Друга половина 1940-х, табір переміщених осіб (DP) у баварському Діллінгені-над-Дунаєм. До шпиталю, що розмістився у віллі колишнього нациста, під’їхав джип. З нього вийшла красива зріла жінка в однострої старшини Міжнародної організації у справах біженців (IRO) із заплетеним у «корону» волоссям. Нову лікарку звали Крістін Мауджері, прізвище видавало італійку. Вона вільно володіла німецькою та англійською, була вимоглива й тримала дистанцію з колегами. Якось вона запросила до свого кабінету головного лікаря та адміністратора, які були українцями. Ошелешені чоловіки почули рідну мову зовсім без акценту: «Доброго дня, проходьте, будь ласка».
У червні 1920 року грім гармат котився через Дніпро на захід. Більшовики вже зайняли Лівобережжя та Київ, важкі бої йшли на півночі сучасної Житомирщини, де тримала удар 6-та Стрілецька дивізія Армії УНР. Щоночі хтось зі стрільців вартував у лісі й зупиняв на перевірку вози, якими селяни час від часу намагалися вивезти з сіл дивізійне майно.
«Однієї ночі, коли я стояв на варті, з боку села Юрківці й Перги чув страшну кулеметну і гарматну стрілянину. Було чути також наше “Слава!” і большевицьке “Ура!”. Ішов бій. Через якийсь час, над ранком, на дорозі показалася фірманка. Зупиняю. Це наші везуть двох тяжко ранених до Овруча, щоб далі скерувати їх до шпиталю у Холмі. Трохи згодом на дорозі з’являється друга фірманка. Питаю: “Хто?” У відповідь чую: “Доктор Христина Сушко!” Зняв шапку, відрухово перехрестився… “Господи! Спаси її!”», — ділився спогадами поручник Армії УНР Артамон Гришин.
Революційні події 1917-го застали Христину в Києві з немовлям на руках. Архівні документи свідчать, що десь у той період вона долучилася до української армії. В анкеті 1948 року її рукою вписаний перелік формацій, у яких служила: 3-й гайдамацький полк Армії УНР, Чорноморський полк, 1-й та 4-й полк Січових стрільців, 2-га бригада 46 куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.
Наприкінці квітня влада в Києві перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. У травні 1918-го київські січові стрільці, як вірна Центральній Раді формація, склали зброю. Це була домовленість із гетьманом Скоропадським, щоб їх не роззброювала німецька залога. Стрілецтво лишилося без своєї частини й утримання.
«Христина не хоче служити гетьманові і, щоб сяк-так перебути злидні, вступає касіркою до аматорської української трупи, що грала з добродійною метою в Пущі-Водиці біля Київа», — зафіксував письменник Микола Вороний і позицію Христини.
Після приходу до влади Директорії, в кінці 1918-го, більшовики почали новий наступ і впродовж січня-лютого захопили Лівобережжя та Київ. Навесні вони розгорнули війська на захід у трьох напрямках одночасно. Христина повернулася виконувати «незавидні обов’язки військового лікаря» на Поділлі. Рятуючи кулемети свого підрозділу, вона потрапила у більшовицький полон, а вирвавшись звідти, повернулася до своїх.
10 липня дві кулеметні кулі прошили їй ліву руку, а уламки гранати влучили в голову. Ще через місяць вона отримала важку контузію.
Восени 1919-го Армія УНР втратила західну частину Поділля й опинилася в «трикутнику смерті» між Червоною армією, білогвардійськими та польськими військами. Підрозділи косила епідемія тифу. Поки окремі боєздатні частини готувалися до Першого зимового походу, більшість війська інтернували до польських таборів.
Понад тисячу хворих на тиф українських вояків залишилися в Старокостянтинові. А з ними й Христина, яка фактично тримала увесь шпиталь на собі, виконуючи обов’язки головного лікаря. Вона вела облік майна, шукала медикаменти, розподіляла мізерні пайки, тримала загальну дисципліну. Зрештою і сама злягла з плямистим тифом та запаленням легень. У грудні, коли місто зайняли польські війська, Христину разом із рештою січових стрільців переправили до польського табору інтернованих у Луцьку.
