В української художниці й перформерки Алевтини Кахідзе є проєкт із дуже точною назвою — «Перформанс без відеофіксації». У ньому важлива не сцена, а умова: нічого не записується. Тобто можна нарешті зізнатися в тому, що зазвичай проговорюють пошепки або не промовляють взагалі. Люди заплющують очі, і зал раптом стає чеснішим: ніхто не дивиться, ніхто не оцінює, ніхто не цитує тебе потім у соцмережах.
Повторімо цю логіку, але на свій лад. Я попрошу вас заплющити очі. І підняти руку, якщо вас хоча б кілька разів у житті називали істеричкою. Не «занадто прямою», не «надто різкою», не «маєш рацію, але говори спокійніше», а саме істеричкою.
Тепер друга рука: скільки разів у робочих чи побутових розмовах ви чули: «Ну, не драматизуй», «не перебільшуй», «він взагалі не те мав на увазі», і це звучало не як турбота, а як спосіб «скрутити» (або вимкнути) звук?
А тепер ще одне запитання — з тих, які зазвичай не люблять «фіксувати». Підніміть руку, якщо вам бодай раз доводилося платити, щоби вас узагалі не списали з розмови. Не грошима, ні, тут валюта тонша: поступка, мовчання, усмішка, «я не так зрозуміла», «я перегнула», «вибач, я просто втомлена»…
І якщо ви думаєте, що найгірше — це коментарі в соцмережах або абсолютно несмішні жарти ваших знайомих, то родина легко бере гран-прі. Суперечка вдома — і в мене летить: «Та ти просто неадекватна, і в тебе ніколи чоловіка не буде». Цієї миті відбувається підміна: я говорю про ситуацію, межі, несправедливість, а у відповідь отримую так, ніби в мене не аргумент, а симптом («ти така, як твоя мама»). Оцей «симптом» і є ключем. Чому жіночий гнів так легко перетворюють на діагноз? Чому його так швидко перекладають у мову істеричності, неадекватності, припадку, який треба вилікувати, заспокоїти або просто знецінити? І кому вигідно, щоб у відповідь на жіночу лють ми обговорювали не причини, а інтонацію?
Нам часто кажуть: жінок сприймають як слабких, якщо вони не контролюють емоції — зокрема лють. Але тут у мене завжди одне просте запитання: а чоловіки що, контролюють їх краще? Бо якщо вони демонструють гнів, емоційні зриви та ірраціональну поведінку не рідше (особливо коли є мікрофон і влада), то різниця не в емоціях. Різниця в прочитанні: те, що в чоловіка зчитують як силу, рішучість або характер, у жінки часто сприймають за істерику.
У щоденній комунікації це часто набирає форми гендерно зумовленого газлайтингу — маніпуляції, яка має одну мету: змусити жінку сумніватися у власному досвіді. «Ти впевнена, що вони це мали на увазі?», «Може, вони просто жартували?» — фрази ніби невинні, але працюють як інструкція: не довіряй собі. Поруч із цим живе й інша класика — зверхнє «пояснення» жінкам того, що вони й так знають, без жодної поваги до їхньої компетентності. У підсумку жінці пропонують роль учениці у власному житті навіть тоді, коли мова про її межі, безпеку, тіло, працю.
Саме тому мені важливо розібратися, як і навіщо жіночий гнів так наполегливо переводять у стереотип з «істерикою». Бо коли гнів стає «діагнозом», зникає головне — причина. Слово «істерія» має довгу й темну біографію. Воно виросло з уявлення про жіноче тіло як нестабільне й непередбачуване, ніби приречене на афективні збої за замовчуванням. У цій традиції жіночий біль, протест, страх, лють не читаються як реакція на те, що сталося, а сприймаються як «властивість» жінки. І це не метафора.
