На Каннському кінофестивалі кінокритикиня Наталія Серебрякова ексклюзивно для DIVOCHE.MEDIA поспілкувалася з режисеркою Марі Кройцер. Її фільм «Ніжний монстр» — тривожна сімейна драма, що досліджує тему педофілії у сім’ї та наслідки насильства, — був відібраний до основного конкурсу, де змагався за «Золоту пальмову гілку».
За сюжетом, головна героїня у виконанні Леа Сейду — успішна піаністка. Вона разом із чоловіком та маленьким сином переїздить у селище в Баварії, щоб допомогти коханому оговтатись від раптових панічних атак. Але світ Люсі змінюється, коли чоловіку висувають звинувачення в педофілії. Тепер головне питання — чи торкався він їхнього сина?
Марі Кройцер відома також за видовищною історичною драмою «Корсет» із Вікі Кріпс. Після виходу фільму на екрани в австрійських медіа розгорівся скандал: актора Флоріана Тайхтмайстера запідозрили у зберіганні дитячої порнографії. Він визнав свою вину та співпрацював зі слідством. Отже, тема, якої Кройцер торкається у «Ніжному монстрі», — не випадкова для режисерки.
Чи вважаєте ви, що люди, які пережили сексуальне насильство в дитинстві, не завжди сприймають себе як постраждалих? Що вони можуть не розуміти, що зазнали насильства? І чи досліджували ви цю тему?
Постраждалі — особливо діти — реагують на насильство дуже по-різному. Для когось це стає глибокою психологічною травмою, інші формують певні захисні механізми. Не існує єдиного сценарію, універсальної реакції. Не завжди можна визначити, чи зазнала дитина насильства, якщо немає очевидних ознак.
До того ж це надзвичайно делікатна тема: якщо ставити дитині надто багато навідних запитань, вона може почати повторювати те, що, як їй здається, від неї хочуть почути, навіть формуючи хибні спогади. Тому в деяких випадках встановити правду вкрай складно.
Ще більш трагічно те, що багато дітей зазнають насильства в такому ранньому віці, що навіть не усвідомлюють, що це неправильно. Це стає для них нормою.
Один слідчий розповідав мені про випадок, коли вдалося ідентифікувати дівчинку, яка неодноразово з’являлася в матеріалах із зображенням насильства в інтернеті. Коли її нарешті знайшли й забрали з цього середовища, вона не відчула полегшення, а почувалася спустошеною. Дівчинка хотіла повернутися назад, бо це були єдині люди, яких вона знала і любила. Це майже неможливо осягнути, але для неї таке життя було звичним.
Я також читала свідчення людей, які пережили подібне в дитинстві: вони згодом усвідомлювали, що сприймали насильство як щось, що потрібно витерпіти, аби отримати після цього хоч якусь форму тепла чи уваги. Вони ніби емоційно відмежовувалися, чекали, поки все закінчиться, а потім поверталися до того, що вважали «нормальним».
Усе це неймовірно болісно навіть просто вивчати. Саме тому я так наголошую на профілактиці. Найважливіше, що ми можемо зробити, — це з раннього віку навчати дітей (звісно, відповідно до їхнього віку) розуміти межі: що є допустимим, а що ні, хто має право до них торкатися, а хто — ні. Це допомагає їм розпізнавати небезпеку і навчає говорити про це.
Бо діти рідко скажуть прямо: «Ця людина торкалася мене неналежним чином». Натомість вони можуть сказати: «Я більше не хочу туди ходити», або «Мені там якось дивно», або «Мені не подобається ця людина». Дорослі мають навчитися розпізнавати ці сигнали.
Як бачите, я багато читала і слухала про це. Можу говорити на цю тему дуже довго.
З огляду на все це, мені особливо цікаво, як ви працювали з юним актором, який грає Джонні. Як ви працювали з ним з огляду на чутливість теми? Чи знав він про характер стосунків свого героя з батьком? Як ви працювали з його емоціями на майданчику і наскільки він був обізнаний із повним сценарієм?
Це дуже хороше запитання. Справді, ситуація була надзвичайно делікатною з усіх поглядів.
Чи знав він заздалегідь, про що цей фільм, чи це подавалося якось інакше?