Там їх зустріли темні зимові бараки, вистелені сіном. Хворі й здорові лежали поруч, а кількість недужих щодня зростала десятками. Табором опікувався Євген Коновалець.
«У всіх походах і боях»
У заметеному снігом Луцьку, серед холоду, вірусної епідемії, невизначеності й розмов про подальшу долю війська, 22 лютого 1920 року, в одному із православних храмів відбулося вінчання. Перед священником стояла пара військових, Христина та Роман Сушко. Поряд були Євген Коновалець, Роман Дашкевич, Юрій Отмарштейн і ще кілька старшин. Вогники свічок у руках свідків хилилися від протягу, що гуляв вогким приміщенням старої церкви. Наречена однією рукою спиралася на милицю, другу тримала спереду, поверх важкої шинелі. Менш ніж за два місяці, 2 квітня, в домі Олександра Ліцевича «На Байках» — нині частина Франківського району Львова — Христина народила доньку Роману Романівну. Її хрещеним батьком став Євген Коновалець.
У цей час вирішувалася подальша доля української держави. Укладення Варшавської угоди про військовий союз із Польщею дало старт формуванню 6-ї Січової дивізії під командуванням Марка Безручка. Христину Сушко призначили лікаркою 46-го куреня 16-ї бригади, яку очолив її чоловік. Уже в квітні 1920 року дивізія вступила в бої на більшовицькому фронті, а 9 травня разом із польськими частинами пройшла парадом Хрещатиком на честь звільнення Києва.
У столиці формація пробула недовго. На початку літа фронт посипався, і дивізія відійшла на Полісся. У лісах, на піщаних і багнистих дорогах, Христина працювала в умовах постійної нестачі харчів, фуражу, коней і зв’язку. Микола Вороний писав, що вона брала участь «у всіх походах і боях», а становище курінного лікаря було «одним з дуже й дуже тяжких» — на цілий курінь лікарка мала лише одного фельдшера і санітарний візок із медикаментами.
Мілка вода річки Уборть
Наприкінці червня 6-та дивізія вийшла на рубіж річки Уборть і зайняла позиції в районі села Перга. Це був відкритий лівий фланг польської 3-ї армії, без надійного стику на півночі й без достатньої розвідки. Від 24 червня атаки майже не вщухали, більшовики кинули сили на Пергу. Українські частини безперервно відбивали наступ, подекуди доходило до рукопашних сутичок. Загиблих та поранених було дуже багато. Кілька діб, майже без перепочинку, Христина розпорювала закривавлений одяг, оглядала рани, зупиняла кров, витягала уламки, накладала пов’язки, фіксувала переломи, визначала, кого можна повернути в стрій, кого треба негайно вивозити, а кого не можна рухати без ризику смерті. Ліків та медичних матеріалів катастрофічно бракувало. У бруді, диму, шумі, криках, під обстрілами було все важче знаходити місця для перев’язочних пунктів.
Під час чергової атаки, в ніч з 27 на 28 червня, Христина перебувала на позиціях разом із санітарами. Вони намагалися переправити через річку пораненого вояка, вода сягала колін. У якийсь момент вона відчула різкий удар у правий бік під ребрами, дихати стало важко, у грудях хрипіло. Другий удар прийшовся нижче, в живіт, за ним — глибокий пекучий біль і швидка слабкість, вона відчула як хтось підхопив її під руки. Звуки вибухів і стрілянини повільно глушила пітьма.
Непритомну докторку під обстрілами винесли санітари разом із пораненим, якого вона намагалася врятувати. Її оглянув лікар із польського підрозділу, зробив перев’язку, але сказав, що забирати до шпиталю — марна справа, нічого вже не допоможе.
«Після бою з безмежним смутком рознеслася вістка, що жінка укоханого бригадіра п. др. Сушкова-Скачківська вже втретє ранена», — писав Остап Білозерський.
