Вона була однією з перших українок із науковим ступенем у часи, коли присутність жінки в науці кидала виклик суспільству. У кінці 1930-х Харитина писала поради зі стилю на сторінках власної модної рубрики й знала все про трендові відтінки шовку.
За кілька років вона керувала осередком Українського Червоного Хреста в окупованому нацистами Рівному, а після його заборони — підпільною структурою медичного забезпечення Української повстанської армії.
Світанок перед революцією: київський дім української еліти
Харитина Кононенко народилася 5 (18) жовтня 1900 року в селі Миколаївка Кременчуцького повіту на Полтавщині. У ранньому віці втратила батьків, її забрав на виховання дядько Олександр Вілінський та його дружина Валерія О’Коннор-Вілінська.
У 1907-му нова сім’я Харитини переїхала до Києва, світ семирічної дівчинки перемістився до стін київських віталень, де пахло книжками, дорогими парфумами та великими ідеями. Олександр Вілінський, чиї інженерні розробки мали успіх у Давосі, Цюриху, Берліні та інших містах світу, був також автором проєктів опалення Київського університету та готелю «Прага», викладав у Київському політехнічному інституті. Валерія О’Коннор-Вілінська писала статті, театральні п’єси, перекладала, була активною діячкою «Просвіти», Українського клубу та Товариства українських поступовців. Під час Першої світової вона допомагала організовувати дитячі притулки на Галичині, а з початком Української революції 1917-го разом із чоловіком стала співзасновницею Української Центральної Ради. Особистість Харитини формувалася в колі української інтелектуальної еліти, адже сім’я постійно спілкувалася з Лисенками, Старицькими, Черняхівськими, Тобілевичами та іншими.
У Києві Харитина відвідувала Український дитячий клуб. Згодом вступила до Фундуклеївської жіночої гімназії, що, як й інші подібні заклади, була осередком русифікації молоді. Окрім уроків російської словесності там проводили щоденні молебні за імперію та здоров’я царської родини.
Медальйон із Шевченком в імперському пансіоні
Українську революцію 1917-го Харитина зустріла холодним березневим ранком у своєму навчальному закладі. «Ура, ура! Революція!» — вигукувала дівчина, скочивши на шкільну лаву й виконуючи «танець дикунів». Вона була чи не єдиною ученицею в чорносотенному пансіоні, яка раділа розпаду російської імперії. За українську позицію її ледь не виключили. Інцидент стався, коли директорка пансіону виявила у срібному медальйоні Харитини портрет Тараса Шевченка. На вимогу зняти ланцюжок дівчина дістала синьо-жовту стрічку у формі розетки, прикріпила її на гімназійну форму і заспівала «Марсельєзу», революційний гімн свободи, який символізував зародження нової епохи.
Порушницю відправили додому, а наступного дня Харитина потрапила до культового клубу «Родина», де збиралися вершки української еліти: Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Микола Лисенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Дмитро Дорошенко, Микола Міхновський та багато інших діячів, які згодом стали співтворцями Української Центральної Ради.
«Революція 1917 року з перших же днів закрутила мене у своїм вирі. Я всією душею пірнула у хвилі національного руху», — писала сімнадцятирічна Харитина, яка регулярно відвідувала різні зібрання, наради, засідання, мітинги та з’їзди. Навіть директорка пансіону стала лояльнішою до української ідеї, а з бальної зали навчального закладу винесли портрети імператорської родини.
Коли Київ зустрічав першу масову маніфестацію української громади, Харитина від самого ранку підганяла домашніх, щоб збиралися швидше. Їй здавалося, що всі рухаються вкрай повільно, навіть «кава була немилосердно гаряча, а хліб із маслом не мав ніякого смаку». Її вразив квітневий 100-тисячний мітинг біля стін Софійського собору: «Сонце того дня так радісно світило з весняного синього неба, вкриваючи тими жовто-блакитними барвами, мов велетенським прапором, щасливий, радісний Київ і всю Україну».
У Києві тим часом з’явився «Осередок середньошкільників», що координував українські гуртки в середніх школах, до якого долучилася й Харитина. Як делегатка осередку вона сиділа в залі Української Центральної Ради на Володимирській і слухала, як дорослі чоловіки сперечаються про армію, автономію і владу.
