Сонячне золото серпня розливалося подвір’ям AIR Space — майданчика для мистецьких проєктів і резиденцій Jam Factory Art Center. 16 серпня тут відбулася одна із заключних зустрічей мистецько-спільнотної програми «Стежки через двір», що реалізується в межах Magic Carpets — платформи програми Європейського Союзу «Креативна Європа», яка об’єднує 17 європейських культурних організацій навколо роботи молодих митців із локальними художниками та громадами. Її учасники вирушають у нові для себе місця, щоб досліджувати локальні історії та створювати з них нові мистецькі роботи. Від 8 липня учасниці та учасники «Стежок через двір» разом із запрошеними мисткинями й митцями досліджували знайомі й нові простори через прогулянки, малювання, мапування, роботу з матеріалами та власними спогадами.
Майже одразу біля входу — гараж, де працювала архітекторка та дослідниця з Франції Емма Пено. Вона — єдина мисткиня програми, яка долучилася до «Стежок через двір» з-за кордону, пройшовши open call. Її практика лежить на перетині матеріальності, участі та простору: Емма працює з природними й відновлюваними матеріалами та досліджує, як спільна творча дія може створювати місця для зустрічі, діалогу й пам’яті.
Того дня в гаражі разом з однією з учасниць Емма монтувала велику дерев’яну конструкцію, до якої мала приєднати полотна, створені учасницями та учасниками раніше. Кожен працював із власними образами, словами й спогадами, залишаючи на тканині сині відбитки. Для Емми принципово важливо, що цей процес відбувається буквально руками: доторкнутися до матеріалу та зібрати його окремі елементи докупи означає залишити фізичний слід і водночас стати частиною зміни простору. Під час роботи Емма сама вчила українську. Вона сказала, що це змінило її спосіб комунікації з групою: поступово спільною мовою стали мистецькі роботи, погляди, жести й сміх.
Мене провели далі, всередину AIR Space — у будівлі розташовувалась кімната для роботи, наповнена слідами кількох тижнів спільної роботи. На столах лежали клаптики тканини, біля стін — дротяні конструкції, а поруч — гілки, малюнки, нитки та інші матеріали, з якими учасниці й учасники працювали впродовж програми. Тут зібралися люди різного віку та з різних куточків України — від Львова, Вінниці й Харкова до Мелітополя, Маріуполя, Бердянська, Донецька та Запоріжжя: кожен приніс із собою власну географію спогадів.
Кураторка програми Олена Касперович розповіла, що особливу атмосферу цього року значною мірою допомогли створити учасниці й учасники, які вже приходили на програму торік. Вони повернулися до програми з досвідом спільної роботи й від першої зустрічі почувалися вільніше, а разом із ними це відчуття передалося тим, хто прийшов уперше.
Цьогорічна програма виросла з досвіду попередньої — «Земля, яку ми несемо», яку Jam Factory реалізував у 2025 році в межах Magic Carpets. Тоді учасниці й учасники разом із мисткинями досліджували садівництво, приготування їжі, родинні рецепти та інші повсякденні практики як способи зберігати пам’ять про дім і відтворювати його відчуття на новому місці. Програма завершилася однойменною виставкою, де особисті історії учасників склалися у спільний простір пам’яті.
Цього року команда вирішила змістити фокус. Якщо торік йшлося про те, що ми можемо принести із собою з дому, через їжу, рослини, запахи, звички та спільні зібрання, то тепер увага спрямована на сам простір: де ми почуваємося своїми, який простір запам’ятовується як добрий, безпечний або рідний і чи можна створити таке місце разом з іншими.
Щоб краще зрозуміти цей контекст, на початку підготовки до програми команда організувала Research Trip: мисткині та митці познайомилися зі Львовом і просторами, у яких мали працювати, гуляли містом, дивилися парки й шукали власні маршрути. Саме тоді почали народжуватися конкретні пропозиції майбутніх практик та перші прототипи. Цього року в програмі так багато архітекторів — команді було цікаво досліджувати не лише пам’ять про місце, а й саме середовище, в якому ця пам’ять живе.
Зустріч, за традицією, відкрила коротка розмова. Цього разу це була вправа: нас попросили уявити, якою птахою ми відчуваємо себе. Ластівка, лелека, дятел, лебідь — за кількома словами поступово відкривався стан і настрій кожного. Після цього учасниці й учасники повернулися до спільної роботи над картою-колажем, яку створювали упродовж програми.