Усе ж Христину поклали на воза з іншими пораненими й відправили в лікарню до Варшави. Там виявили, що її внутрішні органи прострелені в кількох місцях кулями з берданки — крупнокаліберної гвинтівки, здатної дробити кістку. Одна з куль засіла в хребті, через що у жінки відмовили ноги.
Почалася низка ризикованих операцій. Під час одного з втручань лікарі витягли з хребта кулю, але полегшення не наставало.
«У військовій уніформі, з трудом спираючись на милицях, вона намагалась підвестися, щоб обняти мене, коли я прийшов у перший раз, — згадував Микола Вороний. — Білий, молочно-мармуровий тон делікатного овала лиця…. чорні, “на шнурочку”, брови, і з-під них просто дивляться глибокі як море, повні сонячного проміння, ласкаві карі очі… “Дочка моря і сонця!” — була перша моя думка».
Він ще кілька разів відвідував її в лікарні. Христина усміхалася, говорила про пережите просто й навіть із гумором. Вороний побачив у ній ту саму «пані-зірку», про яку не раз чув від її побратимів. 10 серпня 1920 року її ім’я опинилося в рапорті на ім’я Симона Петлюри, в якому командування клопоталося про грошову допомогу на лікування.
Головний отаман Симон Петлюра підтримав запит, зазначивши, що «лікар Сушко відзначилась за час боротьби за Українську незалежність цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом».
«Хата інваліда» і ветеранський бізнес у крижаних бараках
У середині жовтня 1920-го Христиною почала опікуватися Українська військова місія у Варшаві. До неї приїхала сестра-жалібниця Ельвіра Порохняк, яка доглядала дітей і допомагала в побуті та лікуванні. Коли частину щоденних турбот перебрала Ельвіра, Христина повернулася до роботи. Вона вступила до Варшавської філії Українського Червоного Хреста й почала інспектувати польські табори, де перебували українські вояки й біженці. Як уповноважена львівського Українського горожанського комітету вона вела перемовини з Американським Червоним Хрестом (ARC), домагаючись допомоги політичним в’язням, полоненим та інтернованим.
У грудні Христину разом із дітьми інтернували до табору в Александрув-Куявському, де їх зустріли бараки без вікон, дверей, пічок, ліжок і навіть нар. У перші дні один із вояків замерз, не переживши студеної ночі. Денний раціон складали 200 грамів хліба, несолодка кава вранці та ввечері й суп, у якому плавала лише квасоля.
У цих умовах Христина спільно з побратимами відкрила амбулаторний пункт при 6-й дивізії, де щодня приймали від 100 до 140 хворих. Вона також намагалася зробити табір придатним для життя й заручитися допомогою очільниці Британського комітету допомоги Польщі пані Вулліамі. Христина писала їй про антисанітарію, нестачу найнеобхіднішого — мітел і відер для миття підлоги. Вояки спали просто на підлозі, в одному бараці могло міститися до півтисячі людей включно з жінками й дітьми. Навіть коли частину найгостріших проблем вдалося розв’язати, приміщення тижнями залишалися без води, питну воду доводилося возити з міста, а недоступність лазень, пралень і дезінфекції загострювала й так складну епідеміологічну ситуацію.
На початку 1921-го Христину призначили референткою у справах інтернованих при Військовій ліквідаційній комісії в Польщі, а з травня вона представляла в таборі Британський комітет допомоги Польщі. Паралельнов долучилася до місцевого «Союзу Українок», волонтерила в місії YMCA й допомагала облаштувати таборовий театр. Драматичне товариство ім. М. Садовського подарувало їй сезонний квиток із місцем у першому ряду.
«Не дивлячись на тяжкий стан свого здоровля, виявила надзвичайну енергію і зробила все, що тільки було можливим у справі поліпшення долі наших інтернованих у таборах», — писав генерал Віктор Зелінський.
