Марина «Нота» Верхогляд — військова лікарка, майорка Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, викладачка Національного університету оборони України.
У розмові з посестрою Оксаною Щур із відділення комунікацій 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Марина розповідає про свою роботу на Світлодарській дузі й те, як сьогодні її фронтовий досвід допомагає готувати нове покоління офіцерів. Вона ділиться поглядами свого чоловіка — Героя України Андрія Верхогляда, для якого цінність кожного бійця була найвищою в українському війську. А також відверто говорить про життя після втрати: як чесно говорити з дитиною про загибель батька і яка підтримка насправді потрібна жінкам полеглих військових.
Марино, як це було — почати службу з посади начальника медичного пункту батальйону на передовій?
У 2018-му я приїхала в іще квітучий та красивий Бахмут на Донеччині. Випрасувана форма, нарощені вії — випускниця академії. А переді мною стояв мій підрозділ: втомлені й брудні, «покусані» війною люди. Вони дивилися на мене, вигладжену офіцерку, і в їхніх очах читалося питання: «Дівчинко, ти війну взагалі бачила? Порох нюхала?»
Прийняла посаду й почала їздити на позиції до хлопців. Тоді наш батальйон стояв нетипово близько до лінії бойового зіткнення — відстань становила якихось 100 метрів. До передових позицій вела дорога, яку ми називали «Шість секунд». Вона була максимально відкритою і повністю прострілювалася. Цю ділянку треба було пролетіти на шаленій швидкості, якщо не встигаєш — росіяни одразу накидають туди снаряди.
Але попри постійну небезпеку я дуже любила їздити на цю найвіддаленішу позицію. Там стояла перша рота, і в ній служив старий боєць, який варив надзвичайно смачну каву в турочці з сіллю. Я пролітала ці «Шість секунд», роздавала необхідні медикаменти й, слухаючи бійців, перечікувала обстріли.
Ви вивчали педіатрію в медуніверситеті, але врешті опинилися в бойовій бригаді ЗСУ. Розкажіть про ваш шлях долучення до війська.
Я виросла серед літаків, моя мама досі служить у Повітряних силах. Шість років навчалася в медичному університеті, ще три — у військово-медичній академії. Під час розподілу після закінчення вишу генерал подивився на мій лист-відношення на тилову посаду й сказав: «Дєточка, у тилу ви будете сидіти, коли побачите, що таке війна».
Оскільки я мала високий рейтинг успішності, дали можливість обрати саме 72-гу бригаду. Приїжджаю в Білу Церкву (пункт постійної дислокації 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців — прим. DIVOCHE. MEDIA), а мені кажуть: «Бригада зараз на Світлодарській дузі. Твій батальйон стоїть на першій лінії. Завтра маєш бути там».
Як випускниця військово-медичної академії за розподілом я стала на посаду начальника медичного пункту першого батальйону. Під моєю опікою опинилося понад 300 бійців.
На Світлодарській дузі ви познайомилися зі своїм чоловіком, Андрієм Верхоглядом. Як вам вдалося побудувати сім’ю, зважаючи на те, що ви обидвоє постійно були на війні?
Ми з Андрієм (Андрій «Лівша» Верхогляд — Герой України, командир батальйону 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, загинув 22 червня 2022 року в бою з бойовиками російської ПВК «Вагнер», — прим. DIVOCHE. MEDIA) обидвоє виросли без батьків. Чудово знали, як наші мами тягнули все на собі. Моя мама працювала на двох роботах, щоб оплатити навчання в медичному університеті. Мама Андрія сама виховала двох чудових синів. Тому ми свідомо створювали ту ідеальну сім’ю, якої не мали в дитинстві.
Андрій не бачив моделі поведінки чоловіка в родині, але став чудовим партнером. Ми віддавали свою молодість війську і планували спільну старість біля моря.
Рівно через чотири роки після нашого знайомства він загинув на Світлодарській дузі.
Тоді на впізнання Андрія поїхала його мама. До тіла її не пустили — сказали, що там вже немає на що дивитися, а експертизу ДНК робити ми не стали. Мама просто привезла додому його обручку, годинник, дозвіл на зброю зі словами: «Я зробила все, що змогла».
Як ви психологічно трималися в перший рік втрати?
Мені досі здається, що це якась спецоперація, і Андрій живий. Нібито імітували загибель комбата, підкинувши документи росіянину, а він зараз десь у тилу робить свою роботу. Я ще сподіваюсь, що війна закінчиться, він зайде у двері й скаже: «Привіт, кохана, вибач мені».
Після загибелі Андрія мені також повернули його телефон, і я цілий рік щодня перечитувала наші переписки. Він зберіг усі наші повідомлення у WhatsApp із першого дня знайомства. Я проживала все наново. Андрій дуже часто писав мені одну фразу: «Чуєш, чуєш? А я тобі казав вже, що я тебе люблю?» Я весь час відповідала «так», а він відписував: «Так? Ну я тобі нагадую». Андрій писав це і в перші місяці нашого спілкування, і через чотири роки.
Що справді допомагає пережити горе та як оточення може підтримати жінку?
Жінка в горі не проситиме про допомогу, але вона їй життєво необхідна. Не питайте: «Чим допомогти?» Вона сама не знає. У неї зруйнувалося все життя.
Дружина Жені «Бандита» (Євгеній «Бандит» Степанов — командир взводу 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців у 2022-му, нині — командир окремого батальйону армійського корпусу, — прим. DIVOCHE. MEDIA) у перші дні, як загинув Андрій, просто приносила мені сніданок, обід і вечерю. Вона бачила, що я не їм. Важлива базова допомога: посидіти з дитиною, допомогти з документами у військкоматі. Жінки не знають, куди йти та які ксерокопії нести, коли їхні чоловіки гинуть на війні.