Я поясню. Коли ми підбирали актора на цю роль, його батьків одразу поінформували про тематику фільму. Власне, батьки всіх дітей були поінформовані. Спочатку ми отримували відеопроби, а потім відібрали приблизно 10–12 дітей, з якими хотіли зустрітися особисто. Я сама телефонувала їхнім батькам і розповідала сюжет фільму. Я також наголошувала: якщо їм некомфортно приходити на кастинг, я повністю це розумію. Я просила їх не поспішати з відповіддю, а взяти час на роздуми.
У підсумку всі, окрім однієї родини, сказали, що вони розуміють важливість цієї теми й готові продовжити.
Коли ми обрали Малó Бланше на роль, я ще раз поспілкувалась із його батьками, щоб обговорити, як нам слід правильно все йому пояснити. Ми обговорювали, що буде доречно сказати, а що — не варто. Вони добре це обдумали й запропонували пояснити йому історію зрозумілими для нього словами. Оскільки Малó уже питав, про що фільм і якою буде його роль, вони вирішили сказати, що це історія про батьків, які переживають дуже складну кризу й можуть розійтися. Це було йому близько, бо він знав інших дітей, чиї батьки розлучилися.
Однак вони вирішили не розповідати йому про тему насильства в історії. На той момент хлопцю було сім або вісім років, і він ще не стикався з таким поняттям. Родина вважала, що це було б для нього надто складно для сприйняття і могло б вплинути на його поведінку, особливо у взаємодії з актором, який грав його батька. Було дуже важливо, щоб він залишався природним і невимушеним у цих сценах.
Батьки нам довіряли, і ми також працювали з чудовою консультанткою з роботи з дітьми, яка постійно була присутня, щоб піклуватися про нього. Вона навіть супроводжувала його під час фотоколу. Її роль полягала не в тому, щоб захищати хлопчика від нас, а в тому, щоб родина бачила, наскільки відповідально ми до цього ставимося. Вона також стежила, щоб ми не перевантажували його ані фізично, ані емоційно. З огляду на тематику, такий рівень турботи був абсолютно необхідним.
Також є сцена, в якій батько з’являється оголеним. Як ви це вирішували, враховуючи присутність дитини-актора?
Ми були зобов’язані дотримуватися дуже суворих правил. Дитина-актор не може перебувати в кімнаті з оголеним дорослим актором. Тому нам довелося дуже ретельно продумати постановку сцени. Хлопчик виходить із кімнати першим, і лише після того, як його вже немає, дорослий актор знімає рушник, в який він загорнутий. Усе було ретельно сплановано відповідно до цих правил.
Педофілія стала настільки чутливою й вибуховою темою, що ті, хто перебуває при владі, не можуть пройти через неї без політичних втрат. Наприклад, в Угорщині скандал із помилуванням людини, яка допомагала педофілу, фактично сприяв падінню уряду. Тож моє питання: коли педофілія стала тим злочином, який суспільство одностайно засуджує та вважає одним із найтяжчих?
Передусім, я була в Угорщині, де разом із Леа Сейду дозаписувала діалоги, поки вона там знімалась. Щодо вашого питання — я думаю, що педофілія існувала завжди, стільки ж, скільки існує людство. Те, що змінилося, — це наша обізнаність. Це не обов’язково означає, що ми стали ефективніше боротися з цим або вирішувати проблему. Як суспільство, ми досі робимо надто мало.
Питання помилувань дуже складне. Моя перша реакція — сказати «ні». Але водночас ми не можемо просто «викреслити» цих людей. І тут важливо розрізняти — не лише педофілів, а загалом тих, хто вчиняє злочини. Є люди, які живуть із такими потягами, але ніколи їх не реалізують, і це теж потребує визнання та поваги.
Але варто чітко розрізняти: ми говоримо про злочинців. І в таких випадках потрібно шукати способи допомоги — надавати терапію або підтримку, щоб вони могли жити, не завдаючи шкоди іншим, і все ж залишатися частиною суспільства. Бо, як я вже сказала, ми не можемо просто їх знищити. Вони не обирали свій стан, але вони обрали вчинити насильство — і це не пробачається.
Чи ця логіка стала однією з причин, чому ви вирішили розповісти історію саме так? Показати людину, яка дізнається, що її близький є педофілом, і все одно не може просто «вимкнути» свої почуття?