Фото: ЦДАВО України. Ф. 3523. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 54
Згодом 6-ту Січову дивізію разом з іншими частинами Армії УНР перевели до Щипйорно. У 1922-му Христину офіційно зарахували на дійсну військову службу санітарним поручником із правом на подальше підвищення в рангах. Такого статусу не мала жодна інша жінка в Армії УНР.
У квітні того ж року заснували «Українську Спілку військових інвалідів у таборі інтернованих Щипіорно». Термін «військові інваліди» тоді стосувався поранених і хворих вояків, які частково або повністю втратили працездатність. Нині йшлося б про ветеранів та військовослужбовців з інвалідністю. Христина очолила правління таборової Спілки інвалідів, ставши головною представницею місцевої ветеранської громади. Завдяки її зусиллям там відкрили ветеранський хаб на 60 місць із дещо екстравагантною, як на сьогодні, назвою «Хата інваліда». Паралельно вона була головною лікаркою бригадного шпиталю 6-ї Січової дивізії.
При Спілці діяли кооперативи й майстерні. Це був легальний ветеранський бізнес, який українська спільнота організувала, щоб не жити в очікуванні мізерної допомоги.
На початку 1923-го польський комісаріат вирішив позбавити Христину права залишатися в таборі й користуватися таборовим утриманням. Формально це назвали «звільненням», але фактично її з двома дітьми, без житла й доходів, збиралися виставити за межі табору. Причому іншим військовим з інвалідністю, які мали кращий стан здоров’я, дозволяли залишитися. Марко Безручко виступив проти цього рішення й домігся, щоб Христина залишилася.
Того ж року спалахнув відкритий конфлікт довкола коштів, документів і майстерень Спілки. Христина підтримала військових з інвалідністю, які вимагали усунути керівництво й самим вирішувати, на що витрачати ресурси.
«Ми, інваліди, мусимо самі кувати собі долю», — заявила вона на з’їзді.
Коли попередня управа відмовилася передати справи новій, понад 120 ветеранів у Каліші та Щипйорно оголосили голодування. Невдовзі Христину звинуватили у спробі посварити ветеранів з інвалідністю з поляками та в роботі проти уряду УНР. Вона подала у відставку, проте її не захотіли відпускати. Генерал Олександр Удовиченко назвав всі звинувачення в її бік безпідставними й став на захист честі Христини.
«Чудо Боже» в Казаміччолі
У 1924 році Армію УНР розформували, а табори ліквідували. Інтерновані вояки поступово перейшли у статус політичних емігрантів, у подальшому формуючи українські національно-патріотичні організації. Христина поїхала до Військового інституту природолікування ім. Маршала Й. Пілсудського у Варшаві, де пробула сім місяців. Діти спершу були під опікою громади баптистів у Лодзі. Згодом молодшу доньку відправили до Чехословаччини, де жив Роман Сушко, там вона конспіративно перебувала в селі Черношице під Прагою. Старшу доньку взяла до себе родина польських лікарів у Варшаві.
«Не буду докладно переповідати всіх гарних діл моїх того часу, а також і чорних днів дітей моїх. Скажу коротко: старшій донечці доходить десятий рік, вона ледви грамотна по українськи; про належне систематичне навчання годі було думати з причин вище поданих. …Дитину мою прийняли безкоштовно до згаданої гімназії (елітна жіноча гімназія графині Цецилії Плятер-Зиберківни у Варшаві — примітка авторки), де вона була три тижні, відтак мусіла припинити науку з причини підгорячкового стану, який малій і донині докучає, як наслідок воєнного таборового життя», — писала Христина Сушко про той час.
Вона мала частковий параліч ніг та правої руки, викривлення хребта й пересувалася за допомогою милиць. За спогадами старшої доньки, у ділянці хребта застряг уламок, який стискав нервові структури. Необхідно було шукати інших лікарів.