Давньогрецькі міфи, які згодом сформували основу західної медицини, розповідали про матку, що мандрує тілом жінки, стискає її нутрощі й спричиняє напади — від задухи до божевілля. У «Тімеї» Платон описує її як «живу істоту в живій істоті», яка, коли довго не отримує свого «належного плодоношення», починає «блукати тілом» і блокувати дихання. Так, античний філософ фактично пояснював психосоматичні симптоми гінекологією. І ця логіка прожила довше, ніж сам Платон. А далі вмикається лінгвістична магія: «істерія» походить від давньогрецького слова hystera — «матка». Тобто буквально: коли жінці погано, винна не ситуація, не насильство, не виснаження й не світ, який тримається на її мовчанні. Винна матка. Ну, просто кажу, раптом ви не знали.
У медичних текстах, пов’язаних із гіппократівською традицією, «жіночі» симптоми часто пояснювалися саме рухами чи станами матки та лікувалися тілесними процедурами на кшталт фумігацій, натирань, масажів і режиму руху. Авл Корнелій Цельс описує тяжкі напади «хвороби матки», які можуть мати вигляд майже як епілепсія, і це один із ранніх канонічних описів того, як жіночий стан роблять медичним сюжетом. Так, якщо ви зараз відчули легку злість — вона доречна.
Після того як антична медицина посадила жінку на гойдалку й призначила кінну прогулянку «від істерії» (фізична активність і статеві контакти вважалися лікуванням від «мандрівної матки»), логічно перейти до іншого великого вихователя Європи — християнської культури. Бо якщо медицина століттями «впорядковувала» жіноче тіло, то релігійна уява взялася впорядковувати жіночу моральність. І тут швидко складається впізнаваний чекліст «правильної» жінки: лагідність, покора, тиша, терпіння. Усе, що виходить за межі цього набору, автоматично підозріле: гординя, непокора, надмірна пристрасть. І це працює не тому, що християнство погане, а тому, що культурні автоматизми живуть довше за богословські нюанси. Жіноче в західній традиції часто ставили в позицію того, що треба контролювати й виправляти. У демонологічних текстах це навіть не дуже ховають. Наприклад, у Malleus Maleficarum («Молот відьом» — це ранньомодерний трактат-інструкція, що пояснює, як розпізнавати відьом і як їх допитувати та судити, тобто по суті методичка для легітимізації переслідувань) Генріх Крамер розписує, що жінки нібито «за природою» більш вразливі до спокуси диявола: і тут у хід йдуть і авторитет Писання, і набір «підозрілих» біблійних героїнь (Єва, Даліла, Єзавель), і цілий портрет жінки як слабкої, оманливої, заздрісної, такої, що заважає чоловікові й у духовному житті, й у мисленні. Це не просто думка епохи. Це методичка: як зробити жіночий голос проблемою ще до того, як він прозвучав. До речі, сам «Молот відьом» ніколи не мав офіційного схвалення церкви, попри опубліковану на початку буллу. Папа Інокентій VIII підписував не текст, а радше дозвіл на проведення розслідувань щодо чаклунства; сам трактат Крамера не був канонічним і навіть викликав скандали серед богословів.
Але попри всі нюанси саме з логіки Крамера й росте те, що я називаю «підозрою до жіночих емоцій». Історично жіночий гнів часто читали не як реакцію на насильство чи несправедливість, а як сигнал «щось із нею не так». Звідси подвійний стандарт праведного гніву. Бо в християнській традиції гнів — не завжди гріх. Є гнів руйнівний, а є гнів пророчий: той, що називає зло злом і не дає йому стати нормою. «Гнівайтеся, та не грішіть», — каже апостол Павло (Еф. 4:26). Ісус у храмі перевертає столи міняйлів (Мт. 21:12–13) — не тому, що не стримався, а тому, що справедливість не завжди виглядає чемно. Проблема в тому, що право на такий «правильний» гнів культурно частіше мали ті, хто вже мав легітимність говорити від істини: інституції, авторитети, публічні чоловіки. А жінці пропонували інший контракт — потерпи, будь мудрішою, не псуй атмосферу. І якщо вона не підписується — їй швидко пояснюють, де справжня проблема: не в насильстві, а в характері.
Дуже показово, як ця культура розкладає жіночність на два полюси — майже як дві піктограми на дверях: «свята» й «небезпечна». Образ Діви Марії — максимально очищений від тілесності, сконцентрований на покорі, лагідності й пасивності — історично посилюється саме в той час, коли в Європі розгортаються найжорстокіші відьомські процеси. У цьому дзеркалі відьма стає тінню Діви: одна — про солодкість і тишу, інша — про нечисте, забруднене, розпусне, те, що треба винести за межі порядку.
