Наприкінці цієї довгої зими — 27 та 28 лютого — у перформанс-павільйоні КИТ на ВДНГ відбудеться гучна театральна прем’єра незалежної постановки за романом Вірджинії Вулф «Орландо».
У виставі зійшлися актори Театру ім. Івана Франка, Молодого театру, «Золотих воріт», Театру ім. Лесі Українки, Театру драми й комедії на Лівому березі, Театру на Подолі та інших київських сцен. Режисерка — Тетяна Костинюк, сценографка й художниця костюмів — Анна Шкрогаль, драматургиня — Людмила Тимошенко, шоуранерка — Марина Кошкіна. Команда об’єдналася не лише заради амбітного мистецького задуму, а й задля благодійності: прибуток з квитків передадуть на підтримку українських захисників.
У центрі історії — Орландо, людина, яка проживає століття, змінює епохи й соціальні ролі, але не припиняє шукати себе. Народжений чоловіком у часи Єлизавети І, герой проходить крізь велику трансформацію, а його раптове перетворення на жінку стає точкою нового самопізнання.
За словами Марини Кошкіної, ця історія особливо резонує із сучасним українським контекстом: вона про пошук ідентичності — процес, який сьогодні переживає все суспільство, — а також про жіночу взаємодію, солідарність і різні рівні близькості між жінками.
«Але якщо цей проєкт допоможе хоча б кільком людям поставити собі важливі запитання — хто я? чи я чесна з собою? що я насправді відчуваю? — значить, ми все зробили недаремно», — говорить вона.
Процес підготовки вистави важко назвати простим. Незвичний простір, де сцену фактично доводиться вибудовувати з нуля, репетиції під час морозів, коли команда шукала способи обігріти локацію, відключення світла, оренда генераторів, постійний пошук фінансування. Усе це стало частиною історії створення «Орландо».
В інтерв’ю DIVOCHE.MEDIA Марина Кошкіна розповіла, що давало їй і команді сили не зупинятися, як народжувався цей незалежний проєкт і чому «Орландо» сьогодні звучить на українській сцені особливо гостро й чесно.
Ми говоримо про «Орландо» за 23 дні до прем’єри — де ви нині у цьому процесі? На якому етапі зараз проєкт?
Ми вже підходимо до фіналу вистави й поступово монтуємо її цілісно — зараз зводимо першу і другу дії.
Наскільки я знаю, ідея ставити «Орландо» була саме вашою. І мені дуже цікаво — чому саме цей текст? Бо він надзвичайно багатошаровий: Гарольд Блум, наприклад, визначає його як текст про естетику й любов до літератури; багато дослідників вважають його автобіографічним та самоіронічним; часто говорять і про гендерні, і про соціальні ролі. Про що цей текст був для вас? Що ви в ньому побачили такого, що захотіли винести його на сцену й особисто включитися в цей проєкт?
Насправді мене дуже приваблює багатозначність цього твору. Він надзвичайно насичений, і я люблю складні тексти — ті, про які можна говорити з різних боків. Звісно, в межах вистави неможливо охопити все, але для мене передусім це історія про людину. Про людину, яка проживає дуже насичене життя: робить помилки, щось у собі знаходить, щось досліджує, постійно змінюється.
Мені було цікаво поглянути на цей текст у нашому, українському, контексті. Чесно кажучи, мені здалося, що сьогодні «Орландо» як ніколи актуальний. Якщо згадати сюжет, це людина, яка проживає 300 років: половину життя — як чоловік, половину — як жінка, і весь час шукає відповідь на запитання «хто я?».
І для мене тут виникає дуже пряма паралель із нами сьогодні. Бо я, прокидаючись зранку, інколи справді не знаю — я сьогодні в якій ролі: чоловічій чи жіночій. Усі наші ролі змішалися. Ми щодня виконуємо дуже багато різних функцій, часто не з власного вибору.
Мені здається, саме так формується нова українська ідентичність. Вона стає чіткішою через проживання цих змін. Дуже прості приклади: і жінки, і чоловіки на війні; і чоловіки, і жінки залишаються вдома з дітьми; і жінки плачуть, і чоловіки плачуть. Сьогодні ми, як ніколи, наближаємося до взаєморозуміння.
Саме ця «субстанція» мене й захопила. Мені цікаво досліджувати її зараз. Через цю виставу — як актрисі та як людині — мені хочеться говорити про всіх нас.