На початку 1925-го Християнський кружок академічної молоді надіслав листа до «Просвіти» з повідомленням, що в одному з варшавських шпиталів у важкому стані перебуває воячка Христина Сушко, якій потрібні кошти для продовження лікування в Італії. Листа передали до управи Товариства українських жінок з вищою освітою, справою особисто зайнялася одна з перших в історії України офіцерок на військовій службі, ветеранка УСС та Галицької армії Олена Степанів-Дашкевич. Окрім «Просвіти» вона залучила Українське лікарське товариство, видавничий кооператив «Червона Калина», Марійське товариство пань, Союз інвалідів та колишніх вояків УСС і УГА. У пресі оголосили збір «на лікування інваліда», не називаючи імені Христини. Зібрані 111 доларів наздогнали її вже в Неаполі, куди Христину перевезли просто на ношах в кінці квітня. Після складної операції та трьох місяців реабілітації, 24 липня, вона почала самостійно ходити.
Її одужання швидко стало міжнародною газетною сенсацією. Італійські видання запустили історію про «чудесне зцілення в Казаміччолі», це підхопила польська преса. У результаті вийшла містична газетна плітка, в якій вродлива 30-річна вдова генерала, мати двох синів, яку нібито звали Кристиною Терезою Люшко, уві сні побачила католицького святого і дивом прокинулася зціленою. Нібито потім вона очолила вуличну релігійну процесію, стала навколішки перед хрестом, пообіцявши піти в черниці.
Це мало такий резонанс, що львівське видання «Діло» надрукувало щонайменше три спростування. Два з них написано самою Христиною та її чоловіком Романом Сушком.
«Тверджу, що дружина моя ніколи не ходила по вулицях Казамічіоля виспівуючи “Te Deum” і не заливалася перед товпою сльозами вдячності», — писав полковник Сушко.
Там він спростував і те, що Христина перейшла в римокатолицизм, наголосивши, що у 1925 році вона прийняла греко-католицьку віру.
Важливо, що у 1925 році Христина сама уточнила свій професійний статус. Хоча в документах попередніх років її називали доктором медицини, вона писала: «Доктором медицини я не є, але ніколи не була сестрою жалібницею і не повнила обовязків лікарського помічника. Від року 1917–1920 включно у війську УНР була я курінним лікарем, а коли бракувало лікарів з більшим стажем, то мусіла піднятися обовязків полкового лікаря».
Далі Христина пояснювала, що таку освіту мала більшість лікарів Армії УНР. У складний час боротьби за незалежність охочих служити бракувало, тому молоді медики брали на себе найтяжчі й найвідповідальніші обов’язки на фронті. Поки її побратими вже в еміграції здобували «закордонні докторати», вона через набуту на війні інвалідність, двох малих дітей на руках і відсутність засобів до існування такої можливості не мала.
У кінці повідомлення Христина категорично спростувала вигадки про «Te deum» та інше, зазначивши: «Свідчу лише одну правду з тієї цілої клевети, а саме, що я дійсно почала ходити по пяти роках і одному місяцеві безвладности ніг, яку я переносила наслідком поранень і контузії. Чи до мого оздоровлення причинилася медицина, чи чудо Боже — про те я говорити теж не буду».
Пані Зірка і Залізний Лицар
«Дивне це специфічне вкраїнське подружжя. Він і вона дивно закохані в свій рідний край. Все своє майбутнє щастя поставили на його жертовнику. І він і вона спокійні в бою. Та дивний контраст в характері їхньої боротьби. Він розсіває рани, а вона їх лічить», — писав Остап Білозерський.
Саме під прізвищем Сушко вона увійшла в український героїчний пантеон. Цей союз був у центрі уваги під час і після Перших визвольних змагань. Громадськість, медіа та іноземні спецслужби спостерігали за діяльністю обох. Точно невідомо, що відбулося між парою, але вони розійшлися. Всюди пишуть про розлучення, проте насправді відбувся церковний процес «уневажнення» шлюбу.
3 травня 1930 року Митрополичий ординаріат у Львові видав декрет про визнання шлюбу Романа Сушка та Христини недійсним.