Під час одного з таких візитів Харитина втомилася слухати довгу сесію, й у розпал травневої задухи, разом із подругою, пішла шукати прохолодний лимонад із бульбашками, який продавали просто в коридорах Педагогічного музею. Натомість дівчата зустріли корифея українського театру Миколу Садовського в оточенні гурту військових.
«Дами, — звертається до нас якийсь старий сивоусий полковник, що сидить коло Садовського з другого боку, — ви будете першими жінками, що довідаєтесь про заснування 1-го Українського Охочекомонного Полку ім. Богдана Хмельницького…» Так Харитина потиснула руки богданівцям, які створювали перший «добробат» Наддніпрянщини у ХХ столітті, повертаючи перервану мілітарну традицію доби Гетьманщини.
У червні 1917-го під час Другого військового з’їзду в київському Оперному театрі Харитина поширювала патріотичну символіку, збираючи кошти для Українського національного фонду. Синьо-жовті розетки розкуповували миттєво. Військові залишали замовлення на прапори для фронту, де вже тривала українізація частин.
Наприкінці року в Києві пролунали перші постріли, а в «Осередку середньошкільників» різко поменшало хлопців. Голова організації Павло Кольченко разом з іншими гімназистами приєднався до Студентського куреня для оборони Крут.
Під час більшовицької окупації столиці Харитина майже не виходила з пансіону, аби не видати знайомих діячів українського руху. «Та прийшов кінець і тим жахливим дням. Одного вечора почули ми на вулиці вигуки хлопчика ґазетяра, що сповіщав, що Петлюра і німці входять до Києва. Забувши всяку обережність, вибігли ми з тіткою на вулицю і на початку Софіївської площі зустріли наших перших козаків… вітали наших визволителів». Визволення Києва збіглося з похоронами загиблих під Крутами, серед яких був голова осередку Павло Кольченко. Панахиду супроводжував хор диригентки Платоніди Росіневич-Щуровської, де співала Харитина.
Після прощання на Аскольдовій могилі осередок відновив роботу. Очолила його Харитина Кононенко. Навесні 1918-го вона закінчила гімназію, а восени Олександра Вілінського призначили на посаду генерального консула УНР у Цюриху, тож разом із сім’єю дівчина виїхала до Швейцарії.
Відень — Прага — Подєбради
У 1919-му сім’я Харитини перебралася до Відня, а через п’ять років — до Чехословаччини. За президентства Томаша Масарика українська еміграція отримала там умови для власного інституційного життя, зберігаючи кадровий і державницький потенціал УНР. Подєбради і Прага стали для українців місцями, де це життя доводилося збирати заново. Там діяли Український вільний університет і Високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, які продовжували інтелектуальну традицію української держави поза її територією.
Олександр Вілінський став професором і проректором Української господарської академії у Подєбрадах, Валерія О’Коннор-Вілінська працювала в Термінологічній комісії під керівництвом Євгена Чикаленка. Академія мала власні лабораторії, кооперативи, студентські товариства. Студенти засновували кредитові й споживчі спілки під наглядом професорів, навчалися вести бухгалтерію, складати економічні проєкти, мислити категоріями європейського ринку. Водночас у кабінетах укладали й друкували українські підручники з фізики, геодезії, політичної економії.
Харитина вчилася у тій самій академії за економічним напрямом і паралельно опановувала бандуру в школі Василя Ємця, в одному з осередків відродження української інструментальної традиції в еміграції. Маючи досвід громадського активізму революційного Києва, вона вміла орієнтуватися в мережі місцевих неформальних зв’язків та ініціатив.
День Харитини складався із занять в аудиторіях, вечірніх репетицій, зустрічей зі студентами й викладачами, які так само рятувалися від російсько-більшовицької окупації України. Вона навчалася серед колишніх військових Армії УНР, які прийшли в аудиторії просто з польських таборів для інтернованих.