Окрім того, «Орландо» — дуже глядацький текст. У ньому багато іронії, гумору, інтелектуальної гри, філософських роздумів про життя й буття. Мені це близько. Саме тому ми з драматургинею Людмилою Тимошенко й узялися за створення п’єси на основі цього роману.
Чи було у вас з пані Людмилою якесь спільне бачення: що обов’язково має залишитися в тексті? Чи не було страху надто спростити Вірджинію Вулф, щось забрати або втратити? Наскільки це була довірена робота і наскільки спільна?
Ми, звісно, довірилися пані Людмилі Тимошенко, але водночас це була дуже спільна робота. У нас навіть був окремий робочий чат «Орландо» — один із п’ятнадцяти чи двадцяти, які існують у проєкті, бо кожен цех має свою групу. Пані Людмила постійно радилася і з Тетяною Костинюк, нашою режисеркою. Тобто це був живий діалог.
Ми довірилися драматургині, і вона зробила цю роботу блискуче. Але навіть зараз, уже працюючи безпосередньо над матеріалом, ми постійно повертаємося до першоджерела: щось додаємо, щось залишаємо, щось прибираємо. Пані Людмила дала нам на це повну згоду. Тому робота з текстом триває — бо вже в процесі ми розуміємо: «А що там ще було? А давайте це доточимо».
Це, власне, нормальний театральний процес. У всіх виставах, з якими я працювала, ми завжди працюємо і з п’єсою, і з першоджерелом. Я дуже обережно ставлюся до текстів, для мене кожне слово важливе. А якщо щось перестає бути важливим сьогодні, його варто прибрати. Бо є контекст теперішнього моменту: про що ми говоримо зараз? Що це слово означає для нас сьогодні?
Так, відомо, що Вулф присвячувала цю історію своїй коханій жінці. І багато хто казав нам: мовляв, ви могли б будувати промо навколо цього — історії про кохання двох жінок.
Ми дуже багато говорили з командою, що нам важливо донести. Для нас це не просто вистава — це культурний проєкт. Ми свідомо обговорювали, що і як будемо нести в публічний простір: у розмовах, інтерв’ю, соцмережах. Нам було важливо бути «про одне».
І ми зрозуміли: для нас ця історія не лише про це. Бо якщо ми будемо акцентувати тільки цю лінію, ми, по суті, зведемо складний текст до одного виміру. Так, у виставі є дуже сміливі жіночі сцени — зокрема поцілунки між жінками. Але це радше не про кохання як романтичну історію, а про щось глибше у стосунках жінок. І це те, що мені сьогодні особливо цікаво досліджувати.
Я бачу це і в реальному житті: дуже багато моїх подруг зараз виховують дітей разом — із сестрами, мамами, подругами. У текстах, з якими я працюю в інших проєктах, ця тема теж постійно з’являється — коли жінки залишаються разом. Потреба в любові, ніжності, близькості нікуди не зникає.
Це водночас і про самотність, і про потребу в підтримці, у співбутті. Хтось прочитає це на одному рівні, хтось — значно глибше. Але для нас важливо було не залишатися на поверхні. Ми копаємо далі — досліджуємо цю формулу: жінка — жінці.
Це дуже цікава оптика. При тому у вас дуже жіноча команда: драматургиня, режисерка…
Так, у нас справді жіноча команда — і продюсерка, і художниця також. Все так органічно склалося.
Переглянути цей допис в Instagram
Як шоуранерка ви обирали і команду, і режисерку. Яким був цей пошук? Що для вас було важливо? Як ви знайшли режисерку та як зрозуміли, що ви «чуєтеся»? Адже, наскільки я знаю, для неї це майже дебют.
Ідея цього проєкту з’явилася у мене два роки й вісім місяців тому. Зараз у нас уже вісім місяців активної роботи, а на момент прем’єри це буде дев’ять місяців мого щоденного життя. Від моменту, коли ми знайшли матеріал, запросили Тетяну, почали писати тексти й збирати команду.
Команда для мене — це джерело натхнення, це ґрунт, на якому будується все. Без команди нічого неможливо, хоча, звісно, багато що ми можемо робити й самі.