«При заключенню сего супружества оминув католицького священика в Луцьку, бо з огляду на тодішні напружені польсько-політичні взаємини ніяково було іти до польського священика», — написав у поясненні до консисторії Роман Сушко.
Підставою для анулювання стало те, що греко-католик Роман Сушко вінчався з православною Христиною у православній церкві без дозволу греко-католицької церковної влади. За церковними документами, через це вінчання обоє вважалися такими, що підпали під екскомуніку. Андрей Шептицький власноруч підписав дозвіл священникові звільнити Христину від неї під час сповіді.
У протоколі зафіксовано свідчення Романа Сушка, за якими Христина не збиралася одружуватися вдруге, тоді як він мав такий намір. Проте саме Христина після цього взяла інший шлюб.
Нічне таксі на Рю Блянш
Пізня осінь 1931-го, Женева.
«До мого мешкання на Рю Блянш прийшов шофер таксі і каже: — З вами хоче говорити ваша землячка в авті. Виходжу, бачу — в авті сидить ще молода пані, вітається зі мною й каже: — Я Сушкова, чи не могли б ви завести мене до хати полковника Коновальця, там має бути мій чоловік. Я тільки нині приїхала з Мадріду», — написав у спогадах діяч ОУН Орест Питляр.
Христина сказала, що, не маючи прямої адреси Коновальця, вона випадково знайшла адресу Ореста в університеті, де він навчався. Повагавшись, він сів до неї в авто, і вони поїхали до будинку провідника. Повірив, бо знав її як дружину полковника Романа Сушка, якій Євген Маланюк присвятив збірку віршів з епіграфом «українській Жанні д’Арк».
«Приїхали, на жаль, запізно, чверть години раніше полк. Сушко відлетів до Риму. Такі були революційні “сімейні умови” на еміґрації», — пояснив собі цю пригоду Орест Питляр.
Це не єдина зафіксована її зустріч з Євгеном Коновальцем у той період. За спогадами доньки Світлани, 1932 року вони знову бачилися у Женеві, цього разу в родинному колі й у присутності Романа Сушка.
На той час у Христини вже було інше життя, зовні майже бездоганне. У Римі вона захистила диплом кардіолога, вийшла заміж за сицилійського лікаря Мауджері й оселилася в сонячній Таорміні. Доньку Світлану візник возив до школи на фіакрі, а згодом вона навчалася вдома з приватним учителем під наглядом суворої гувернантки. Проте респектабельна італійська сеньйора з незрозумілою регулярністю залишала свій дім, вирушаючи у тривалі мандрівки всією Європою. Її відсутність могла бути настільки тривалою, що дітей доводилося залишати під опікою інших. Певний час вони жили в родині Сушків, згодом старша донька Світлана перебувала у притулку отців василіян у Жовкві. А вже у Львові нею опікувалися Софія Федак-Мельник та її племінниця Ольга Шепарович.
Через багато років донька Світлана пояснюватиме ці постійні зникнення матері загадковою «сімейною нестабільністю» та незрозумілою організаційною активністю. Проте у листопаді 1932 року за Христиною встановила стеження польська розвідка — «Двуйка» (Dwójka), Другий відділ Головного штабу Війська Польського.
Із січня 1933 року у Варшаву почали надходити регулярні рапорти. Замість поневіреної емігрантки розвідка доповідала про блискучу європейську гранд-даму з італійським паспортом на ім’я Крістін-Ліліан Мауджері, на п’ять років молодшу від Христини Сушко. Агенти «Олек», «Варяг» та «Олаф» відзначали її вроду, аристократичні манери, знання багатьох європейських мов і вміння легко встановлювати контакти.
Вона спілкувалася з ветеранами Армії УНР, офіцерами російської армії та чеського Генерального штабу, активно листувалася й часто подорожувала. У 1935 році «Двуйка» зробила висновок, що Христина працює «в організації Коновальця». Її маршрути складали типову мапу українського визвольного руху того часу: у Женеві перебував Євген Коновалець, у Відні — Роман Сушко, у Львові розміщувалась Крайова Екзекутива ОУН. Агенти фіксували, що Христини нібито мешкала у Братиславі в 1936–1937 роках і саме звідти часто їздила автівкою у зазначені місця. Донесення тривали до кінця 1930-х.
