харчуванням, могло призводити до слабкості та непритомності. Недарма в заможних будинках облаштовували спеціальні кушетки для дам, які зомлівали, а в маленьких декоративних флаконах носили губки з ароматизованою сіллю, щоб швидше отямитися. Витончена непритомність, яку так любили зображати в романах, мала цілком приземлене фізіологічне підґрунтя.

Але одяг був лише частиною історії. Що робити жінці, яка від природи мала міцну статуру, здоровий рум’янець і зовсім не нагадувала героїню романтичного роману про сухоти? На допомогу приходили домашні рецепти й аптечні препарати.
Одним із таких засобів був оцет. Історики медицини задокументували випадки, коли жінки XVIII століття пили його, намагаючись схуднути. Один із найвідоміших описав французький лікар П’єр Дезо ще 1733 року: мадемуазель Лапанетері почала вживати оцет заради втрати ваги й померла приблизно через місяць. Подібні випадки фіксували й пізніше. І ця історія для мене дуже особиста та відома. Я пам’ятаю свою однокласницю: вона й без того була дуже худенькою, але щоранку пила яблучний оцет, щоб схуднути ще більше. Наймоторошніше в цій історії те, що це була не її власна вигадка — такий спосіб дитині запропонувала мама. Тобто рецепт того, як зробити своє тіло ще меншим, передавався не лише між дівчатами чи через журнали, а й від матері до доньки — як цілком звичайна порада. Між цими двома історіями майже три століття, але логіка та сама: жіноче тіло сприймається як щось, що постійно потрібно виправляти.
Окрема історія — так звана хлороза, або «бліда неміч», яку особливо часто діагностували молодим жінкам. Цей діагноз пов’язували з блідістю, слабкістю, запамороченням і порушеннями менструального циклу. Сьогодні історики медицини зазначають, що під назвою хлорози в різні періоди об’єднували декілька різних станів, зокрема залізодефіцитну анемію та розлади, пов’язані з харчовою поведінкою. У медичних текстах тих часів також трапляються згадки про поїдання крейди, глини, вугілля та інших нехарчових речовин.
У другій половині XIX століття до цієї небезпечної домашньої косметики додалася аптечна хімія. Особливо показовою стала історія арсену (миш’яку). Його сполуки використовували в медицині задовго до появи сучасної фармакології, він призначався для лікування різних захворювань, зокрема, і в дерматології. Але медичне використання арсену не варто автоматично ототожнювати з косметичним.
Наприкінці XIX століття на ринку вже з’являлися засоби, які безпосередньо обіцяли покращити колір обличчя: безрецептурні препарати для освітлення шкіри, активним інгредієнтом яких був арсен.

Тобто отруйну речовину справді продавали як засіб для косметичного вдосконалення. Регулярний вплив арсену міг призводити до хронічного отруєння, ураження нервової системи, змін пігментації та шкірних захворювань.
Ще одну давню історію пов’язують із беладоною — рослиною, назва якої з італійської перекладається як «прекрасна дама». Її ягоди містять атропін — алкалоїд, здатний розширювати зіниці. Саме тому виникла легенда про жінок, які нібито закапували сік беладони в очі, щоб зробити їх більшими і виразнішими. А ще цю рослину використовували в косметичних сумішах для обличчя, зокрема щоб зробити шкіру блідішою. Натомість небезпека атропіну цілком реальна: він може спричиняти сильну світлобоязнь, затуманення зору поблизу та порушення акомодації.
Тут варто згадати й свинцеві білила — косметику з давньою європейською історією. Їх використовували для отримання рівномірного фарфорового відтінку шкіри, хоча свинець є токсичним металом, здатним накопичуватися в організмі та уражати нервову систему й внутрішні органи. Не кожна пудра містила свинець і не всі косметичні засоби були однаково небезпечними, але сама готовність використовувати токсичні сполуки заради світлого обличчя добре показує, наскільки високою могла бути ціна модної зовнішності.
І за кожним із цих засобів стояла обіцянка змінити цілком здорове тіло. Прибрати рум’янець, зменшити апетит, зробити шкіру світлішою, приховати здоровий колір обличчя, змінити погляд. У результаті жіноча краса перетворювалася на нескінченну роботу над собою, де навіть ознаки доброго здоров’я могли виявитися недоліками, які потрібно терміново усунути.
Як бактерія зруйнувала туберкульозну романтику, але залишила нам стару методичку
Кінець епосі «туберкульозного шику» поклали не раптове прозріння суспільства й не нова повага до жіночого здоров’я. Змінилося саме уявлення про хворобу. І це сталося завдяки мікробіології.
У 1882 році німецький лікар Роберт Кох на засіданні Берлінського фізіологічного товариства оголосив про відкриття збудника туберкульозу — бактерії, яку сьогодні називають Mycobacterium tuberculosis. Сухоти переставали бути загадковою недугою меланхолійних геніїв і трагічних красунь. Виявилося, що за ними стоїть конкретний інфекційний збудник, який передається повітрям від людини до людини, а не розбите серце чи надмірна чутливість душі.
Але паличка Коха не перекреслила романтичний образ за один вечір. Перехід від «хвороби обраних» до суспільного страху зараження розпочався ще раніше, а відкриття 1882 року стало його важливим переломним моментом. Поступово туберкульоз почали пов’язувати з перенаселеними містами, поганими житловими умовами, недостатнім харчуванням і бідністю. У фокусі суспільної уваги опинилися вже не витончені панянки з літературних салонів, а робітничі родини, які жили в тісних і погано провітрюваних помешканнях. Себто хвороба, яку колись романтизували, почала асоціюватися із соціальними негараздами і страхом зараження.
Разом із цим змінилося й ставлення до моди. Лікарі та прихильники санітарних реформ критикували довгі шлейфи жіночих суконь, які, на їхню думку, збирали на вулицях бруд і могли переносити інфекційний матеріал до осель. Корсети теж дедалі частіше критикували за шкоду здоров’ю, пропонуючи натомість вільніші конструкції.
На межі століть поступово закріплювався інший жіночий образ — активний, спортивний, упевнений у собі. Американська «дівчина Ґібсона» їздила на велосипеді, грала в теніс і втілювала новий типаж молодої жінки, яка прагнула більшої присутності в публічному житті. Культурний ідеал поступово змінювався: замість образу повільного згасання дедалі привабливішою ставала фізично активна жіночність.