Так, думаю, це багатьом може бути близько. Не обов’язково в такому екстремальному масштабі, але всі ми колись були поранені або розчаровані людьми, яких любимо. І навіть коли хтось завдає нам глибокої шкоди, ми не можемо просто вимкнути емоції й миттєво про нього забути. Потрібен час. Завжди потрібен час, щоб прожити почуття й рухатися далі.
Навіть якщо людина робить жахливі речі, вона все одно залишається тією ж людиною, якою була вчора. Цей емоційний конфлікт не зникає за одну ніч.
Щодо того, як розповідається історія — з погляду жінки, чоловік якої виявляється злочинцем, — вона була натхнена газетною статтею. Ця стаття змусила мене усвідомити, наскільки насправді поширена ця проблема. Я подумала: я маю не лише знати постраждалих, я, ймовірно, також стикалася з тими, хто вчиняє такі злочини.
І коли починаєш досліджувати ці випадки, бачиш закономірності — наприклад, багато жінок залишаються з партнерами або повертаються до них навіть після їх ув’язнення за такі злочини. Це просто факт. Я не даю цьому оцінки — лише спостерігаю. Це важко зрозуміти, але так відбувається.
Я хотіла розповісти історію через перспективу героїні, щоб глядач разом із нею дізнавався правду — намагаючись зрозуміти або усвідомлюючи, що зрозуміти це неможливо. Водночас вона може навіть не хотіти знати; може хотіти, щоб це просто зникло. Це цілком природні людські реакції. Іноді легше знайти інше пояснення, ніж зіткнутися з чимось надто болісним.
Деякі стилістичні елементи вашого фільму нагадують мені Міхаеля Ханеке. Чи вплинули його фільми на вас?
Я думаю, що кожен фільм, який ти дивишся, певною мірою впливає на тебе, і, звісно, я бачила всі його фільми. Тож, можливо, тут є непрямий вплив.
У вашому фільмі є певний емоційний контраст — поєднання інтенсивного почуття і своєрідної холодності. Цей контраст нагадує його роботи.
Це непогане порівняння. Він великий режисер. Я ціную складність і глибину, яку він надає своїм персонажам.
Ви від самого початку хотіли зробити головну героїню піаністкою та співачкою?
Так, це була моя ідея. Я хотіла, щоб вона була і піаністкою, і співачкою, і щоб обидва головні персонажі були митцями. Спочатку я просто прагнула створити пару, яка була б мені знайомою, — людей, які могли б легко належати до мого власного кола, адже багато моїх друзів пов’язані зі сферою мистецтва.
Також був особистий аспект. Я завжди захоплювалася людьми, які вміють грати на фортепіано, а сама я не маю співочого голосу, тож у певному сенсі я могла прожити це через свою героїню.
Музичний аспект розвинувся далі, коли я усвідомила, що багато відомих любовних пісень написані чоловіками. Це стало цікавою тематичною лінією у фільмі, і я вирішила інтегрувати це в її професію.
Що ви відчули, коли дізналися про той конкретний випадок з Флоріаном Тайхтмайстером?
Це було жахливо й дуже великим шоком. Для всіх причетних це стало потрясінням. Водночас реакції були подібні до тих, що показані у фільмі: деякі люди відмовлялися вірити, казали, що це не може бути правдою, бо ця людина здавалася такою доброю.
Головна різниця для мене полягала в тому, що я не мала з ним особистих стосунків, тож це не було емоційно болісно в тому сенсі. Але це все одно було глибоко тривожно.
Як цей досвід вплинув на вашу роботу над фільмом?
Спочатку я думала, що, можливо, не зможу продовжувати роботу над фільмом через цей випадок. Однак із часом зрозуміла, що він, навпаки, підкреслив важливість цієї історії. Те, що сталося в реальності, у значно менш інтенсивній формі віддзеркалило те, що переживає головна героїня у фільмі.
Це також зробило мене більш усвідомленою щодо того, наскільки чутливою є ця тема. Раніше я розуміла, що це складне питання, але не до кінця усвідомлювала, наскільки важко людям навіть говорити про нього. Стало очевидно, що це вважається одним із найсерйозніших злочинів.
