Спеціально для DIVOCHE.MEDIA Наталія Серебрякова поговорила з Ізабель Юппер про її нову роль у фільмі Ульріке Оттінгер «Кривава графиня», який покажуть на «Тижні австрійського кіно». У фільмі акторка знову з’являється в образі, що виходить за межі звичного психологічного кіно. Це розмова про жіночу присутність на екрані, свободу інтерпретації та про персонажів, які не зводяться до простих визначень, а існують як символи, енергії й погляди на світ.
Наскільки добре ви знали історію Відня до роботи над фільмом? Чи були вам відомі легенди, локації, крипти?
Не дуже добре. Я не так багато знала про це, особливо про крипту чи деякі менш відомі місця. Звичайно, мені були знайомі ті локації, які зазвичай бачать туристи у Відні, але відкривати для себе ці «нові старі» місця було дуже захопливо.
Я думаю, що фільм справді є даниною Відню, тому що він наповнений багатьма шарами історії та атмосфери. Це допомагає Ульріке працювати з позачасовою історією, яка постійно рухається між минулим, теперішнім і майбутнім. Минуле безумовно впливає на нас сьогодні, і фільмування в реальних локаціях лише підсилює це відчуття. Енергію місць неможливо відтворити в павільйоні.
Що вас найбільше зацікавило в сценарії, коли ви вперше його прочитали? Чула, що він розроблявся багато років. Коли ви приєдналися до проєкту?
Я б не сказала, що сценарій одразу мене захопив. Мене передусім цікавила робота з Ульріке. Вона дуже цікава особистість із сильною і дуже впізнаваною візією. Не завжди розумієш, звідки вона береться, але відчуваєш потребу слідувати за нею.
У створенні сценарію також брала участь Ельфріде Єлінек, і це вже задає певний тон. Я вперше познайомилася з роботами Ульріке кілька років тому, коли була ретроспектива її фільмів. Побачивши її кіно, я краще зрозуміла її уяву та силу її візуального світу. Вона дуже сильна мисткиня, за якою просто хочеться йти, не ставлячи зайвих запитань.
Чи правда, що ви конкурували з Тільдою Свінтон за роль Кривавої графині?
Ні, я б не назвала це конкуренцією. Спочатку Ульріке запропонувала мені роль служниці, і це було давно. Потім вона повернулася і попросила мене зіграти графиню, а інша акторка отримала роль служниці.
У фільмі ваша героїня з’являється дуже виразно, особливо у сцені на човні в червоній сукні. Як ви переживали цю сцену під час знімань?
Це був досить незвичний досвід. Було трохи холодно, і довге перебування на човні створювало дуже дивну атмосферу.
Те, що бачить глядач, дуже близьке до того, що ми самі відчували під час знімань: дезорієнтацію і дивність. У такі моменти ти не відчуваєш, що «граєш» роль у звичному сенсі. Тут немає психологічного підходу. Ти просто опиняєшся в незвичних ситуаціях із такими ж незвичними діалогами.
Тут не варто надто багато аналізувати, інакше втрачається опора. Краще дозволити ситуації нести себе — вона часто абсурдна і навіть трохи кумедна. Звідси й виникає енергія гри.
Костюми, здається, відіграють важливу роль у створенні вашої персонажки. Чи впливали ви на цей процес?
Майже ні. У нас була чудова художниця з костюмів, і більшість рішень уже були ухвалені в діалозі з Ульріке ще до мого приєднання.
Костюми дуже важливі для створення відчуття позачасовості фільму. Вони відсилають до різних епох, але не належать жодній конкретній, і це створює дуже незвичний ефект.
Моє завдання полягало просто в тому, щоб костюми добре сиділи і щоб я могла природно в них існувати.
Чи завжди вам хотілося зіграти вампіра?
Навпаки. Мене ніколи не захоплювали вампіри як такі. Я була знайома з історією Єлизавети Баторі, яка була значно радикальнішою, ніж персонажка у цьому фільмі. У порівнянні з нею моя героїня виглядає майже скромною.
Але цей фільм не підходить до образу вампіра в традиційному або психологічному сенсі. Ця персонажка радше сприймається як вигадана фігура, майже символ або посланець, який рухається крізь різні простори. Для мене вона несе більш метафізичне запитання: чому ми тут і куди ми прямуємо?
Чи дає відчуття свободи те, що ви граєте неконтрольовану або нестандартну персонажку?
Так, це водночас наповнює енергією і стає ковтком свіжого повітря. Але це не те, що можна робити постійно. Можливо, це досвід раз у житті.
Ви раніше працювали над фільмом, пов’язаним із текстами Ельфріде Єлінек («Піаністка» Міхаеля Ханеке — прим.ред.). Чим цей досвід відрізняється?
Він зовсім інший. Єдина реальна спільна точка — участь Єлінек у створенні тексту. У ньому все ще відчувається її гострота й інтенсивність, але загалом ці проєкти не можна порівнювати.
Ви завжди маєте дуже впевнений вигляд. Чи були моменти сумнівів або розгубленості у роботі над роллю?
Здебільшого ні. Коли працюєш із режисером із такою сильною візією, усе стає набагато зрозумілішим. Тобі не потрібно постійно ставити під сумнів себе. Я дозволяю собі бути під керівництвом режисера, костюмів і загальної концепції. Звісно, я беру відповідальність за свою гру, але напрям завжди чіткий від самого початку.