На підлозі був розстелений великий шмат тканини, який поступово перетворювався на спільну мапу, що називається «Памʼять серця». Я підійшла до Галини — вона прийшла на зустріч однією з перших і встигла подарувати охочим маленьких пташок, зроблених власноруч із тканини. Схожі птахи були і на її роботі. Поруч — будинок, море, степ і великі вітряки. Це Примпосад у Приазов’ї, рідний край Галини. Жінка розповіла мені про базу відпочинку, дорогу до моря і вітряки, які почали з’являтися в цьому ландшафті у 2009 році. Їх було видно навіть за десятки кілометрів: удень — над дорогою, якою вона ходила на роботу, а вночі — червоно-білими вогниками на горизонті.
«Вулиця, яка вела до берега моря, називалась “Вулиця щасливих людей”, — поділилася Галина. — Востаннє я відпочивала саме там — тому й спробувала відтворити. Повернутися туди поки що немає можливості. Село окуповане».
Робота Галини стала частиною великої тканинної мапи, яку учасниці та учасники створювали разом із художницею Ладою Вербіною. Для неї ця мапа мала фіксувати не стільки географію, скільки особисте відчуття місця: «Історично першочергове завдання мап та карт було фіксувати та окреслювати території, які географічно та політично важливі. Але для географії наших спогадів потрібно конструювати інші мапи».
Упродовж програми вона поступово вчила учасниць та учасників дивитися на простір уважніше: вони малювали просто неба, створювали особисті щоденники, збирали в парку відбитки текстур, розглядали рослини з незвичного масштабу. Одну з прогулянок, яка мала зайняти кілька хвилин, група зрештою досліджувала кілька годин.
«Я сама не очікувала, що одна стежка зацікавить їх більше, ніж увесь маршрут, який я запланувала пройти. Але це виявилось найкраще, бо люди самі відчули, коли їм треба сповільнитись і побути в цьому моменті», — зазначила Лада.
Окремі стежки мали на коротку мить зустрітися в одному полотні. На ньому поруч могли опинитися море, степ, гори, ліс, бабусин будинок чи будь-який інший ландшафт, із яким пов’язаний особистий спогад. Те, що на звичайній карті мало б вигляд далеких і непов’язаних між собою точок, тут стало частиною одного простору.
Ще один лейтмотив останніх зустрічей «Стежок через двір» — кокони-гнізда, які учасниці та учасники плели з березових гілок. Над цією частиною програми працювали Валерія Агафонова та Богдан Волинський — архітектори з Харкова, тьютори студентських воркшопів і викладачі дитячої архітектурної школи dash!. У своїй практиці вони досліджують перетин архітектури, мистецтва та перформативних практик, розглядаючи простір як відкритий процес співтворення.
Для Валерії тема простору має і особистий вимір. Наприкінці 2022 року вона приїхала до Львова з проєктом від дитячої архітектурної школи. Спочатку планувала залишитися на кілька місяців, але зрештою місто стало місцем її життя. Одним із перших проєктів тут була робота з дітьми та підлітками, присвячена облаштуванню побуту в польових умовах — спроба разом осмислити, як люди, які ще недавно жили цивільним життям, пристосовуються до побуту війни.
Власний досвід освоєння нового міста вплинув і на те, як Валерія нині думає про простір: «Мені близька думка, що простір стає своїм через маленькі доторки. Вдома це може бути принесена рослина, улюблена листівка чи переставлений стілець. У місті — власний маршрут, зустріч, спільна клумба перед під’їздом. Люди можуть залишити в просторі щось своє — жест, історію, спогад, дію. Тоді простір перестає бути просто місцем і поступово стає спільним».
У «Стежках через двір» таким «доторком» стало гніздо. Валерія та Богдан запропонували учасницям і учасникам уявити людей, які були змушені залишити свої домівки, як птахів, що шукають захисну оболонку. Гніздо можна сховати на голові — у формі капелюха, шолома чи кокона — і наповнити його власними звичками, музикою, знайомими речами та спогадами.