Коли саме розпався шлюб Христини з лікарем Мауджері, невідомо. За версією розвідки літо 1935-го вона провела з доньками у своєму маєтку на Сицилії, а потім оселилася в Братиславі. Донька ж свідчила, що того року вона переїхала до Франції, де відкрила приватну лікарську практику в Ніцці. Її бізнес-партнером був лицар Залізного Хреста за Зимовий похід і бої, сотник Армії УНР Григорій (Гриць) Маслівець. Між ним і старшою донькою Світланою спалахнуло кохання, у 1938-му вони обвінчалися в Празі, проігнорувавши категоричну незгоду з цим Христини.
Молодша донька Романа поїхала з Франції у Відень до батька й у п’ятнадцять років вийшла заміж за одного з його охоронців, Івана Крису.
Улітку 1937-го Христина лікувалася у Швейцарії, далі агентура втратила її слід.
Паризька пастка за берлінським часом
Перші роки Другої світової, Париж. Місто вже жило за берлінським часом під нацистською окупацією. Євреям заборонили гуляти головними вулицями, ходити в кіно, бібліотеки, парки, кав’ярні й ресторани. У той час до Парижу приїхала Христина — на одну з медичних конференцій. Приміщення, де проводили захід, оточили нацистські військові, почалася облава. Христину також затримали. Німецький офіцер пообіцяв відправити її до Італії, натомість вона опинилася в Тиролі, а згодом дісталася Відня.
Донька Світлана згадувала випадок, коли нацистська влада наказала Христині замінити хворого лікаря, не зазначивши, що йдеться про концтабір. Там від неї вимагали участі у дослідах над ув’язненими, але Христина категорично відмовилася, відповідаючи, що вона не є хірургом. Після чого її почали підозрювати в єврейському походженні. Зрештою її разом з ув’язненими звільнили американські війська.
Увесь цей час, від початку війни, Христина опікувалася своєю малолітньою онукою Ліліяною, яку її донька Романа народила у грудні 1937-го. Під час війни сім’я розпорошилася. Романа всюди шукала матір, знаючи лише те, що вона десь працює лікаркою. У 1942-му вони на мить перетнулися в чеському Ноузові, але знову загубилися аж до 1945-го, коли нарешті зустрілися у Мюнхені. Світлана ж зустріла маму в українському таборі в Мангаймі, Христина розшукала її через Американський Червоний Хрест. За спогадами доньки, Христина «очолила лікарське обслуговування у таборах у Мангаймі, Вюрцбургу, Ляйпгаймі, Діллінґені і Ґінсбурґу, де було її головне бюро і постійний осідок». Найімовірніше, вона або відповідала за медичне обслуговування кількох таборів, або родинний спогад об’єднав кілька її послідовних призначень.
Сеньйора Мауджері
Діллінген-над-Дунаєм 1940-х. Посеред табору для переміщених осіб у шпиталі, облаштованому на віллі колишнього нациста, коридорами ходили німецькі черниці й санітарки у фартухах поверх кольорових суконь. На столиках стояли флакони ліків із німецькими етикетками, з пралень йшов пар від кип’ятіння білизни. Посеред всього гармидеру, за дверима одного з адміністративних кабінетів стояла тиша, жінка в однострої старшини IRO замислено дивилася у вікно.
До її кабінету ввійшли таборовий лікар і ще один працівник адміністрації. Крістін Мауджері, яка доти розмовляла з колегами сухо й лише у робочих справах, повернулася до них і усміхнулася. Після короткої паузи вона розповіла те, чого у шпиталі не знав ніхто. Насправді вона була українкою, служила в українському війську періоду визвольних змагань, а згодом працювала в УВО та ОУН.