З Тетяною все склалося інтуїтивно. Я дуже довіряю відчуттю й, чесно кажучи, всесвіту: коли в мене є запит, приходять і відповіді. Так було і тут. Я побачила її студентську роботу, прийшла на виставу і відчула, ніби вдихнула ковток свіжого повітря. Робота була дуже чуттєва, глибока, я давно не бачила чогось подібного в театрі, навіть зважаючи на те, що це була студентська постановка.
Я зрозуміла: це має бути вона. До того ж згодом ми помітили ще одну дивну річ — вона зовні дуже нагадує Вірджинію Вулф. Тоді ми цього ще не усвідомлювали.
Запросила її на зустріч, запропонувала прочитати матеріал, поділилася ідеєю. І вона сказала: «Я відчуваю цей роман. Я хочу робити це разом». Відтоді й почалася наша тісна творча співпраця.
Для неї це перший великий проєкт — вона ще студентка і не мала досвіду роботи з усіма цехами. Мені було дуже важливо створити умови, в яких вона могла б працювати з професіоналами, навчатися в процесі, бачити, як усе функціонує. Бо театр — це передусім комунікація: з помічниками режисера, зі світлом, звуком, усіма службами. І ці можливості тут є.
Тобто ви одночасно і менторка, і шоуранерка, й акторка в цій виставі. І я припускаю, що це може бути непросто: з одного боку — ви підтримуєте режисерку, допомагаєте їй у процесі, з іншого — на репетиції ви маєте бути просто акторкою, з якою режисерка працює. Як ви це балансуєте? Чи виникали труднощі?
Знаєте, проблем як таких у нас немає. Але я не можу сказати, що я — «менторка». Це не зовсім так. У Тетяни є сильні викладачі: зокрема майстер Іван Уривський, який передусім виховує смак. А Тетяна сама собою дуже розумна й освічена. Коли люди чують, що їй 21, вони часто не вірять.
Ми з нею стараємося говорити щиро, і чесно скажу: для мене це справді складно поєднувати. Бо, з одного боку, я все ж маю допомагати в процесі: десь підказати, десь м’яко спрямувати, десь щось проговорити загалом по роботі над проєктом. А з іншого боку, на репетиції я маю бути «просто акторкою» і робити свою роботу.
Поки ми намагаємося це розділяти. Тобто я приходжу на репетицію і репетирую. У нас є професійна дистанція, ми працюємо як команда. А якщо треба обговорити щось організаційне або «позапроцесне», то це зазвичай уже після репетицій у неробочий час.
Але так, є втома. Дев’ять місяців — це дуже довго, і ми багато часу разом. Учора, наприклад, ми вперше відчули, що просто виснажилися. Ми не посварилися, але зрозуміли: накопичилось. Сіли, поговорили, обійнялися, поплакали і сказали: «У нас лишився місяць. Давайте зробимо це».
Я ще й тому не можу поводитися на репетиціях так, як поводилася б, якби була тільки акторкою. Можливо, я була б вимогливішою. А тут я всередині всього виробництва: знаю, що де саме «болить», які обмеження, що фізично не встигається або не складається. І тому більше намагаюся підходити з розумінням.
Водночас Тетяна багато вчиться. Ця робота взагалі створюється командно: тут неможливо виділити когось одного. Кожен вкладає частинку себе — свого таланту, часу, енергії.
У нас, наприклад, Катерина Фірсова, солістка Freedom Ballet, відповідає за пластичне рішення, і вона неймовірна. Для неї це теж перший проєкт у такій ролі, але коли ми зустрілися, вона сказала, що відчуває себе Орландо.
І знаєте, цікаво: мені здається, майже кожен у цій команді десь «схожий на Орландо». У кожного є свої історії й свої гештальти, які хотілось би закрити, щось проговорити, щось відкрити у собі. Бо ці тексти, коли ти в них заходиш, тягнуть тебе вглиб людської сутності. І мені дуже цікаво досліджувати себе в цьому світі — хто я, на що я здатна, чого я хочу, що таке чесність із собою. І досліджувати різні грані своєї особистості.
Коли ми говоримо про команду, не можна оминути, що у вас актори з різних театрів, яких ви з режисеркою зібрали разом. Чи не виникає конкуренції? Бо зараз, погодьтеся, є певний театральний бум: у кожного театру свої хіти, свій глядач. Чи не сперечаються між собою театри за глядача, а відповідно й актори між собою?