У 1920-х роках, коли жінки в багатьох країнах здобували виборчі права, а після Першої світової війни змінювалися їхні можливості на ринку праці, популярним став силует флеперки — стрункий, майже хлоп’ячий, із прямою лінією талії. Саме тоді в США набув популярності масовий підрахунок калорій. А в 1929 році виробник сигарет Lucky Strike запустив рекламну кампанію зі слоганом «Reach for a Lucky Instead of a Sweet» («Замість солодощів потягніться до Lucky»). Тютюнові компанії буквально продавали куріння як спосіб контролювати апетит і зберігати струнку фігуру. Емансипація, модна худорлявість і комерційна експлуатація жіночої невпевненості в тілі існували поруч, причому бізнес дуже швидко навчився продавати їх в одному пакованні.

У 1960-х роках новим символом краси стала Твіґґі — надзвичайно струнка модель із майже дитячими рисами обличчя. У 1990-х мода знову захопилася худорлявістю, цього разу в естетиці героїнового шику: бліді обличчя, запалі щоки, темні кола під очима, недбалість і показна виснаженість.
Паралельно змінювалися й інструменти контролю. Якщо в першій половині XX століття жінкам продавали сигарети як засіб приборкати апетит, а в нульових проанорексичні пабліки перетворювали голодування на спільну ідеологію, то сьогодні індустрія отримала новий фармакологічний інструментарій.
У середині 2020-х років препарати на основі семаглутиду й тирзепатиду стали частиною глобальної розмови про схуднення. Вони мають реальні медичні показання й можуть бути ефективними засобами лікування ожиріння та діабету. Але паралельно з цим їхня популярність перетворилася на частину б’юті-культури, де бажання відповідати модному силуету нерідко випереджає будь-які розмови про медичну необхідність.
Сучасні моделі, агенти й кастинг-директорки все частіше розповідають про повернення вимог до надмірної худорлявості та скорочення присутності моделей середніх і великих розмірів на подіумах. Окремі моделі відкрито говорять, що схуднення допомогло їм отримувати більше роботи.
Звісно, між вікторіанськими арсеновими рецептами та сучасними препаратами для лікування ожиріння не можна ставити знак рівності. Це різні речовини, різні механізми дії та різні медичні контексти. Туберкульоз давно перестав бути модним. Беладона залишилася в історії токсикології, свинцеві білила поступилися сучасній косметиці, а замість оцту й арсенових вафель індустрія пропонує нам значно технологічніші способи змінювати тіло. Але стандарти краси нікуди не зникли. Вони лише навчилися говорити мовою нової епохи.
Я не знаю, чи повертається саме туберкульозний шик. Але добре впізнаю його знайому логіку: що менше місця займає жіноче тіло (читайте, жінка загалом), то більше захоплення це може отримати. І, мабуть, найсумніше в цьому, що досі існує спокуса називати це прогресом, модою, самодисципліною — чим завгодно, тільки не черговою вимогою до жінки стати меншою.