«Щоб зберегти дітей та приховати свою діяльність перед польською, а згодом радянською розвідкою, вийшла заміж за працівника чеської амбасади італійця д-ра Мауджері і прийняла італійське громадянство… Христина продовжує зв’язок з полковником Сушком, живе в Празі і Братиславі. По закінченні розповіді д-р Мауджері зобов’язала шваґра і батька затримати тайну і нікому крім найближчої родини не розповідати», — писала у 2001 році в листі до редакції «Нашого життя» Ірина Михайлюк. Вона познайомилася з Христиною Сушко-Мауджері в тому таборі, працювала під її керівництвом і мала з нею дружні стосунки.
У січні 1944-го у Львові вбили Романа Сушка. Його соратники, члени ОУН, знищили організаційний архів, щоб ті документи не видали частину українського підпілля гестапівцям.
Схеми будови серця
У 1948–1952 роках табори переселенців у Німеччині ліквідовували. Христина хотіла переїхати до дітей в США, тому в 1950 році взяла шлюб із чоловіком, який також планував виїхати до брата у Філадельфію, але невдовзі він раптово помер. Донька згадувала, що Христина на кілька років їздила в Африку, де працювала у колонії для хворих на проказу під керівництвом доктора Альберта Швейцера, лауреата Нобелівської премії миру (1952). В Африці вона захворіла на якусь тропічну хворобу й поїхала лікуватися до Детройту в лікарню Форда.
Після одужання Христина відвідала родини доньок у США. Світлана жила на фермі у штаті Мен, а Романа — у Нью-Йорку з другим чоловіком Ярославом Овадом, ветераном дивізії «Галичина». Онука Христина Овад згадувала, як бабуся готувала її до першого причастя та допомагала з біологією, малюючи схеми будови серця.
«Ми, діти, називали її “наша мама”. Таке звернення до неї придумала я, ще коли мені було п’ять рочків. З бабусею я часто листувалася й до тепер пишаюся тим, що назвали мене в її честь — Христиною», — писала Христина Овад.
Інша онука Христини, донька Світлани Оксана Локрідж, нині професорка в інституті дослідження раку в США, запам’ятала її такою: «Вона говорила тихо й була небагатослівною. Люди хотіли бути поруч із нею. Вона дарувала відчуття спокою. Я бачила це, коли вона приїхала до США відвідати свою доньку Світлану. В Америці вона була гостею, але звістка про її приїзд швидко розійшлася. Люди приходили побачити її, доторкнутися до неї, тепло обійняти й поговорити».
У 1963-му, після завершення гостьової візи, Христина повернулася до Швейцарії. Під кінець життя мала діабет і недугу серця. Померла 7 лютого 1967 року в Женеві.
«В поштовій скриньці нашого будинку мама знайшла спеціяльний лист із Женеви, обведений широкою чорною смугою. Тримаючи цей лист в руках, із сумом сказала мені: “Моя мама померла!” Для усіх нас це був великий, непоправимий удар. Це повідомлення про смерть бабусі прийшло до нас уже після її похорону», — згадувала Христина Овад.
Усі особисті речі Христини Сушко зникли.
P.S.
Нині могила Христини на цвинтарі Сен-Жорж не збереглася. У Женеві пам’ятник і саме поховання ліквідовують через 20 років, якщо утримання місця не продовжують.
Однак пошуки Христини на цьому не завершилися. Вони привели до її прямих нащадків та документів, доступ до яких став можливим завдяки неймовірним людям та щасливим збігам обставин. Частину цієї історії поки не можу оприлюднити, оскільки дослідження триває. Наразі всюди пишуть про княгиню Трубецкую, згодом Долгорукую, воячку під псевдо «Скачківська», пані Сушкову, рідше згадується Мауджері, майже ніде — Катамай.
Я навмисне не згадую рік та місце народження Христини. Існує багато версій, за якими ховається таємниця її біографії, розкриття якої, ймовірно, змінить багато чого в цій історії. Окрім головного — її рішень, вчинків і служби Україні.