Навпаки. Мені здається, у багатьох акторів є мрія — попрацювати з колегами з інших театрів. Бо коли ти довго працюєш у державній установі, партнери зазвичай ті самі. Ви звикаєте одне до одного. Як у сім’ї, з часом з’являється інший рівень близькості, ви дозволяєте собі більше, дещо стає звичним. А тут інша енергія, інший досвід. І мені здається, цю практику треба розвивати: збирати команди з різних театрів і робити проєкти разом.
Конкуренції в нас немає. Навпаки, у нас підтримка. У нас навіть по два склади — всі актори дуже зайняті, але водночас кожен із них уже сформована, цілісна особистість. І вони тут не заради того, щоб «закрити свої акторські амбіції» — це в них і так є у своїх театрах. Тут радше про новий досвід і про можливість зробити щось важливе.
Театр сьогодні, як ніколи, може працювати як підтримка для людей, для держави, для військових, для молоді. І якщо ми як інструмент, як провідники можемо в цьому бути корисними — чому ні?
Ми дуже бережемо одне одного: щоб усім було комфортно, щоб була енергія підтримки, любові й поваги. Ми цінуємо цей час разом, бо потім повернемося кожен «додому», у свої театри. Але цей досвід ще й по-новому підсвічує твоє власне творче життя: ти по-іншому бачиш колег, сумуєш, сильніше цінуєш.
А ще я, як шоуранерка, дуже багато зрозуміла про виробничі процеси — і це те, чого ніде не вчать. Незалежний проєкт — це коли ти робиш усе з нуля: реквізит, який не «театральний», оренда світла й звуку, декорації під конкретний простір, костюми, взуття — тут нічого не береться «зі складу». Ми вкладаємося, шукаємо меценатську підтримку, бо дуже хочемо, щоб усе було якісно, красиво, глибоко — як моя бабуся казала, «для людей».
Так, це складний шлях: багато що не виходить, багато перешкод. Але легких шляхів не буває. І я вірю, що все, що ми зараз вкладаємо, народиться дивом на прем’єрі. Ми дуже чекаємо, дуже хвилюємося — і ще дуже багато роботи, але ми працюємо.
У вас дуже незвична локація. Коли купуєш квитки, видно, що це не «звичайна» театральна сцена: все виглядає інакше, і навіть не одразу розумієш, які місця обирати. Це найбільший виклик чи було щось ще складніше?
Це один із викликів. Але перший — знайти фінансування. Бо навіть якщо проєкт благодійний, кожна людина, яка вкладається, має сім’ю, оренду, рахунки. Нам було важливо, щоб актори отримували оплату за репетиції й хоча б мінімальні гонорари за покази.
У команді зараз близько 35 людей, і це ще не враховуючи весь продакшн: SMM, PR, комунікаційна директорка, контент-мейкер, асистенти — багато людей.
А простір ми шукали два місяці. Ми обійшли всі київські майданчики, де потенційно можна було створити цю виставу. Це було надзвичайно складно, бо оренда дуже дорога. Усі кажуть: «Благодійність — супер», але все одно: «Треба платити». Нічого не буває безкоштовним — тканини, пошиття, матеріали.
І тут я дуже вдячна КИТу: вони відчинили нам двері. Усі чотири покази ми граємо на безоплатних умовах, і частину репетицій нам також дали на благодійних умовах. Але є інша реальність — опалення. Скажу чесно, як це відбувається: щоб обігріти простір на два дні, нам нарахували 450 тисяч гривень. Два дні. І ти просто стикаєшся з цією цифрою. Я не сплю, нервую, плачу, але що робити?
Ми почали думати, як знайти вихід із ситуації? Команда обтягнула плівкою частину простору, де грають актори, поставили «дуйки», орендували обігрівачі дешевше, зробили чай, грілки, ковдри — спеціальні пледи для кожного. У нас буде «музей Орландо», і ми виставимо, чим грілися. Так ми репетирували, і це були ще й найсильніші морози. А потім ще відключення світла. Замовляли генератор — суцільні пригоди.
І ти справді думаєш: «Це божевілля». Нам так і казали: «Марино, це божевілля». А ми їдемо на репетиції після обстрілів — у холоді, у темряві — і справді здається, що це якась крайність.