Разом із Валерією О’Коннор-Вілінською дівчина відвідала Віденський конгрес Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, що відбувся ще в червні 1921 року. Для неї це був живий контакт із європейським жіночим рухом, який мислив категоріями міжнародного права та солідарності й водночас можливість представляти українське питання в міжнародному середовищі. Вона збирала кошти для Національної ради українських жінок у Празі, включаючись у транснаціональну мережу активісток, що поєднували питання освіти, самоврядування і політичного представництва. У 1926-му Харитина отримала офіційне посвідчення Українського пластового уладу в Чехословаччині. Український пластовий рух виходив за межі суто скаутської організації, формуючи українську спільноту та популяризуючи українську справу за кордоном.
Самотність під північним сяйвом
Навесні 1924-го Харитина поїхала до Канади з мрією про тамтешню вищу освіту. Перед тим вона листувалася з родиною Сікорських, фермерами українського походження, які її запросили.
Канада прийняла не так, як вона сподівалася. Сікорські очікували, що приїде бідна сирота, яка працюватиме у них по господарству і буде вдячною за дах над головою та прості харчі. У листах додому вона писала: «А то, що я “вчена”, то се дурниця». Вони переконували, що краще бути без освіти, але мати шматок хліба, ніж бідувати. Харитина ж мріяла знайти роботу й не залежати від тих людей: «По їх листах, я ніколи не думала, що я буду в їх домі в такому становищі».
Місцевий клімат підривав здоров’я, і день за днем ставало важче триматися. Харитина, щоб зібрати себе докупи, увійшла в середовище української громади, почала викладати у «Рідній школі», опікувалася молоддю в Інституті ім. Петра Могили для дівчат, організовувала вечірні курси для малописьменних жінок, очолила Жіноче товариство ім. Ольги Кобилянської у Саскатуні та долучилася до створення Союзу українок Канади. Вона писала для місцевих українських видань, зокрема й для студентського часопису «Каменярі».
У листах до близьких Харитина описувала холодну красу північного сяйва, де суворо відображалися усі два роки її життя в Канаді: «В час сього сяйва стаєш якимсь ще більш самотнім, ще більш непотрібним. Здається, що стоїш серед всього світу якась сама. Відходять кудись далеко всі люде, хоч і близько коло тебе стоять».
Повернення до Європи стало для Харитини новим стартом. У Подєбрадах вона отримала стипендію та продовжила навчання, здобувши у 1928-му ступінь «доктора права» однією з перших серед українок. Проте того ж року помер її дядько Олександр, а ще через два — пішла з життя й тітка Валерія. Після важкої втрати близьких Харитина переїхала до Ужгорода, де працювала з «Просвітою» та жіночими організаціями Закарпаття, писала в дитячий часопис «Пчілка». У 1934 році була делегаткою регіону на Світовому жіночому конгресі у Станиславові (нині Івано-Франківськ).
На запрошення Союзу Українок Харитина переїхала до Львова, де організовувала гуртки та вела курси для жінок, створювала Жіночі секції на етнічних українських землях Лемківщини, Холмщини та Посяння.
Жіночий голос в епоху контролю
У другій половині 1930-х тоталітарні режими контролювали тілесність, соціальні ролі та допустимі форми публічної присутності жінки. У міжвоєнному Львові навіть одяг був маркером «пристойності», «правильності», належності до кола своїх. На той момент Харитина працювала штатною журналісткою газети «Діло» і дописувачкою видань «Нова Хата» та «Жінка». «Діло» було найстарішим і найвпливовішим друкованим медіа Львова, яке з кінця ХІХ століття формувало культурно-політичне життя Галичини. Видання переживало тиск цензури і зміну назв у 1920-х, але залишалося головною трибуною українського слова. Через велику кількість матеріалів про моду та популярність жіночого руху у виданні з’явилася окрема рубрика «Жіноча сторінка», що вийшла на початку грудня 1936 року. За три роки її існування світ побачило 65 випусків цієї колонки, яка оприявила жіночий голос у публічному просторі. До того подібних окремих рубрик не існувало, були лише спеціалізовані видання з обмеженим колом тем.
Харитина Кононенко очолювала цей проєкт насамперед як публічна інтелектуалка, а не просто модна оглядачка. Вона зібрала коло авторок, разом з якими порушувала «незручні» теми домашнього насильства, жіночої освіти та фахової підготовки, фінансової відповідальності, соціального вигорання та потреби відновлення. У колонці з’являлися листи жінок про приниження в шлюбі, про заборону вчитися, про повну фінансову залежність.
