За вікном щільна темрява — черговий зимовий блекаут. Тягуче й приречено виє сирена. Заходжу в доньчину кімнату й обережно підсвічую собі ліхтариком, щоб не засліпити її спросоння. Натягую на тонкі ніжки шкарпетки з м’яким ворсом усередині, теплі — про всяк випадок, якщо не вистачить часу взутися. Мала пробуджується, тре очі, розгублено одягає светр на блискавці. Хапаємо плед, забувши прихопити подушку. Заправляю піжамну сорочку у пояс штанів, взуваю перші-ліпші черевики. За три хвилини ми вже будемо у підземному паркінгу, і вона міцно спатиме, й гадки не маючи про те, що коїться за вікном.
І, хоч підземелля глушить усі звуки, а земля затримує їх у собі, щоб вберегти дитячу свідомість непотривоженою, доньці давно вже сняться погані сни. Вона приховує їх від мене, але все частіше після пробудження втискається обличчям мені у груди і перепитує: «Мамо, а якщо в наш будинок влучить ракета — ми помремо?» Я гладжу доньчине волосся і запевняю її, що ні — з нами все буде добре, адже ми робимо достатньо, щоб вберегтися, і я пильнуватиму стільки, скільки треба.
Тривожна і розбита, ніч зрештою поступається світанку. Я готую сніданок, проводжаю її до школи. Вдень легше усе переносити. Але ось знову вечір, і я сідаю в узніжжі її ліжка з розгорнутою книжкою, щоб разом почитати «Пеппі Довгапанчоху». Дві сторінки — і донечка вже заходиться реготом із морквяних кіс сторчма, носа-картоплини і черевиків на виріст.
Вона сміється гортанно, з глибини грудей, самим серцем, і щось у моїй душі зцілюється. Ще мить тому вона плакала і горнулася до мене, почувши, що Пеппі жила без мами і тата. Не можна жити без мами і тата! Дитячий страх проривається на поверхню. Страх, який важко згасити запевненнями: «Люба, у тебе є ми. І завжди будемо. Мама й тато завжди будуть поруч. А Пеппі — вона вигадана, не хвилюйся за неї, не плач».
Ще дві сторінки — і донька перевертається на живіт, світячи п’яткою з-попід ковдри. Вона стільки всього розуміє. Чи відчуває й те, що її маму підмінили?
Після 24 лютого в моєї дитини інша мама. Не та, що залюбки гуляла з нею щодня по три години і була присутня всією своєю увагою. Не та, що придумувала веселі ігри й розвивальні заняття. Не та, що вигадувала цікаві кулінарні комбінації й навчила вільно розмовляти англійською. Не та, що гортала іноземні сайти у пошуках найстильнішого вбрання і власноруч вишивала великоднього кролика їй на сукенці. Не та, що вела щоденники кожного її місяця й робила зворушливу відеонарізку на кожен день народження.
Тá мама зникла, розчинилася десь у передмісті Львова, тікаючи в бік кордону. Ту маму зламав пронизливий звук першої сирени. З неї висмоктали життя дзвінки у годину, коли ще годилося б спати.
Ми сиділи в хаті мого батька в маленькому прикордонному містечку. Я дозволила донечці спакувати із собою невеликий рюкзак — лише кілька улюблених іграшок. Вона розклала своїх ляльок LOL і жартома гралася у піратів, що захоплювали корабель. Вона нічого не знала тоді про війну.
«Піу-піу-піу», — лялька LOL стріляє з імпровізованої гармати, а я вибігаю з кімнати. — «Припини такі ігри, вони погано впливають на маму!»
Це був звичайний вияв дитячої безпосередності, її спосіб зняти напругу, та я більше не знаходила в собі ні легкості, ані спонтанності, щоб бути емоційно залученою. В мені було мілко і порожньо, я висохла й стала пусткою, муляжем себе колишньої.
Ти не маєш більше тієї мами.
Натомість ти маєш маму, яка підсовує тобі планшет, коли ви вдома удвох, і з усіх сил вдає, що в неї все під контролем, але також чатує вночі біля твого ліжка із теплими шкарпетками. Маму, яка більше не вміє гратися, але досі читає з тобою історії на добраніч. Маму, яка розчісує твоє довге волосся, вишукує на закордонних сайтах оригінали «саме тих» іграшок, переробляє страви, які тобі не до смаку, і кожного, кожного разу приходить, коли ти кличеш.
Бо твоє «мамо!» — це мій зв’язок із реальністю. Саме твої прохання і потреби, такі рутинні й повторювані, щоразу повертають мене до тями. Убезпечити тебе і себе від голоду, холоду, спраги, і найголовніше — самотності. Покласти грілку в ліжко. Взяти за руку, обійняти, відчути тепло твого тіла.
Мені хочеться вірити, що і ця вціліла версія мене здатна чогось тебе навчити, зробити сьогодні стерпним, не залишати його порожнім. Хочеться полікувати твою щиру маленьку душу, взяти її в теплі долоні й відігріти, щоб ти відчула крізь дотик силу моєї любові та віри в тебе. Ти — дивовижна дівчинка, якій довелося передчасно подорослішати і носити в собі запитання, яких не мало б існувати.
На жаль, я не маю всіх відповідей, тож залишу тут кілька нагадувань:
- Завжди пам’ятай, хто ти є і за що ми боремося.
- Цінуй свій дім і пишайся походженням.
- Тримайся «своїх» людей і дозволь їм триматися за тебе.
- Щастя — це коли ти впоралася з іще одним життєвим викликом. Це єдиний спосіб почуватися живою.
- Допитливість недооцінена, тож ніколи не переставай дивуватися, і це приведе тебе до великих результатів.
- Всього можна навчитися (і досить швидко), тож ніколи не бійся почуватися новачком. Зрештою, що таке один-два роки в розрізі цілого життя?
- Мати чутливу душу — це так само цінний дар і талант, як і вміння швидко рахувати чи високо стрибати.
- Невдач не існує, бо кожна із них — крок, що веде тебе вперед.
- Прислухайся до себе, твій шлях покличе тебе словом «хочу».
- Пам’ятай, що я завжди на твоєму боці й усе неодмінно буде добре. Люблю назавжди.
Можливо, любов до своєї дитини — таки форма божевілля, як писала Донна Фрейтас у романі «Девʼять життів Роуз Наполітано». Це особисте, приватне безумство, одержимість, здатна формувати нові нейронні зв’язки. І я триматимусь за це безумство, як за єдину опору, бо лише воно здатне врятувати мене у цій війні.