Але потім приходять повідомлення від людей. Хтось пише: «Я купив/-ла квитки на 27 лютого, і це дає мені силу». Хтось каже: «Я читала “Орландо” в укритті, і мені було легше переживати обстріли». І ти розумієш: це комусь потрібно. Це дає тепло. Ми грілися одне від одного і від людей.
І думаєш: «А коли, якщо не зараз?» Якщо ми скажемо «стоп» і здамося — то що? Мені дуже страшно. Але ми не хочемо здаватися. Бо наші сусіди роблять усе, щоб ми здалися. А ми замовляємо генератор і працюємо далі.
І мене дуже гріє український гумор, меми, короткі смішні відео, як ми виживаємо й тримаємося. Це теж підтримка. Це теж тепло.
Як цей проєкт впливає на вас? Як він вас змінює? Я слухаю вашу історію, і здається, що це не просто професійний досвід, а майже як шлях Орландо: перехід на інший рівень чи в інший вимір театру. Чи ви вже відчуваєте, як це вас змінює, чи це стане зрозуміло лише після прем’єри, після кількох зіграних вистав?
Я про це багато рефлексую. Не можу сказати, що цей проєкт мене кардинально змінив, але він точно щось у мені відкрив. Або, можливо, проявив те, що вже було.
Було дуже багато моментів, коли нічого не виходило. Коли з’являлася думка: «А чи варто взагалі це робити? Чи не занадто складний час для такого проєкту?» Постійний пошук фінансування, нескінченні «ні», «ні», «ні»… І тут згадується проста народна мудрість, яку я дуже відчуваю: а ти справді цього хочеш? Бо якщо справді хочеш — ти це зробиш у будь-якому разі.
Це як підійматися на 25-й поверх без світла, коли не працює ліфт. Ти або стоїш і чекаєш, поки з’явиться світло, або піднімаєшся сходами — важко, довго, але доходиш. От для мене цей проєкт — саме такий підйом.
Звісно, кожен текст, з яким я працюю, мене змінює. Але «Орландо» — особливий. Через нього я дуже багато досліджую себе. Там же є цей внутрішній конфлікт: бути митцем чи бути воїном. Орландо хоче бути і найвідомішим поетом, і найвеличнішим воїном — і не може визначитися.
І я для себе дуже чітко це зрозуміла: сьогодні ти не можеш бути митцем, якщо ти не воїн. Щоб бути митцем зараз, треба боротися за культуру, за сенси, за право говорити. І цей проєкт певною мірою — акт нашої боротьби.
Мені загалом легше жити в ці складні часи, коли я щось роблю. Не сказати, що стає легко, але стає зрозуміліше емоційно. Бо знаю: я щось роблю для своєї країни. І кожна людина в нашій команді робить те саме.
Чи змінює це мене? Напевно, так. Але зараз я дуже втомлена і хочу бути з вами чесною. У мене є ресурс дотягнути до прем’єр цього місяця, але потім його точно треба буде відновлювати.
Можливо, вже після прем’єри, якщо все відбудеться, якщо ми зберемо кошти й зможемо допомогти — наприклад, зараз ми хочемо підтримати «Едельвейс» і зібрати на евакуаційний роботокомплекс, — тоді прийде глибша рефлексія.
Але якщо цей проєкт допоможе хоча б кільком людям поставити собі важливі запитання — хто я? чи я чесна з собою? що я насправді відчуваю? — значить, ми все зробили недаремно.
Як ви вважаєте, чи потрібно глядачеві читати оригінальний текст — у нашому випадку «Орландо» — перед тим, як іти на виставу? Чи це не обов’язково? І як це загалом працює в театрі: чи має глядач бути інтелектуально підготовленим, знати першоджерело?
Насправді існує певне правило: спочатку прочитай, потім іди на виставу. Але я, наприклад, зовсім інша людина. Коли йду на виставу вперше, я не люблю читати першоджерело. Я хочу прийти без очікувань, відчути, доторкнутися до історії вперше. А вже потім, якщо піду вдруге або після перегляду, мені цікаво читати текст.
Тому тут немає правильного чи неправильного способу. Зараз багато людей читають «Орландо» — нас відмічають, пишуть, і це неймовірно приємно. Кажуть, що продажі роману суттєво зросли. Це дуже цінно, що цей текст нарешті зазвучав в Україні. І, чесно кажучи, я часто думаю: чому раніше цього не сталося? У мене є своя відповідь, вона, можливо, звучить різко, але для мене це про дуже чоловічий режисерський світ, який довго домінував. Хоча, звісно, якщо чоловік був би достатньо чутливим і емпатичним, він міг би це зробити. Але для мене «Орландо» — передусім жіноча історія.