Тон фільму також одразу впізнаваний. У ньому є особливе почуття гумору, і нічого не є надмірно драматичним чи важким. Це відчувається інтуїтивно, майже як музика.
Що вас привабило в цьому проєкті?
Відчуття фантазії і те, як фільм вводить ідеї без надмірної дидактичності. Він торкається сучасних тем опосередковано — через деталі та контрасти. Це створює багатий і різношаровий досвід і для глядача, і для акторів.
У вашій грі відчувається сильна пластика. Як ви працювали з рухом і тілесністю?
Вона графиня, тому має певну поставу і манеру рухатися. Це вплинуло на мою пластику. Це було моє прочитання її статусу і присутності, особливо у порівнянні з іншими персонажами, наприклад служницею.
Чи бачите ви цю персонажку як політичний символ або як форму влади, що не зникає?
Так, це можливе прочитання. Фільм відкриває багато різних перспектив. У своїй основі він говорить про фундаментальну річ: ми всі смертні. З цієї ідеї може виникати безліч інтерпретацій. Фільм створює широкий концептуальний простір, у якому кожен глядач може знайти свій сенс.
Це був ваш перший досвід гри німецькою мовою у фільмі?
Так, це було вперше. Раніше я майже не говорила німецькою на екрані.
Мене особливо зацікавило у цьому фільмі використання кількох мов. Спочатку я думала, як це працюватиме, але зрештою це створює відчуття єдності, а не розділення. Мова стає тим, що об’єднує людей, а не розділяє їх.
Наскільки складно було працювати з угорськими репліками та іншими мовами у фільмі?
Так, було кілька угорських реплік і навіть трохи російської. Російська для мене була легшою, бо я нею розмовляю. Німецька, однак, виявилася складнішою.
Ви не говорите німецькою, але вас багато що пов’язує з Віднем. Ви часто там бували, правда? Чи є у вас улюблені місця?
Так, я багато разів бувала у Відні. Мені дуже подобається їхня кавова культура. Особливо традиційні кав’ярні, де люди досі читають газети. Зараз це рідкість, тому це заворожує.
Ви вирішили повернутися до регулярних виступів у театрі?
Я ніколи насправді й не залишала театр. Зараз я гастролюю з постановкою «Mary Said What She Said» у режисурі Роберта Вілсона. Незабаром виступатиму на Аделаїдському фестивалі в Австралії.
Також я працюю над новою постановкою з Ромео Кастеллуччі, яка буде представлена в Іспанії, Португалії та кількох інших європейських містах.
Коли ви обираєте ролі — у театрі чи кіно, — що вас зараз найбільше захоплює?
Я не шукаю конкретних ролей чи персонажів. Для мене найважливіше — це зустріч із режисером. Це завжди головний елемент.
Тому в цьому разі йшлося більше про роботу з Ульріке, ніж про сам образ вампіра. Мене ніколи особливо не цікавила ідея грати вампіра як такого.
Для мене кіно і театр мають сенс лише тоді, коли вони є вираженням сильної індивідуальної візії. Саме це мене приваблює.
Ви все ще шукаєте виклики або щось нове?
Ні, я б не описувала свою роботу через поняття «викликів». Це не мій підхід. Можливо, збоку це має такий вигляд, але для мене це щось інше.
Ви казали, що вже були знайомі з історією графині. Як ви вперше про неї дізналися?
Я знала про неї ще до цього проєкту, як і багато людей. Єлизавета Баторі — відома історична постать, яку часто пов’язують із легендами про вампірів. Вона походила з Трансильванії і була звинувачена у вбивстві багатьох молодих жінок.
Про неї знято кілька фільмів, зокрема один із Жюлі Дельпі. Але я від самого початку знала, що підхід Ульріке буде зовсім іншим. Її фільм не є біографічним дослідженням. Персонажка радше є відправною точкою, приводом для чогось більш уявного й абстрактного.
У часи посилення поляризації ви вважаєте, що європейське кіно все ще здатне говорити про складні й незручні теми?
Так, абсолютно. Європейське кіно досі дуже сильне. Воно залишається винахідливим і часто непередбачуваним.
Важливо зберігати цю силу і продовжувати підтримувати фільми, які кидають виклик глядачам і досліджують складні ідеї.
Ви жартували, що ваша персонажка могла б «кусати більше». Вам було цікаво грати з іконічним образом вампіра?
Граючи вампіра, у цей образ треба вжитися на повну. Інакше ніхто не повірить. Працювати з іклами насправді було доволі весело. Загальний тон фільму досить грайливий і іронічний, тому це давало певну свободу у грі.
У вашої персонажки є трохи перебільшена, майже кемпова риса. Як ви розробляли цей тон?
Він виник природно із ситуацій і світу фільму. На початку вона з’являється як гостя з іншого часу, трохи віддалена від сучасності. Поступово вона стає більш зосередженою. Але ми не аналізували це надто глибоко. Я просто йшла за вказівками режисерки та внутрішньою логікою персонажки.
Тепер, коли ви зіграли вампіра, ви б хотіли стати ним у реальному житті?
Мені потрібно подумати про це. Радше ні.
Люди часто ставлять це запитання. Жити якомога довше — це одне, але безсмертя — зовсім інше. Я не впевнена, що хотіла б цього.
Ви хотіли б продовжувати акторську кар’єру якомога довше?
Звісно. Хоча хто знає? Побачимо.