Ці тексти охоплювали й ширші процеси, серед яких Харитина прямо описувала, як тоталітарні ідеології намагаються контролювати жінок: «Совітські диктатори хотіли б виховати і витворити новий тип жінки — жінки без реліґії, без любови до родини, без любови до дітей, але цілковито відданої ідеї комунізму та ідеї соціяльної революції…. Так само італійські фашисти вбачають значіння жінки і її суспільну ролю, як доброї куховарки і здорової та плідної матері, вимагаючи ще й чистої раси».
Харитина будувала рубрику у формі розмови з читачками. Їхні листи публікували, зауваги впливали на теми наступних номерів, приватні історії ставали темами для публічної дискусії. «Жіноча сторінка» ламала уявлення про традиційну «жіночу пресу», говорячи про ментальне здоров’я, доступ до освіти, побутове насильство, гроші й залежність, гендерні ролі. Питання жіночого стилю розширювалися чоловічою та дитячою модою, трендами для старшого віку, етнічними мотивами та іншими темами, які досі оминалися. Харитина писала і під своїм іменем, і під псевдонімами: Рита, ко.-тя., Х.К.
У шумі друкарських машин робота з ідеями для нових публікацій та читацькими запитами виходила за межі суто журналістики. «Жіноча сторінка» стала для Харитини простором координації спільнот, а також видимості жінок у тогочасному суспільстві.
У 1939-му Харитина Кононенко здобула науковий ступінь докторки економічних наук в Українському вільному університеті.
Між таборами і комендатурами
У серпні 1941 року Харитина Кононенко приїхала до Рівного на запрошення Уласа Самчука, письменника й редактора газети «Волинь». Місто стало центром окупаційної адміністрації з резиденцією рейхскомісара Еріха Коха та транзитними таборами для військовополонених. За межами Рівного незабаром почалися бої між совєтськими партизанськими з’єднаннями, підпорядкованими Червоній армії, та підрозділами Української повстанської армії, яка виборювала українську державність.
Через рівненські табори проходили тисячі людей. Узимку 1941–1942 років у неопалюваних бараках і вагонах-«теплушках» багато хто замерзав, тіла складали просто перед таборами. У вересні в місті відкрили відділення Українського Червоного Хреста (УЧХ). Щоб отримати доступ до полонених і домогтися бодай мінімального коридору звільнення, Кононенко поїхала до Києва, де перебувало керівництво УЧХ. Там їй вдалося домовитися про дозвіл, який поширювався лише на окремі категорії полонених, що повністю втратили працездатність. Режим ізоляції зберігався, однак з’явилася можливість виводити людей зі шпиталів. Кононенко заходила до комендатур без перекладача, домовлялася німецькою про допуски для лікарів і санітарів у бараки з хворими на тиф, відправляла до таборів ящики ліків та харчів.
Улас Самчук згадував: «Пані Харитя, разом з іншими — Галиною Варваровою, Пашківською, доказували чудеса. Організували велику громадську їдальню, велику кухню. Цілі валки возів з харчами стікалися зо всіх довколишних сіл із продуктами. Допомога голодуючому Києву, а особливо тим полоненим, яких було безліч і які гинули на очах від тифу і голоду і яким треба було допомогти. Харитя щодня відвідувала табори полонених, а їх було в Рівному три».
Також Харитина очолила «Жіночу службу України». Це був міський осередок допомоги з безкоштовними їдальнями, амбулаторією для бідних, дитячими притулками, курсами домашнього господарства і медичної підготовки. Харчі збирали по навколишніх селах, прості гарячі страви для полонених і мешканців міста варили у великих казанах.
«Нашим завданням, щоб у ці скрутні часи забезпечити потребуючих в сяку-таку одіж. Не одна хата зруйнована бомбами та вогнем і забезпечити тих, хто лишився без даху над головою та усякого устаткування, є обов’язком всього громадянства», — писала Харитина в одній зі своїх публікацій в газеті «Волинь».