Та незалежно від того, читав глядач роман чи ні, він отримає цю інтелектуальну й емоційну глибину через саму виставу — через тексти, акторську гру, сценографію.
Окремий світ у цій виставі — художні та сценографічні рішення. За них відповідає Анна Шкрогаль — і вона неймовірна. Вона створила дуже сильну, цілісну сценографію «Орландо». Це буде естетично, глибоко й дуже красиво.
Сама історія сценографічно про світло. Про світло зовнішнє, яке у нас сьогодні часто відбирають, і про світло внутрішнє — те, що живе в людині, коли зовнішнього світла немає.
Я одразу сказала режисерці Тетяні й художниці Анні: «Нічого мені не показуйте заздалегідь. Це ваш авторський задум, і ми вам повністю довіряємо». Тут не було жодного «шоуранерського контролю». І коли ми з акторами побачили сценографію та костюми, ми були в захваті. Тепер наше завдання допомогти втілити це в життя.
Скажу чесно: костюми зараз шиють на генераторах. Без світла. Щодня. Їх багато, вони складні, яскраві, дуже якісні. І ми постійно тримаємо кулаки, щоб усе встигнути. Так зараз і створюється ця вистава.
І наостанок запитання про те, що ми часто обговорюємо у соціальних мережах. Під час вистави «Орландо» заборонено фотографувати. Чому ви ухвалили таке рішення?
Це було спільне рішення команди. По-перше, ми працюємо в просторі, який не є класичним театром, і будь-які телефони, знімання, спалахи дуже впливають на якість вистави. Але головне — нам важливо, щоб люди прожили цю історію для себе.
Це дуже особиста вистава. Кожен може впізнати в героях себе, своїх близьких. І ми хочемо, щоб ця зустріч відбулася не через камеру телефону. Бо зараз час тіктоку й соцмереж — люди можуть «подивитися» виставу в сторіс. Але це не те саме.
Ми вкладаємо величезні ресурси в цей проєкт. Чесно, я не очікувала, що це настільки дорого: світло, звук, костюми, оренда. І для нас важливо, щоб глядач приходив, купував квиток, підтримував проєкт і благодійність. Бо ми фактично живемо з квитків.
Водночас ми подбали про альтернативу: у нас буде фотозона, «музей Орландо», відео з репетицій, контент у соцмережах. Тобто «я не сфоткав — значить, не був» тут не працює. Буде що взяти з собою, просто не з самої вистави.
У світі це давно норма. Я була, наприклад, у Франції на фестивалі, і жодна людина не брала телефон у руки. І це про повагу до мистецтва, до себе, до моменту.
Незалежні проєкти — це можливість робити так, як ти відчуваєш. Обирати команду, формат, спосіб взаємодії з глядачем. І дуже хочеться, щоб молоді талановиті люди залишалися тут, в Україні. У нас зараз неймовірні курси, сильні студентки й студенти, величезний потенціал. Якщо ми будемо створювати такі проєкти, у них буде робота, розвиток, майбутнє.
Придбати квитки на виставу «Орландо» можна за посиланням.
Команда проєкту
Режисерка-постановниця — Тетяна Костинюк
Сценографка, художниця по костюмах — Анна Шкрогаль
Драматургиня — Людмила Тимошенко
Композитор — Ілля Чопоров
Пластичне рішення — Катерина Фірсова
Акторський склад — Олена Хохлаткіна, Ілля Чопоров, Марина Кошкіна, Марія Рудковська, Христя Люба, Антон Соловей, Ігор Іванов, Артем Ємцов, В’ячеслав Бабенков, Катерина Рубашкіна, Марія Моторна, Анастасія Король, Марія Шуліка, Олександра Городецька, Наталія Налімова, Костянтин Міхно
Продюсерки — Катерина Янюк, Тетяна Артеменко
Шоуранерка — Марина Кошкіна
Комунікаційна директорка — Світлана Левченко
Директорка контенту, режисерка — Саша Туз
Менеджери проєкту — Анна Гордєєва, Владислав Іщенко