Коли я дізналась, що «Тамерлан» (друг Андрія, Тімур «Тамерлан» Абубакаров — головний сержант 1-го батальйону 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, брав участь у миротворчих місіях України в Косово та в Ліберії, загинув 2 серпня 2023 року на Запорізькому напрямку під час виконання бойового завдання, — прим. DIVOCHE. MEDIA) загинув, тієї ж секунди відпросилася в командира на декілька днів і сіла в машину. Доньку залишила в мами, а сама поїхала у Звягель до Каті, дружини Тімура. Я розуміла, що не можу лише сказати «співчуваю, тримайся».
Спільнота дружин, які втратили чоловіків, дуже допомагає. Ми їздимо на ретрити, де можна по-чорному жартувати, плакати і знати, що тебе розуміють. Знаєте, це саме та історія про спільні дотики, коли ви думаєте: «Так, треба щось робити. Давайте збір зробимо? Чи влаштуємо бранч для військових?» І ви в тій допомозі гуртуєтесь.
Час не лікує, він умовно вчить жити з цим болем. Ми можемо сміятися, ходити на концерти, давати інтерв’ю, але це не означає, що нам не боляче.
Якими були принципи Андрія на службі? Якою він бачив українську армію?
Андрій жив за натівським принципом «роби, як я». В іноземних арміях офіцерів дуже бережуть, а він сам щодня обходив усі позиції, заводив свій взвод на позиції, разом із механіками крутив «бехи» (бойова машина піхоти, призначена для транспортування бійців до місця виконання бойового завдання, — прим. DIVOCHE. MEDIA). Зрештою, у 2022-му він і загинув, заводячи хлопців на позицію.
Вірив, що армія має триматися на професійних сержантах, на довірі, а не на папірцях. Навіть коли в 2020-му за стрільбу у відповідь штрафували й виписували догани (згідно з наказом Міноборони України №330, у липні 2020 року в зоні ООС командири отримали право позбавляти військовослужбовців додаткової винагороди за низку порушень; одним із пунктів було «невиправдане відкриття вогню», — прим. DIVOCHE. MEDIA), Андрій казав: «Мені легше отримати догану й мінус до зарплати, ніж дозволити ворогу підійти до моїх людей».
Його друг Тімур дуже хотів, щоб ця сержантська ланка запрацювала. Вони бачили війну по-новому, без «затягів» із минулого.
Тімур також планував перевестись в «Азов» і тренувати сержантів за власною системою, коли ситуація на його ділянці фронту трохи стабілізується. Але він загинув незадовго до свого переведення.
Ваша донька Юлія дуже рано зіткнулася з війною. Як ви з нею говорите про загибель Андрія?
Андрій загинув, коли Юлі було два з половиною роки. Зараз їй шість. Якось я усвідомила: вона живе без нього вже довше, ніж із ним. Юля пам’ятає лише, як тато її лоскотав і як вони гралися в картонному будиночку.
Я не приховую правди від доньки. Вона знає, де тато, що сталося і що в цьому винні росіяни. Ми розділяємо смерть від хвороби та загибель у бою від ворожої зброї. Кладовище для нас — це дім, де живе його душа. Там ми можемо про все з ним поспілкуватися. Юля знає, що він завжди поруч та береже нас.
Зараз вона ставиться до цього дуже свідомо. Якось діти у садочку говорили між собою, що їх сьогодні заберуть тати. Юля тоді відповіла: «А мене тато не забере, бо він загинув, захищаючи Україну, щоб вас сьогодні тати забрали». Вона сказала це спокійно, наче просто повідомила факт.
Як донька сприймає те, що ви військова?
Коли я вперше після декрету одягнула форму й повела Юлю в дитсадок, вона плакала та питала: «Ти не назавжди йдеш?» Для доньки форма асоціювалася з тим, що людина йде і не вертається.
Сьогодні ви викладаєте в Національному університеті оборони. Чи важко було адаптуватися до академічного середовища після бойової роботи?
Мені було важко йти з бригади. Постійний синдром, що ти недостатньо робиш у тилу. Я ж навіть до п’ятого місяця вагітності залишалася на фронті, і про мій стан взагалі ніхто не знав. Виконувала всі завдання нарівні з іншими. Носила бронежилет, їздила на позиції.
Чого навчаєте майбутніх офіцерів?
Ми створюємо нову систему — офіцерів із фізкультурно-спортивної реабілітації. Це люди, які працюватимуть із військовими після поранень. Вчимо розумінню нейропластичності мозку, роботи з ПТСР, методів масажу та фізичної терапії.
Я часто ділюся зі студентами бойовим досвідом. Розповідаю, як змінюються умови: колись до «стабу» везли 20 хвилин, а зараз це неможливо. Пояснюю, що краще ампутація, ніж смерть від турнікетного синдрому, якщо ти не вмієш робити конверсію (заміна накладеного турнікета на інший метод зупинки кровотечі, що проводиться для збереження кінцівки, — прим. DIVOCHE. MEDIA). Вони знають: я не з книжок це взяла, а бачила це в зеленому медичному «Богдані» (санітарний автомобіль, призначений для вивезення поранених, — прим. DIVOCHE. MEDIA) на Світлодарці.
Що для Вас означає ця робота?
На фронті результат миттєвий: врятував — людина живе. В аудиторії результат відкладений на роки. Але заспокоюю себе: одна я врятую декількох, а якщо навчу 30 курсантів — вони врятують сотні.