Одне з найбільших гнізд, яке я помітила в майстерні, належало Аліні. Учасниця працювала над ним самостійно й починала, як і решта, з ескізів. Перебрала безліч форм, перш ніж вирішила, що її гніздо має не просто нагадувати прихисток, а фізично захищати плечі й голову. Врешті вона зупинилася на формі, що нагадує дзвін.
Фінальним елементом програми мав стати перформанс, у якому учасниці та учасники вийдуть у публічний простір у власноруч створених гніздах. Валерія не планувала класичних репетицій. Перед початком вона хотіла запропонувати групі лише одну коротку вправу — повільно випити склянку води, концентруючись на кожному русі: дотику губ до скла, температурі води, ковтанні, власному диханні. Так вона працює з дітьми, щоб навчити їх помічати деталі й налаштовувати увагу на власне тіло.
Для багатьох учасниць та учасників тема дому має особливо чутливий вимір: через повномасштабну війну вони були змушені залишити свої міста й починати життя в іншому місці. Робота зі спогадами про рідні ландшафти, дитинство чи будинок може повертати до досвіду втрати, до якого не завжди легко звертатися.
Саме тому ще минулого року команда почала співпрацювати з організацією Somatic Experiences, яка працює з людьми, що допомагають іншим. Кураторки та мисткині отримували психологічну підтримку й інструменти для роботи з потенційно травматичними ситуаціями.
«Ми не є психологами, ми не називаємо це арттерапією. Водночас ми свідомі того, що теми, які ми підіймаємо через мистецькі практики — чутливі й можуть викликати складні почуття. Нам важливо, щоб наші заняття підтримували учасників, коли вони у вразливому стані. І, та як ми не терапевтуємо, то наша задача мінімум – не нашкодити. То ж ми теж навчаємося травмо-інформованому підходу», — пояснює Олена.
Минулого року команда мала шість сесій із психологами. Цього року таких зустрічей було дві, і команда планувала за потреби продовжити цю роботу. За словами менеджерки програми Ірини Ключник, власний досвід першого року допоміг їм почуватися впевненіше в роботі з групою.
Коли я запитала Ірину та Олену, як команда визначає, чи вдалася програма, ніхто не говорив про кількість робіт чи фінальну виставку. Найважливішою метою залишається те, що відбувається між людьми після завершення зустрічей.
«Одна з наших цілей — щоб ці люди продовжили спілкуватися поза нами. Можливо, не всією групою, але щоб створили ці контакти і продовжили їх підтримувати», — поділилася Ірина.
Цього року вже є перші сигнали, що це відбувається: одна з учасниць розповіла команді, що хоче залишитися на зв’язку з людьми, яких зустріла під час програми, а з деякими вони вже домовилися про наступні зустрічі. Минулорічна група теж залишила по собі такі зв’язки: частина учасників повернулася до «Стежок», а деякі з тих, хто не повернувся, продовжують дружити між собою.
Я провела на «Стежках через двір» близько чотирьох годин, але в якийсь момент перестала відчувати час. У цьому просторі було так багато різних історій і досвідів, що певної миті охопило неймовірне відчуття: кожному тут є місце. Коли опиняєшся в середовищі, де можна бути уважною до себе, говорити про важливе, сміятися, мовчати, щось зіпсувати й почати спочатку, мимоволі починаєш думати про власний внутрішній простір. Про те, з чого він складається і що ми можемо в ньому залишити, навіть якщо зовнішні обставини змушують нас змінювати міста, маршрути й домівки.
Можливо, одна з найважливіших речей, які може робити мистецтво в такі моменти, — допомагати людині створювати ці внутрішні опори. Не скасовувати втрату і не повертати те, що вже неможливо повернути, а давати досвід присутності, зв’язку, цікавості й радості, який можна забрати із собою далі. Я спостерігала, як із окремих спогадів, жестів і матеріалів поступово виникає спільний простір — і впевнилась, що дім теж може бути більшим за конкретне місце. Іноді його можна продовжувати будувати в собі — разом із людьми, яких зустрічаєш, речами, які пам’ятаєш, і досвідом, який стає твоєю власною опорою. Я думала про це вже дорогою додому. Можливо, протягом цих чотирьох годин я теж трохи розширила свій внутрішній дім.
Програму реалізує Jam Factory Art Center у межах міжнародної резиденційної платформи Magic Carpets, а її співфінансування здійснюється програмою «Креативна Європа» Європейського Союзу.