Чому, на вашу думку, його сприймають саме так?
Можливо, не зовсім доречно ранжувати злочини, але дуже складно уявити, як доросла людина може завдати шкоди дитині в такий спосіб. Це є крайнім зловживанням владою та довірою.
Звісно, у світі є багато жахливих злочинів, і я не хотіла б применшувати жоден із них.
Чи пов’язано це, на вашу думку, з темами невинності та сімейних стосунків, особливо у випадках інцесту?
Так, я думаю, це стосується найфундаментальнішого зловживання владою над іншою людиною. Бажання контролювати інших лежить в основі багатьох проблем у світі, і в цьому разі воно проявляється в особливо інтимному та вразливому контексті.
Як ви підійшли до кастингу Катрін Денев?
Після мого попереднього фільму багато акторів самі звернулися до мене, що було несподівано й навіть трохи приголомшливо. Це змусило мене зрозуміти, що я також можу напряму пропонувати ролі акторам.
Для цього фільму роль спочатку була написана як для не німецькомовної персонажки, і спершу до проєкту була залучена американська акторка. Коли вона пішла, нам запропонували Леа. Спочатку я про неї не думала, але коли замислилася, вона здалася ідеальною.
Вона прочитала сценарій і одразу захотіла долучитися. Ми провели короткий відеодзвінок, і я майже миттєво зрозуміла, що вона — правильний вибір. Кастинг часто є емоційним рішенням: потрібно відчути зв’язок, особливо коли працюєш із людиною тривалий час.
Щодо Катрін Денев, це сталося досить природно. Леа раніше висловлювала бажання працювати з нею, тож ми вирішили звернутися. Вона прочитала сценарій, їй сподобалося, і вона погодилася приєднатися до проєкту. Усе склалося дуже плавно.
Чи була вона вимогливою під час знімань?
У неї є чіткі межі щодо графіка, що цілком зрозуміло. Окрім цього, вона дуже доброзичлива й залучена у спілкування з усіма на майданчику. Вона часто розмовляла з членами знімальної групи й загалом з нею було дуже комфортно працювати.
Чому було важливо включити сюжетну лінію слідчої та її батька?
Під час мого дослідження мене дуже вразила відданість слідчих. Я хотіла показати їхню роботу і представити більш прагматичну перспективу, яка контрастує з емоційною лінією головної героїні.
Ця сюжетна лінія також розширює масштаб проблеми. Якби фільм зосереджувався лише на одній родині, могло б скластися враження, що це поодинокий випадок. Показуючи щоденну роботу слідчої, ми наголошуємо, наскільки ця проблема поширена.
Сюжетна лінія з її батьком виконує кілька функцій. Вона показує, що навіть морально свідомі люди можуть не діяти правильно у власному житті. Попри її професійну відданість, вона також уникає конфронтації з певними проблемами у своїй родині.
Чи мала персонажка слідчої реальний прототип?
Ні, справа, яка надихнула фільм, стосувалася великої мережі та кількох слідчих. Персонажка не базується на одній конкретній людині.
Ви згадували, що освіта дуже важлива. Хто, на вашу думку, має бути за це відповідальним?
Я вважаю, що це має відбуватися на кількох рівнях: у школах, дитсадках і в усіх установах, де є діти. Звісно, батьки також відіграють ключову роль, але інституції можуть забезпечити структуровану й послідовну освіту.
Існують різні підходи. Я не політикиня і не експертка, але я думала про можливі ініціативи. Наприклад, я обговорювала з Йеллою Гаазе, що грає поліцейську, ідею створення короткого освітнього відео у співпраці з організацією із захисту дітей. Таке відео можна було б показувати в дитсадках і школах, пояснюючи у відповідній для віку формі, які межі не можна порушувати. Оскільки Йелла є відомою публічною фігурою в Німеччині та Австрії, її участь могла б мати сильний вплив.
Я впевнена, що подібні ініціативи вже існують, але загалом цій темі все ще приділяється недостатньо уваги. Багато людей уникають її, бо вона незручна й складна. Це стало для мене дуже очевидним.
Саме тому я вдячна, що ми тут. Навіть кінофестивалі могли б уникати таких складних тем, але цей фестиваль не цурається непростих наративів, і я це дуже ціную.