У тих самих приміщеннях, де готували їжу, зберігалися списки учениць медичних курсів і посвідчення з печатками окупаційної влади, що дозволяли жінкам мати офіційну зайнятість при «Жіночій службі України» замість примусового виїзду до Німеччини, але їх могли скасувати будь-якої миті. Харитина знову і знову поверталася з посвідченнями, які діяли лише кілька тижнів, але давали змогу втримати дівчат на навчанні.
У 1942 році жіноча організація відкрила безкоштовні медичні курси для боротьби з тифом у Рівному, згодом — школу медсестер із трирічною програмою. Випускниці працювали у шпиталях і амбулаторіях міста, а також йшли в медичні підрозділи повстанської армії. Того ж року нацисти заборонили Український Червоний Хрест, тож Харитина очолила підпільну допомогову структуру, що напряму працювала для медичного забезпечення українського повстанського руху.
Новостворена організація брала на лікування поранених і хворих за направленнями крайових лікарів, фельдшерів військових округів і сотенних санітарів. Там організували навчання медичного персоналу й опікувалися родинами загиблих вояків. Підпільні лікарні облаштовували в сільських хатах, школах, господарських будівлях, щоб у разі облави швидко евакуюватися.
При окружних проводах діяли референти, які зводили між собою лікарів, санітарів, кур’єрів і місцеві громади, забезпечували перевезення поранених, ротацію персоналу й схованки для медикаментів. Те, що Харитина вибудувала раніше, за кілька місяців стало основою паралельної системи допомоги на окупованій території.
«…Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків… виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу», — згадував засновник «Поліської Січі» Тарас Бульба-Боровець.
«На нашій крові повстане Україна»
У задушливу тісну камеру, де було близько 50 жінок, завели постать у чорному: «Я, Харитя Кононенко, українка, арештована. Моя доля така, як і ваша», — представилася вона й почала перекладати розпорядження тюремної адміністрації. Деякі ув’язнені впізнали в ній авторку улюблених видань. Вони шукали підтримки та розради у розмовах, які зрідка траплялися під час візитів Харитини з гестапівцями.
«Вона була середнього росту, мала спокійне інтеліґентне обличчя і блакитні очі, на ясному волоссі помічалася сивина, одягнена була вона в чорний халат з хрестом на грудях. Лице її було бліде й прозраджувало перемучення й терпіння», — згадувала Софія Степанюк.
На допитах її спершу не били, намагалися переконати, що вона «служила Сталіну» і має зізнатися у зв’язках із більшовицькою розвідкою. Насправді ж їхньою метою був пошук доказів про зв’язок Харитини з підготовкою кадрів для українського повстанського руху, зі звільненням військових із таборів і виготовленням документів для тих, кого нацисти вважали потенційною загрозою. Найбільше їх цікавила співпраця з полковником Леонідом Ступницьким та можливі контакти з ним після його долучення до УПА.
Коли це не спрацювало, застосували тортури. Годинами змушували дивитися на сліпуче світло під лампою або ставили обличчям до стіни й тримали так до повного виснаження. Коли падала, відливали водою. Це тривало близько тижня. За спогадами інших ув’язнених, рішення щодо долі Харитини вже було ухвалене.
Вона казала посестрам, що багато хто не вийде звідти. Ті ж, кому судилося вижити, мають розповісти про усе, що сталося. «На нашій крові повстане Україна», — тихо звучав її голос у задушливій камері рівненського гестапо. У жовтні 1943-го, коли з дерев опало майже все листя, сотні в’язнів вивели до місцевого урочища на розстріл. Серед них була і 43-річна Харитина Кононенко.
Її життя припало на епоху революцій та воєн, які ламали долі цілих поколінь. Такі часи завжди ставлять людину перед вибором. Харитина обрала боротьбу — за себе, за права жінок, за Україну. Її ім’я залишилося в спогадах співкамерниць, у пожовклих випусках «Жіночої сторінки» та десятках інших видань у всьому світі, університетських дипломах, на посвідченнях різноманітних організацій, закордонних паспортах УНР, у листах та сотнях архівних документів. Її історія звучить сьогодні як частина великої розмови про суб’єктність України та силу тих, хто продовжує творити наше майбутнє.