І тут відьма перестає бути персонажкою з казок. Вона стає політичним інструментом: гендер у демонологічній оптиці перетворюється на зручний маркер підозри — «жіноче» можна системно прив’язувати до відьомства, повторювано, майже як штамп у справі. І що важливо: це мало вигляд не хаотичного вибуху натовпу, а процедури. Інквізитори та судові органи збирали свідчення, занотовували, звіряли, складали списки й протоколи — справжня бюрократія підозри.
А тепер найприкріше для нашої улюбленої казки про «всіх однаково судили». У справах Айхштетта (серії відьомських процесів у баварському князівстві-єпископстві Айхштетт у 1532–1723 роках, що призвела щонайменше до 224 страчених, переважно жінок; важливо, що основна маса страт припала на короткий, найінтенсивніший пік на початку XVII століття, — прим. DIVOCHЕ.MEDIA) чоловіків називали серед «співучасників» регулярно — інколи в дуже великій кількості, але арештовували їх значно рідше. Тобто підозру записували, а карали вибірково.
І ось тут гнів стає політичним. Не тоді, коли він красиво сформульований і має ідеальний тон. А тоді, коли виходить із приватного сорому в просте колективне впізнавання: «Це не зі мною щось не так, а зі схемою». Коли ти раптом бачиш, що «істеричка» — це не характеристика, а інструкція. Не про емоцію, а про порядок: мовчи, не заважай, не винось назовні.
У цьому сенсі жіночий гнів — це не надмірність. А сигнал про межу. Він часто приходить туди, де роками не спрацьовували інші мови: прохання, компроміси, пояснення, терпіння, «я постараюся інакше сформулювати». Гнів з’являється не тому, що «жінки емоційні», а тому, що світ добре тренований не реагувати інакше. І якщо культурі вигідно називати це істерикою, то це лише означає, що гнів влучає в ціль.
Але тут важливо не зробити іншу помилку — романтизувати лють. Гнів сам собою не є святістю та доказом правоти. Він може бути руйнівним, бити по близьких, з’їдати зсередини. Тому мені ближча інша оптика: гнів — не «добро». Це інформація. Він повідомляє: тут болить, тут несправедливо, тут небезпечно, тут мене стирають. Питання не в тому, як прибрати гнів. А в тому, що з ним зробити: як перетворити реакцію на рішення, емоцію — на дію, напруження — на чіткий крок.
Переклад у дію не такий героїчний, як нам продають у фільмах. Він дуже буденний і саме тому працює. Назвати порушення своїм ім’ям. Сказати «ні». Попросити конкретного й не погодитися на «ти просто неправильно зрозуміла». Підтримати іншу жінку, коли її знецінюють, а не думати «ну, я б так не сказала». Вийти з розмови, де твої межі системно зневажають.
Можна сказати інакше — по-релігієзнавчому. Нас дуже довго вчили, що «правильна» жінка має бути лагідною, тихою, пробачливою, зручною. Але лагідність, яку вимагають силою, — це не чеснота. Це дисципліна. А «праведний гнів» — не привілей інституцій і не монополія тих, хто говорить із кафедри чи з трибуни. Це здатність не погоджуватися зі злом, яке намагається стати нормою. Так, гнів інколи перевертає столи. Іноді це називають «скандалом». Інколи — єдиним способом повернути реальності гучність і змусити її перестати шепотіти.
Тому якщо вам знову скажуть «не драматизуй» або «ти занадто емоційна», я би запропонувала одну маленьку внутрішню вправу — без відеофіксації. Не доводити, що ви спокійна. А просто запитати себе: що саме зараз намагаються прибрати з розмови — мою емоцію чи мою правду? Бо коли ми повертаємо правду на місце, ярлики починають розсипатися. І тоді в кімнаті з’являється не «істеричка». У кімнаті з’являється жінка, яка бачить механізм і більше не погоджується бути його мовчазною деталлю.
